Десь на селі далеко пісня ллється,То голосніш, то затиха вона…Із стін душних на волю серце рветьсяТуди, де ніч панує запашна.
О, я піду, бо не піти несила,Бо і мені ніч зорі засвітила,Бо і мені сприя весна моя.
Скоріш туди! Як вільно дишуть груди,Який простір обняв мене зусюди,Як пахне скрізь і місяць як сія!
* * *
Рясний садок і затишний я знаюІ знаю там ще вишню я одну –Було не раз, турботний, дожидаюЯ в той садок її, мою весну.
Але ж тепер чому її немає?Чом вишня та стоїть в самотиніІ так, як перш, до мене не схиляєГілки свої квітущі й запашні?
Я жду її, – і в тиші одинокійХвилини йдуть, неначе довгі роки,Ще треба ждать, а серце ж то не жде!
Хвилина… дві… і – ось уже я чуюКрізь тишу ту безгучную, німуюМов шелест там, немовби хтось іде.
* * *
Вона! вона! я бачу – між кущамиРукав уже з сорочки забілів;Ще мить одна – тремтячими рукамиЯ стан її дівочий обхопив.
Ще мить одна – злилися ми устами…Вона прийшла, прийшла уже вона,Найкращий квіт між пишними квітками.Що нам дає багатая весна.
Гей, нахили свої ти, вишне, віти!Нехай тепер ніхто, ніхто на світіНе бачить, як я щастя повну п’ю!
Нехай ніхто – ні зорі, ані люди –Не відає, як пригорнув на грудиДо себе я коханую мою!
* * *
Я ніч не спав, – заснуть не мав я сили,І бачив я, як зорі весняніВ досвітній час і мерхли, і біліли,І потім всі погасли в далині.
І як туман хвилястими клубкамиІ воду скрізь, і землю повивав,І світ увесь з землею й з небесами,Здавалося, в тумані потопав.
Тумані туман! на сході не ясніло…Невже й тебе, одвічнеє світило,Він погасив, і смерть все обняла?
Але ще мить – і промінь рве завісу,Дощ золотий линув на все з-за лісу:То сонце йде, бог світу і тепла!
* * *
Скоріш! Скоріш! од сірого тумануСамі шматки зосталися – ще митьІ сонце ось, віта свою кохануІ всю її промінням золотить.
Горить! пала!.. Блискучою стягоюСтарий Дніпро серед степів прославсь;Киваючи рясною головою,Зелений ліс до сонця засміявсь.
І все живе. Дзвенять в повітрі згуки,Дзвенять гаї, дзвенять степи і луки,І світ увесь, здається, задзвенів.
Чого ще ждать? Скоріш, мерщій у поле,Мерщій у степ! Я вп’юсь тобою, воле,Серед моїх незміряних степів!
* * *
Лежали скрізь замети сніговії,Давили все, загинуло життя,І не було, здавалося, надіїНа кращих днів квітущих вороття.
Тоді весна крилом своїм махнула, –І полилось і світло, і тепло,І знов життя земля в собі почула,І все навкруг засяло й зацвіло.
І степ старий, – і гордий, і багатий, –Убрався скрізь в ясно-зелені шати, –На їх з квіток процвітані лиштви.
Ожив, дихнув, і запашне диханняПослав лісам, горам на привітання,І світ почув: воскресни і живи!
* * *
І світ воскрес! І, працівник великий,Устав орач і плуг важкий підняв.Де був колись пустир одвічно-дикий, –Він борозну найпершу проорав.
І цілини великі скиби чорніЛягли в степу. Насіння золотеВпаде на їх, – на ниві неозорнійХліб дорогий, налившися, зросте.
Нехай росте, пиша на нашім полі!Колись і ти, сівачу правди й волі,На рідний степ повинен ще прийти.
Чи прийдеш ти? Лежить земля без діла,Країна вся неначе заніміла –Чому ж не йдеш? Чому загаявсь ти?
* * *
В степу рвачкий на волі вітер віє,По світу він гуляє, де схотів,І бачить: скрізь недоля горе сіє,І повен світ нещастів і жалів.
О, вітре мій! Тобі нема припиниІ можеш ти до бога долинуть, –Скажи, коли нам ждать тії хвилини,Що доля всім дасть широко дихнуть?
Ти, може, чув?.. Терпіти вже несила,І мука всім серця давно стомила,І вже снаги нема її знести –
Давно вже час!.. Вже серце знемагає…Дмухнув рвачкий – і вже його немає,Одмову теж – шукай у полі ти!
* * *
Та де вона? Невже її й не мати?А вітер знов неначе повійнув –«Гей-гей, воли, не гайтеся орати!»Далекий згук за вітром долинув.
Це там орач оре велику нивуСеред твердих незайманих степівІ заклика на працю неліниву –Я в тих словах одмову зрозумів.