Отже, Михайлівна довго думала, чи викинути книжку дочки подруги юності, чи навпаки, показувати її всім зі своїми слушними читацькими коментарями. Вибрала друге. Зрештою, подруги можуть самі надибати цю книжку, як надибала її вона.
Як не дивно, подруги Михайлівни були на боці письменниці, а не натхненниці її творів.
— Молодець! Так дотепно! Всі її герої, як живі! Так, і ми серед них є, але що поробиш? Із пісні слова не викинеш!
— Вона давала всім поспіль, щоби стати письменницею, — шипіла Михайлівна, — і критикам, які її хвалять, і видавцям, які її видають!
— Що давала? — не розуміли подруги, — а-а-а! І ти свічку тримала?
— А вона мені сама розповідала! — Михайлівна розповіла, що років п’ятнадцять тому письменниця справді мала необережність відкритися материній подрузі, що в неї роман із відомим київським літератором.
— Романи можуть бути в усіх, — захищали письменницю читачки, виявляючи рідкісну для свого покоління широту поглядів, — як писати книги без романів?
— Це ж не на горщик садовити!
— Вона з усіма поспіль! — не заспокоювалась Михайлівна, — хіба без цього в Києві можна кудись пробитися? А я ж їй зачіску на випускний вечір зорганізувала! Така скромна дівчина була, коли школу закінчувала! На високих підборах не трималась, постійно спотикалася. У її матері не було грошей на добрі черевички, я їй позичила свої. Не нові, але дуже добрі.
— Про це в одному з її оповідань також є, читала її оповідання «Бідна родичка»? Ти ж мабуть, їй ті черевички і ту зачіску за кожної нагоди згадувала! — сміялися подруги суворої Михайлівни.
Як відомо, Київ — то велике село. Серед тих, кому Михайлівна давала почитати нову книжку дочки свої покійної подруги, звичайно ж, були добрі знайомі письменниці, які зателефонували їй і розповіли авторці про особистісну реакцію уважної читачки на її тексти.
— Це художній твір, а не документалістика, — відповіла письменниця, — але ви мене дуже потішили! Дякую! Я маю сюжети для подальших книжок!
І ті, хто зателефонували письменниці, обіцяли тримати її в курсі. Бодай трохи допомагати письменникам писати книжки — це вже ставати співавторами великої київської книги, яку пишемо ми всі.
Про Бога та його відсутність
За столиком у кав’ярні дві письменниці, а на столику між ними — книга, яку перекладено з французької, яку, як свідчить анотація, перекладено багатьма мовами світу. Це — листування двох відомих французьких літераторів про все і ні про що.
«Їхнє листування розхристане й недисципліноване. Втім, інтелектуальний загал усього світу цитує їхню розхристаність. На початку своїх листів вони збираються обговорити якусь тему, але асоціативні ряди заводять їх не туди, куди вони збиралися йти попервах. Але це не має для них великого значення. Обом важливіше не що сказати, а як сказати. Обом важливіше не висловити думку, а шокувати адресата форматом її висловлювання. Адресата й інших читачів. І така настанова видатних інтелектуалів сучасності мобілізує читачів шукати у власних головах несподівані думки, а в культурному просторі — креативні формати їхньої подачі», написала одна з цих жінок за столиком у матеріалі про цю книжку для видання, яке платить жалюгідні гонорари за плоди захмарних польотів розкутої думки.
Дві подруги-літераторки в кав’ярні за столиком, на якому лежить ця книжка між двома філіжанками кави, також розмовляють про все і про ніщо. Про Бога та про його відсутність. Про секс і про його неадекватність. Про гроші та їхній брак. Про війну і про порятунок від неї. Про добрі книжки, що пишуть вони і ще, може, дві-три особи в усьому світі. Про кепські книжки, що їх пишуть усі інші. І вони мають від тої розмови чи не більшу повноту життя на цій землі тут і зараз, ніж аби вони мали повною мірою все те, чого їм бракує, зокрема солідні гроші й вагому славу згаданих вище французьких літераторів.
До речі, з чоловіками-письменниками в жодної з них таких розмов ніколи не виходить. Ні за кавою, ні за вином, ні в ліжку. З ними не цікаво, каже одна з жінок. Так, бо вони ніколи не бувають друзями в духовному сенсі, каже інша. Вони навіть скоріше спитають, чи потрібні гроші. Але завжди переб’ють, коли заговориш про святе. Так, неодмінно спитає, як здоров’я чи коли виходить нова книжка, саме тоді коли ти йому про вічне. А це гірше, ніж перебити… сама розумієш, що. Із цим у них також проблеми, каже перша. Не кажи, каже друга, це від них іноді можна отримати. Або гроші. А от духовне спілкування з ними справді більш ніж проблематичне.