Поки людина жива, – не втрачає надії нехай,Хай не гадає вона, що усе вже загинуло вкрай:Доля мінлива у нас, усе гратися любить вона, –Нині тяжкая біда, але радість на завтра ясна,Гору сьогодні страшне, але щастя на завтра і рай.
ХІV
Казали нам старі, що «не купи ти хати,Сусіда ти купи, то й будеш щастя мати».Купили ми його, і так дали багато:І грішми ми дали, і кров’ю з нас узято,Голубили в душі на щастя ми надію.Сусід же взяв та й сів до нас, дурних, на шию.
ХV
І в ворога учиться – добра штука:Безпечно се, і здасться нам наука.А вчити… Ні! І друга страшно вчити,Щоб ворога із його не зробити.
ХVІ
Хвилі не вір ти мінливій:Вітер де віє, туди вона й б’є,Берег твердий незрадливий –Він тільки певний притулок дає.
Слову не вір ти людському –Хвилі у морі хисткім забуття;Ділові вір ти міцному,Грунтові зросту, основі життя.
ХVІІ
Народ-герой – героїв появляє,Шануючи, він їх вінцем вінчає:Високий дух високість признає,А раб-народ, як є герой у його, –Він на борця величного свойогоГрязь кидає, його камінням б’є.
ХVІІІ
Наші сили й почування,Думи, мрії, міркування,Рук і мозку поривання,Все, чим тіло й дух багатий, –За одно ми мусим дати:Щоб ізнов народом стати!Щоб прийти на свято згодиНам між іншії народиВ сяйві слави і уроди!
ХІХ
Ти один, а їх багато?Ну, дак що тобі? Байдуже!Більше буде в тебе свято,Як подужаєш їх, друже.Де багато – ще не сила,Дужість міряй не лічбою:Перевага там, де смілаСила духу в правім бою.
ХХ
Твердо гордий дуб стоїть:Ані лютії морози,Ані бурі, ні погрозиНе змогли його звалить.Як той дуб, ти гордо стій:Хай ні зради, ні догани,Ані муки, ні кайданиДух зломить не зможуть твій.
ХХІ
Як сонце могуче, такий будь і ти:На доброго й злого ти рівно світи,Освічуй їм шлях, щоб до правди іти.
Як сонце – в надхмарному краї сіяй,Низькому до себе сягнуть не давай:Високеє небо – то рідний твій край.
ХХІІ
На троянді шпички. Та як рожі цвітуть, –Все колюче ховають квітки;Прийде осінь сумна, – квіти всі опадуть,І стирчать самі гострі шпички.
Горе й радість дає нам життя молоде, –Колючки і квітки дають всім;Прийде старість – і радість уся пропаде,І зостанешся з горем самим.
ХХІІІ
Хто руйнує, – по тім зостається руїна.А руїнник поліг, – проминає година –І руїна сумна вже зника в бур’янах,А лихеє ім’я розлетілось мов прах.
Хто будує, – лиша по собі будуванняПро потребу людям і про добре вживання:В тій будівлі людське покоління зросте,І творцеві ім’я йому буде святе.
ХХIV
Повний місяць ясний про згасанняНе гада серед пишного сяння.Як сміються ще дні весняні, –Нащо думать про бурі хмарні?Дуб зелений у літню годинуНе гада про сніги й хуртовину.Не схиляється ж хай голова,Як її сивина не вкрива.
ХХV
Норець в глибоні поринає кипучі,І з моря виносить він перла блискучі –Окрасу морськую земної уроди.Так розум порине в простори чудовні,Небесні й морські, і перла коштовніВиносить відтіль – таємниці природи.
ХХVІ
Неможливо, кричать боязкі, досягти,Бо добути його – то над людськії сили!..Не кричи, а іди і візьми його ти:Неможливе – се те, що не вдіяв ще смілий.
ХХVІІ
Звикли завтра всі людці робити,Плентатись помалу до мети:Звикни лиш робити все сьогодні –І до неї перший прийдеш ти!
ХХVІІІ
«Зроблю», – сього сахайся слова.«Зробив», – оце потужних мова.
ХХІХ
Хочеш вік прожити марно ти?То малої добирай мети,Щоб за тебе нижчая була:Бо мала – вона й тебе змалить,Бо низька – вона й тебе знизить,Бо з дрібною, то дрібні й діла.
Хочеш вік прожить не марно ти?Вищої шукай собі мети,Щоб за тебе більшая була:За великою зростеш і сам,З нею воля духові й рукамІ великі на ввесь світ діла.
ХХХ