Весь час, поки ми були там, ця істота металася, стрибала і крутилася, наче дзига; інколи було чути, як вона реготала в божевільному танку. Я вже колись бачив, як молоді дівчата, отак протанцювавши всю довгу зимову ніч, не переставали танцювати і вдень. Проте з ними завжди були парубки, котрі заохочували їх, а ця дивна істота була самотньою. Там грав скрипач, а для цієї істоти єдиною музикою був крик бакланів. Дівчата були молодими, і життя просто буяло в них, а ми бачили хворого, товстого, блідого чоловіка похилого віку. Кажіть, що хочете, але я висловлю свою думку: в душі цього створіння буяла нестримна радість, якась пекельна радість, але все ж таки радість. Кілька разів я питав себе: навіщо відьми і чаклуни продають свої душі — найдорожчу власність — і залишаються старими, зморшкуватими, немічними. І я знову думками повертався до Тода Лапрайка, що кілька годин витанцьовує на скелі, сповнений у душі чорною, злобливою радістю. Безсумнівно, вони потім горять за це у пеклі, але ж тут упиваються щастям, прости нас, господи!
Нарешті ми побачили, що на скелі над гаванню замайорів на щоглі невеличкий прапорець. Цього саме й чекав Сенді. Він звів рушницю, старанно прицілився і натиснув курок. Гримнув постріл, і з скелі долинув розпачливий крик. Ми протерли очі і глянули один на одного, наче божевільні. Істота одразу ж безслідно зникла. Сяяло сонце, повівав вітрець, а на тому місці, де ще секунду тому витанцьовувало чудисько, не було нічого!
Усю дорогу додому я рюмсав, і мене від жаху била лихоманка. Дорослі почували себе ненабагато краще, у човні Сенді ніхто не розмовляв, кожен шепотів молитву. Коли ми підпливли до молу, то всі скелі у гавані були аж чорні — так багато людей вийшло нас зустрічати. Виявилось, що Лапрайка застали дома непритомним, в руках він тримав човник і посміхався. Послали хлопця вивісити прапорець, а кілька чоловік лишилися в будинку ткача і тихо молились. Ніхто не наважувався вимовити слова молитви вголос, дивлячись на цю страшну постать з човником у руках.
Раптом Тод страшно скрикнув, схопився на ноги і закривавлений упав на верстат.
Коли оглянули труп, виявилося, що дріб не пробив тіло чаклуна, знайшли усього-на-всього одну дробинку, а от дідова срібна монета вразила Тода в самісіньке серце.
Тільки-но Енді скінчив свою розповідь, як між ним і Нейлем вибухнула безглузда суперечка. Нейл, як я вже казав, сам був мастак розповідати. Пізніше я довідався, що він добре знав усі легенди Шотландії, був високої думки про себе і зумів завоювати прихильність інших. Розповідь Енді нагадала йому одну з легенд, яку Нейл уже чув раніше.
— Я вже давно знаю цю історію, — сказав Нейл. — Це оповідання про Устима Мора, Мак Джілла Фадріга і про Гавра Вора.
— Знаєш, та не те! — вигукнув Енді. — Це історія про мого батька (царство йому небесне!) і Тода Лапрайка. Намотай це собі на вус, — додав він, — і держи язик за зубами, гірський злодію.
Як відомо, горяни прихильно ставляться до дворян низинних районів країни, але вороже настроєні до простого люду. Я вже, давно помітив, що Енді завжди був готовий посваритися з нашими трьома Макгрегорами, тому цього разу сутичка виявилася неминучою..
— Такі слова не говорять джентльменам, — обурився Нейл.
— Джентльменам! — вигукнув Енді. — Так то ж джентльменам, гірська тварюко! Коли б ти подивився на себе очима інших, то не був би таким пихатим.
Нейл грубо лайнувся по-гельськи, і в руках у нього сяйнув чорний ніж.
Роздумувати було ніколи, я схопив горянина за ногу, звалив його і притис озброєну руку до землі. У ту хвилину я не думав, що роблю. Товариші Нейла кинулися йому на допомогу, і ми з Енді без зброї опинились проти трьох горян. Здавалося, що жодної надії на порятунок у нас не було, коли Нейл раптом закричав по-гельськи, наказуючи іншим відступити, і виявив мені майже рабську покору. навіть віддав ножа, який я повернув йому на другий день після того, як він кілька разів повторив обіцянку не пускати його в хід.
Тепер я розумів ясно дві речі: по-перше, я не повинен надто розраховувати на Енді, що стояв блідий як смерть, притулившись до стіни, поки точилася суперечка; і, по-друге, що моє власне становище серед горян міцне, бо вони, очевидно, мають вказівки оберігати мене. Хоч я й побачив, що Енді бракує мужності, але не мав жодних підстав дорікати йому в невдячності. Словами подяки він, звичайно, не набридав, зате думку про мене і своє ставлення змінив. Після того, що сталося, він ще більше почав побоюватися наших товаришів, і ми завжди були разом.