Мої супутниці повели мене по Брісто і Брунтсвільд-Лінкс, а звідти стежкою до Хоуп-Парк. То було чудове місце для відпочинку, з посипаними гравієм доріжками, з лавами і критими альтанками. За всім цим доглядав сторож.
Іти було далеченько, тому дві молодші леді манірно вдавали втомлених, що впливало на мене гнітюче; старша дивилася на мене, як на якогось дивака, і, здавалось, глумилася. Я весь час намагався втішати себе, що виглядаю набагато краще, ніж учора, але це було не так легко.
В парку я раптом опинився в товаристві восьми, а то й десяти молодих джентльменів (деякі з них були з кокардами — офіцери, більшість адвокати). Вони юрмилися навколо трьох красунь, пропонуючи один перед одним свої послуги. Мене чемно познайомили з усіма, а потім, здавалося, про мою особу одразу ж забули. Молодь у товаристві схожа на диких тварин, вона або нападає на чужинця, або ж зневажає, позабувши будь-яку чемність, ба навіть елементарну людяність. Я певен, що коли б опинився серед павіанів, то вони повелися б точнісінько так, як ця молодь. Дехто з адвокатів вирішив похизуватися своєю дотепністю, а офіцери галасом. Важко було визначити, що мені більш надокучало. Офіцери манірно торкалися рукояток шпаг, адвокати обсмикували поли курток. Я заздрив їм і ладен був виштурхати всіх із парку. Вони ж у свою чергу заздрили мені, що я прийшов у такому чудовому товаристві. Врешті мене затерли, і я плівся позаду всієї компанії, поринувши у свої невеселі думки. Та ось до мене підійшов один з офіцерів, лейтенант Гектор Дункансбі, вайлуватий і пустий горянин. Він запитав, підморгнувши, чи мене, бува, не Пальфуром звуть.
Я відповів ствердно, але не дуже люб'язно, бо в його тоні відчувалась неввічливість.
— А, Пальфур! — вигукнув офіцер, а потім кілька разів повторив: — Пальфур, Пальфур!
— Я бачу, вам не до вподоби моє ім'я, сер, — кинув я роздратовано, бо мене просто нервував цей неотесаний бовдур.
— Ні, — мовив той, — я думав…
— Не радив би вам займатися цим ділом, сер, — обірвав я його. — Не підходяще для вас зайняття.
— Чи ви коли-небудь чули, де Алан Грегор знайшов рогача? — спитав він.
Я поцікавився, що це має означати, але той, пирскаючи сміхом, відповів, що я, напевне на тому самому місці знайшов кочергу і проковтнув її.
— Краще навчіться говорити по-англійськи, а не ображати людей, — відрубав я.
Офіцер узяв мене за руку, вклонився і, підморгуючи, спокійно вивів з Хоуп-Парку. Та не встигли ми заховатися від сторонніх очей, як обличчя мого компаньйона враз змінилося.
— Ви болотяний негідник, — вигукнув він і кулаком ударив мене по зубах.
Я відплатив йому таким самим ударом, якщо не кращим. Офіцер трохи подався назад і з належною чемністю зняв переді мною капелюха.
— Досить рахувати зуби, — сказав він. — Мене, джентльмена, образили. Де ви чули, щоб королівському офіцерові насмілились говорити, що він не знає англійської мови? Ми маємо шпаги, та й Кінгс-Парк недалеко. Підете самі вперед чи показати вам дорогу?
У відповідь я теж вклонився, попросив його йти попереду, а сам пішов слідом. Дорогою він щось бурмотів собі під ніс то про англійську мову, то про королівський мундир. Усе це переконувало мене, що офіцер справді дуже ображений. Але разом з тим поведінка офіцера під час нашого знайомства зраджувала його. Було ясно, що. Його заздалегідь підготували, щоб він посварився зі мною чи то правдою, чи неправдою; ясно було й те, що мене втягнули в якусь нову витівку моїх ворогів; я добре знав свою непідготовленість до дуелі і розумів, що офіцер легко зможе вбити мене.
Коли ми опинилися в похмурому і безлюдному скелястому Кінгс-Парку, мене кілька разів спокушала думка втекти звідти, надто вже не хотілося демонструвати свого неуцтва у фехтуванні, а ще дужче не хотілося вмирати або навіть дістати рану. Однак я зрозумів, що колі! підступність моїх ворогів зайшла так далеко, то їх уже ніщо не спинить. Хоч і нелегко вмирати безславно від шпаги, але це краще, ніж теліпатися на шибениці. Крім того, я побачив, що своїми нерозважливими словами, поспішною відповіддю на удар остаточно відрізав собі шлях до відступу; навіть якщо я втечу, мій супротивник неодмінно переслідуватиме, піймає, тоді до мого нещастя прилучиться ще й ганьба. Отак, зважуючи всі «за» і «проти», я йшов за офіцером, як іде приречений за катом, втративши будь-яку надію на порятунок.