На тому й скінчилася наша розмова.
Поки світило сонце, на цій частині берега не з'являлась жодна жива душа, а коли воно сховалося за гори і навколо почало сутеніти, я помітив високого, худорлявого лотіанця з засмаглим обличчям, який наближався до нас верхи на конячині.
— Хлопці, — гукнув він, — у вас є такий папірець? — і чоловік простягнув якийсь аркушик. Нейл у відповідь подав йому другий, і прибулий кілька хвилин старанно розглядав його крізь окуляри в роговій оправі, потім, сказавши, що все гаразд, що вони і є ті люди, яких він шукає, одразу ж спішився. Мене посадили верхи, підв'язавши ноги під черевом коня.
Отак ми на чолі з лотіанцем вирушили в путь. Дорогу він, напевне, вибрав добре, бо за весь час подорожі ми сполохали тільки пару закоханих, які, гадаючи, що перед ними контрабандисти, метнулися геть. Невдовзі ми проминули підніжжя гори Бервік Ло, що лишилася трохи на південь, коли ж вибрались на оголені пагорби, я помітив вогні селища і старовинну баню якоїсь церковки, що загубилася серед дерев. Житла були близько, але не настільки, щоб кликати когось на допомогу, коли б я навіть зважився на такий крок. Чути було, як плететься море. Молодий місяць цідив на землю бліде, слабеньке світло, але й при ньому я побачив три велетенські вежі і зруйновані бійниці Танталлона, колишньої резиденції Червоних Дугласів. Припнувши коня до кілка біля рову, мої конвоїри провели мене крізь браму, потім двором у напівзруйновану кам'яну залу, де одразу ж розпалили просто на підлозі яскраве вогнище — тієї ночі було холодно. Мені розв'язали руки і посадили спиною до внутрішньої стіни. У лотіанця виявився якийсь харч, і мені дали шмат вівсяного хліба, а до нього кухоль французького вина. Потім я знову лишився в товаристві трьох горян. Вони тулилися ближче до вогнища, дудлили горілку і розмовляли між собою, а крізь отвори в стінах вдирався вітер, рвав полум'я, обдавав присутніх димом і сердито завивав у верхівках веж. Я вже не турбувався за своє життя, але душа і тіло настільки втомилися за день, що, заколисаний плюскотом моря внизу під скелею, повернувся на бік і заснув.
Коли саме розбудили мене, сказати не можу, тільки місяць уже кудись подівся, і вогонь майже згас. Тепер мені розв'язали ноги і повели руїнами до моря, а далі стрімкою стежкою, що збігала по скелі, в бухточку, де нас чекав рибальський човен. Мене посадили в човен, і в казковому сяйві зірок ми відпливли од берега.
Розділ чотирнадцятий
СКЕЛЯ БАСС
Я не знав, куди мене везуть, і тільки озирався навкруги, шукаючи очима корабель; у голові ще й досі лунали слова Ренсома «двадцятифунтові». Душу гнітили невтішні думки. Якщо мені вдруге загрожуватиме небезпека потрапити на плантації, то справи мої кепські — не буде вже другого Алана, не буде загибелі корабля, випадкового уламка реї… Я вже побачив себе на тютюновій плантації, відчув удар нагая по спині. Тіло пройняв дрож і не тільки тому, що на воді тягло прохолодою і що човен був мокрий і холодний від роси. Я сидів поблизу стернового і цокотів зубами. Кермував той самий смуглявий чоловік, якого досі я називав лотіанцем, справжнє його ім'я було Дейл, але звали його просто Чорний Енді. Помітивши, що я тремчу, він люб'язно передав мені грубого, вкритого риб'ячою лускою піджака, і я з радістю натягнув його собі на плечі.
— Дуже вдячний за вашу добрість, — сказав я, — але насмілюся відплатити вам за неї застереженням.» Ви берете на себе дуже велику відповідальність у цій справі. А ви ж не з тих затурканих варварів-горян і добре розумієте, що таке закон і чим рискують ті, хто його порушує.
— Не такий-то я вже і поборник закону, але цього разу дію з солідною гарантією.
— Що ви збираєтесь робити зі мною? — запитав я.
— Нічого поганого, — відповів чоловік. — Справді, нічого поганого. Певен, що ви матимете велику свободу і взагалі вам буде добре.
На той час поверхня моря вже трохи проясніла, зі сходу заіскрилося, на хвилі висіялися рожеві та червоні блискітки, наче незгаслі жаринки, а на вершині скелі Басе заґелґотіли, прокинувшись, гуси. Басе, як відомо, це самітня скеля, але така велика, що каменю з неї вистачило б на ціле місто. Море було на диво спокійне, тільки біля підніжжя скелі якось глухо шуміло. Поволі зі сходу загорявся ранок, і при світлі я все ясніше бачив стрімкі скелі, поцятковані білими плямами від помету морських птахів, пологу вершину, вкриту зеленою шапкою, табуни білосніжних гусей, що кричали з усіх боків, а на самому березі похмуру, зруйновану будівлю тюрми.
Раптом мені відкрилась уся правда.
— Так от куди ви мене везете! — вигукнув я.