— Хай би вас чорти вхопили, але там мої гроші, сер! — вигукнув Джеймс.
— Дуже шкодую, сер, — відповів Алан з кумедного гримасою на обличчі, — але, розумієте, гроші тепер мої. — Потім додав серйозно: — Слухайте, Джеймс Мор, забирайтеся з цього дому геть!
Джеймс, здавалося, ніяк не міг на щось зважитись, але, не бажаючи ще раз випробовувати на собі шпагу Алана, раптом зняв капелюха і з виразом грішника на обличчі попрощався з кожним окремо і вийшов.
З мене наче хтось зняв чари.
— Катріоно! — вигукнув я. — Це я, це моя шпага. Ви поранені?
— Знаю, Деві. Але я за це ще більше люблю вас. Ви захищали мого батька, цього негідника. Подивіться, — сказала вона і показала мені неглибоку рану, з якої стікала кров. — Ви прирівняли мене до чоловіків. Тепер і в мене буде рана, як у бувалого солдата.
Від радості, що Катріона поранена легко, що в неї таке мужнє серце, я обняв її і поцілував у рану.
— А мене хіба ніхто не поцілує, мене, котрий ніколи не минає нагоди? — пролунав раптом голос Алана. Він трохи одтиснув мене від Катріони і обняв дівчину за плечі. — Люба моя, — мовив він, — ви гідна дочка Альпіна, а він, кажуть, був хороший чоловік і міг би пишатися вами. Якщо коли-небудь я одружуватимусь, то неодмінно шукатиму для своїх синів матір, схожу на вас. Я маю королівське ім'я, я кажу правду.
Він говорив це з таким запалом, що для дівчини, а отже і для мене, слова його звучали чарівною музикою і, здавалося, змивали ганьбу Джеймса Мора. За хвилину Алан знову повернувся до дійсності.
— Скажу вам по секрету, мої дорогі, що все це дуже добре, однак Алан Брек трохи ближче до шибениці, ніж йому хотілося б. І я думаю, що звідси треба скоріше тікати.
Слова Алана протверезили й нас. Він побіг нагору й швидко повернувся звідти з нашими дорожніми речами і чемоданом Джеймса Мора, а я тим часом підняв на сходах клунок Катріони, який вона впустила, коли бігла до батька. Ми вже виходили з цього небезпечного будинку, як Базен, щось кричачи й вимахуючи руками, загородив нам дорогу. Поки дзвеніли оголені шпаги, він нищечком сидів під столом, а тепер був хоробрий, як лев. Його рахунок не оплатили, поламали стільця, Алан сидів на столі з посудом, Джеймс Мор утік — збитків багато.
— Беріть! — вигукнув я і кинув йому кілька луїдорів, вважаючи, що тепер не час для підрахунків.
Він накинувся на гроші, а ми вибігли повз нього з будинку. З трьох боків готель оточували матроси, готуючись перерізати нам шлях. Недалеко від нас вимахував капелюхом Джеймс Мор, ніби підганяючи їх, а в нього за спиною, мов якийсь божевільний, повертав свої крила вітряк.
Алан оглядівся навкруги і рвонувся бігти. В руках у нього був важкий чемодан Джеймса Мора; я думаю, він скоріше розлучився б з життям, аніж із своєю здобиччю. В ній він вбачав свою помсту. Алан біг так швидко, що ми з Катріоною ледве встигали за ним. Я й тут не міг не захоплюватись дівчиною.
Побачивши, що ми тікаємо, переслідувачі облишили всяке маскування і з диким криком побігли нам навперейми. Бігти треба було ярдів з двісті, матроси виявилися не з спритного десятка і не могли зрівнятися з нами. Думаю, що вони мали й зброю, але не наважувалися стріляти з пістолів на французькій землі. Коли я помітив, що ми не тільки не програємо у відстані, а навпаки, трохи віддаляємося від переслідувачів, то й зовсім заспокоївся. Однак бігти було надзвичайно важко, а до Дюнкерка далеко. Та ось ми вихопилися на пагорб і побачили, що на протилежному схилі марширує рота солдатів. І коли Алан, раптом зупинившись і витираючи піт з лоба, сказав: «Ці французи і справді славний народ», — я добре зрозумів його слова.
Закінчення
Тільки-но ми опинилися в безпеці за надійними мурами Дюнкерка, як одразу ж скликали воєнну раду, необхідну в нашому становищі. Ми зі зброєю в руках забрали дочку в батька, і перший-ліпший суддя не вагаючись повернув би її назад, а нас з Аланом кинув би в тюрму. І хоч на виправдання у нас в руках був лист Паллізера, ні я, ні Катріона не мали наміру розголошувати його. Найрозумнішим з усього можливого було б одвезти дівчину до Парижа і передати під нагляд начальника її клану, Макгрегора Богальді, який охоче допоможе своїй родичці і не захоче ганьбити Джеймса Мора.
Їхали ми повільно, бо вершник з Катріони був набагато гірший, ніж бігун, вона, мабуть, з сорок п'ятого року не сідала на коня. Але, нарешті, подорож скінчилася, і ми раненько в неділю прибули до Парижа, де з допомогою Алана розшукали Богальді. Він жив у розкішній квартирі, одержував пенсію з шотландських фондів, а мав і власні кошти. Катріону зустрів він, як родичку — люб'язно й чемно, але здавався нещирим. Коли ми спитали про Джеймса Мора, він тільки промовив: «Бідний Джеймс!» — і, усміхнувшись, похитав головою. Я подумав, що він знає про Джеймса значно більше, ніж хоче нам сказати.