- Так, в цьому щось є.
- Я і тобі кружку приготував, тримай, - і він подав мені напій.
- Дякую, - я відсьорбнув. - М-м-м-м, дуже смачна і міцна.
- Та-а-ак, такою вона і повинна бути, а ще без молока, бо дуже паскудить напій ця вся гидота яку домішують, згоден?
- Згоден як ніколи, терпіти не можу каву з молоком, вона тоді якась бридка. Доречі, ви сьогодні тренувались?
- Ні, сьогодні ні. Сьогодні мені просто захотілось посидіти за столиком і ні про що не думати.
- Сподіваюсь, я Вам не заважаю.
- Ні, перестань, я люблю компанію.
- Як ви тут опинились?
- У кав'ярні ти маєш на увазі?
- Так.
- Н-у-у, мені скажімо так, вона залишилася в спадок, мій дід тримав цю кав'ярню ще здавна, а як вона дісталась йому, я якось і не питав. Я довго працював з ним на ній, потім поїхав у Японію, далі повернувся, діда не стало і вона перейшла до мене. Я все хотів тебе спитати, чим би ти хотів займатися в подальшому? Ти ж не збираєшся тут працювати все життя?
- Чесно кажучи, це питання мабуть найскладніше для мене, я не можу дати відповідь на нього... можу сказати точно тільки те, що я намагаюсь себе знайти.
- На мій погляд, це дуже вдала відповідь, ти не знаєш, але ти себе намагаєшся знайти. Більшість людей і цього не намагається зрозуміти, чи дійти до цього.
- Можливо, причина в тому, що в мене мало хто вірить. Я не стверджую цього, але все ж, чомусь мені здається, що все так і є. Я не був найкращим сином, коли був школярем, та і в студентські якось склалось так, що батьки не зовсім в мене вірили. Навіть коли були змагання, важливі змагання для мене, вони ні разу не були там і не прийшли підтримати. Я не тримаю на них ні гніву, ні образи, але в мене таке враження, що я для них запам'ятаюсь тільки як неслух, який не виправдав їх сподівань. Розумієте, я хочу змінити світ, я хочу щоб мене запам'ятали, я хочу змінити, увійти в історію і це не за ради грошей чи слави... але я цього хочу і не знаю як зробити і до чого тягнутись. Я завжди хотів щоб мої батьки пишалися мною, особливо батько, він був суворий до мене і я йому вдячний за це, але інколи його підбадьорень дуже бракує.
- В одному кіно, був вдалий вираз - «не існує більш небезпечного і гіршого слова ніж «Молодець»».
- Я це розумію, але мені важлива була його підтримка... мені важко було зрозуміти, чому його справи вдома набагато важливіші ніж мої. Він завжди казав, що я не стану професіональним баскетболістом, чи ще кимось. Він переді мною вибачився тільки один раз, в ранньому дитинстві. З іншого боку, я просто не був хорошим сином, таким як треба було бути, але цього вже я, мабуть, не дізнаюсь.
- А мама?
- Мама як і кожна мати мене захищала, але все одно мені здається, що я не дуже вдалий син в її очах, а мені так хотілось, щоб я був для них не просто сином чи співмешканцем, а кимось більшим. Попри все, я їх дуже люблю, хай там як. Вони дали мені все, щоб я нормально жив в майбутньому.
- Ти знайдеш свій шлях, буде він важким, чи ні, але знайдеш... а шлях буде важким, мабуть-таки так буде правильно сказати, тут нема чого й гадати, але гра варта свічок.
- Дякую, що вислухали мене і вибачте, якщо щось не так.
- Та ні, все добре... інколи нам треба виговоритись, тоді стає легше і ми можемо повернутись в русло і в ритм життя.
Ми на деякий час притихли і кожен понурився в свій ряд думок. Сонце припікало, але мені знову стало щось прохолодно не по погоді. Плече було холодне, хоча я сидів вже на сонці і якось навіть повинно було бути жарко. Пройшов ще деякий час і я знову згадав про дівчину. Слова самі зірвались з вуст.
- Що ви знаєте про ту дівчину, з якою я був?
- Аааа, ти все про неї думаєш... ну знаю я про неї небагато, приходить вона рідко, хоч і вітається зі мною, хоча зі мною майже всі вітаються, бо знають що я власник кав'ярні. Вона привітна, мила, але так щоб шось більш конкретно, то я тобі не можу сказати, бо просто не знаю, - відповів він і я помітив на його обличчі нотку того, що він щось не договорює, але я не став допитуватись.
- Зрозуміло... ну добре, дякую за каву, я мабуть піду, зайду в середину, покладу речі. До речі, про речі, я вам привіз каву, куди її покласти?
- Оо, дякую, не забув, давай її сюди я сам розберусь, - сказав він і я віддав йому каву. - Ще раз дякую.
- Та не має за що, звертайтесь.
Я пішов всередину і зайшов до кімнати. Там було тихо. Я розклав речі і приліг, мої думки були направлені на неї, на ту дівчину. Я сумував за нею і дуже часто. Звичайно буденні думки перебивали це почуття інколи, але коли опинявся наодинці, відчуття її присутності не покидало мене.