Письменниці замовляють по другій каві та по п’ятдесят грамів. До кав’ярні заходить письменник Т. Жінки затуляють обличчя, одна — книгою французьких інтелектуалів, інша робить із шалика татарську чадру. Бо Т. заплатить за їхню каву і коньяк, але зіпсує розмову. От він усівся спиною до них, став поважно читати меню, ніби вперше тут. Він на когось чекає. О горе! До нього суне поет Р. Ото справжнє лихо! Може, анулювати другу каву і втекти? Та ні, їм уже несуть.
Минулого разу Р. їм кричав:
— То як воно виходить? Ми вас звеличуємо у поемах, а ви тільки і вмієте писати у своїх опусах про наше колюче волосся на наших пивних черевах?
Жінки марно пояснювали поетові Р., що звеличували жінок у поемах поети давніх часів, а сучасні автори, незалежно від статі, наповнюють свої тексти натуралістичною тілесністю без будь-яких натяків на духовні пошуки. А духовні пошуки існують лише в розмовах жінок-письменниць.
Цього разу поет Р., підійшовши до столика знайомих жінок, відразу побачив на столі книгу двох французів і замість привітання вигукнув: «О! Дівчата читають цих двох підерів!» Хоча визнані французькі інтелектуали є так само визнаними натуралами.
— А що іще читати двом лесбійкам? — виклично відповідала одна з жінок і кинулася поправляти іншій шалика на шиї з тою ніжністю, з якою жінка зчищає порошинки з чоловічих лацканів. І сталося неймовірне: Р. і Т. облишили колег-жінок і повернулися до свого столика.
— А ми в якомусь сенсі й справді такі…
Так, давно минули ті часи, коли, тільки-но на обрії з’являвся знайомий чоловік, як жінки припиняли натхненну розмову, бігли до нього заради розмови тупої, банальної, передбаченої наперед до єдиного слова. А зараз їхня розмова довго не поновлювалась, хоча чоловіки пішли. Але золотистий коньяк зробив свою справу, і їхні язики знову розв’язалися. І не для тем, які традиційно вважаються жіночими, а для прориву до великої істини. І байдуже, що діалоги двох письменниць про Бога та його відсутність ніколи не відіб’ються на матеріальних носіях і не стануть текстами. Енергія їхніх діалогів так само трохи рятує світ від темряви вічних проваль, як і листування всесвітньовідомих французів.
Києве мій, о Боже…
Літературний конкурс «Києве мій, о Боже…» на кращий роман, головною дійовою особою якого має бути місто Київ, весь час нагадував про себе. Організатори, крім того, що дали об’яви в усіх мислимих і немислимих медіа, ще й особисто обдзвонили всіх письменників, кого сподівалися бачити серед призерів. Письменник Л. також потрапив до їхнього числа.
— Хто, як не ви, пане Адріане, — співав характерний жіночий голос, — хто ще так знає наше місто, його парки, бульвари, мости, підворіття, прохідні двори, підземні переходи? То ви пишете для нас? — питала організаторка, регулярно надзвонюючи письменнику Л.
— Вже написав вступ і перший розділ, — відповідав літератор Л.
— Дописав до середини, тепер трохи коригую початок, — відповідав він згодом.
— Вже шліфую написане. Це також нелегка робота.
Насправді письменник Л. не написав нічого. Не просто нічого, а взагалі нічого. Кожен знає це неприйняття роботи на замовлення, властиве творчим людям. Але щоб такою мірою нічого — ні розділу, ні рядка, ні навіть ідеї, то такого з письменником Л. ще не було.
— Я ще все встигну, — казав собі Л. Три чверті часу, відведеного на проект, завжди витрачається на концентрацію перед роботою, і лише чверть іде на саму роботу. Але така порожнеча, такий шум у голові, такий перетяг, який виносить будь-який натяк на думку, такий прохідний двір, в якому не затримувалося нічого — такого з київським прозаїком Л. ще не було. Він сідав за комп’ютер, грався в ігри, слухав музику, перечитував свої попередні тексти (іноді допомагає, коли треба створити нові), заходив на релігійні сайти, слухав церковну музику.
— Бог мене не залишить, — казав собі письменник Л., вертаючись до комп’ютерних ігор. Всі пасьянси вправно складалися, обіцяючи успіх у роботі, але в роботі був повний пшик. Не щастило в головному: не щастило знайти таємної лялечки, з якої можна було би сотати нитки і з них ткати тканину тексту. А потім із тої тканини ще треба буде щось пошити… Але всім своїм колегам по цеху, а також і настирливій організаторці він казав, що вже давно шліфує текст, щоправда, це ой як нелегко. Доводиться багато переробляти, перешивати, перекроювати, тягати з лялечки нові нитки, з них ткати нове рядно, з нього ставити латки, зрештою, латки, це може бути стильно, а не убого. Але для початку потрібна таємна лялечка, а її київський літератор Л. не мав.