— Не можу, — похитав головою я. — Але можеш узяти собі це. Вона, мабуть, пахне твоїм хазяїном.
Зі спинки крісла я стягнув сорочку й постелив її на підлозі в кухні біля її миски. Вона понюхала сорочку і лягла на неї.
— Розумниця, — сказав я. — Вранці побачимося.
Я рушив до дверей, та потім передумав і відніс їй м’яку мавпочку. Собака ліниво пожувала її — мабуть, аби мені догодити. Я позадкував на кілька кроків і зробив ще одне фото на телефон. І вже після цього пішов, не забувши замкнути на шпінгалети собачі дверцята. Якщо вона наробить у будинку, доведеться мені прибирати.
Дорогою додому я думав про ринви, поза сумнівом, забиті листям. Нестрижений газон. Стіни будинку вкрай необхідно пофарбувати, а я цього зробити не міг, але подумав, що міг би помити брудні вікна, не кажучи вже про те, щоб підняти скособочений паркан. Тобто якби в мене був вільний час — а враховуючи наближення бейсбольного сезону, часу не було. Але ще Радар. Любов з першого погляду. Мабуть, не лише для мене, а й для неї. Якщо ця ідея вражає вас дивацтвом, сентиментальністю або ж тим і тим водночас, можу сказати лише одне: це ваші проблеми. Як я вже сказав батькові, вона була чудовою собакою.
Того вечора, лягаючи спати, я поставив будильник на п’яту ранку. А потім написав містерові Невіллу, вчителю англійської, що не прийду на перший урок, а міс Фрідландер — що можу пропустити й другий. Мовляв, треба навідати людину в лікарні.
Розділ третій
Візит у лікарню. Слабаки не перемагають. Сарай
1
У перших променях світанку Психодім здався мені не таким психічним. Хоча імла, що здіймалася над тією високою травою, додавала йому готичності. Радар, напевно, чекала, бо в замкнені дверцята стала битися відразу, як почула мої кроки на сходах. Хитких і губчастих: ще один потенційний нещасний випадок і ще одне завдання для того, хто за нього візьметься.
— Тихенько, мала, — сказав я, вставляючи ключ у замок. — Ще розтягнеш собі щось.
Щойно двері відчинилися, вона кинулася до мене: стрибала, дерлася передніми лапами на ногу, і чорт з ним, з тим артритом. Пішла за мною на кухню і спостерігала, виляючи хвостом, поки я вишкрібав останню повну чашку з її запасу корму, якого майже не було. Поки вона снідала, я написав татові й спитав, чи не міг би він в обід або після роботи заїхати в «Пет Пентрі» й купити мішок собачого корму: «Оріджен Ріджіонал Ред». А потім відправив ще повідомлення: я віддам йому гроші, а містер Боудітч віддасть мені. Повагавшись, я відправив третє повідомлення: «Краще візьми великий мішок».
Багато часу це в мене не забрало, але Радар уже впоралася. Принесла мені мавпочку і впустила біля мого стільця. А потім лунко відригнула.
— Вибач, — сказав я і підкинув мавпочку. Радар кинулася й принесла назад. Я кинув знову, і поки вона за нею бігла, теленькнув телефон. Тато. «Без проблем».
І знову я кинув іграшку, але замість побігти за нею, собака жваво пошкутильгала коридором Старого Читва надвір. Не знаючи, чи є в неї повідець, я відламав ще шматочок пісочного печива, щоб заманити її в будинок, якщо доведеться. Я не сумнівався, що це допоможе: Радар від природи любила пожувати.
Повернути її в дім виявилося неважким завданням. Вона присіла в одному місці, щоб сходити по-маленькому, а потім в іншому — по-великому. Повернулася, глянула на сходи так, як скелелаз дивиться на круту ділянку гори, а потім піднялася до половини. Там ненадовго сіла перепочити й подужала другу половину. Я не знав, чи довго ще вона буде спроможна на це без допомоги.
— Треба йти, — сказав я. — Чао-какао.
Собаки в нас ніколи не було, тому я не знав, якими виразними можуть бути їхні очі, особливо зблизька. Її очі просили мене не йти. А я був би й радий залишитися, але, як у тому вірші, мав виконати обіцянки. Я кілька разів погладив її та попросив бути слухняною. Десь я читав, що за кожен рік життя людини собаки старіють на сім років. Авжеж, це просто загальне правило, але принаймні на нього можна спертися. І що це означає для собаки, з огляду на час? Якщо повернуся її годувати о шостій, то це буде еквівалент приблизно дванадцяти годин мого часу. А для неї це буде вісімдесят чотири години? Три з половиною доби? Не дивно, що вона так радіє моїй появі. Крім того, їй бракуватиме містера Боудітча.
Я замкнув двері, спустився сходами й подивився на те місце, де вона зробила свою справу. Забезпечення порядку на задньому дворі було ще одним завданням, яке не завадило б виконати. Хіба що містер Боудітч сам це робив. З тими високими бур’янами годі було зрозуміти. Якщо він не прибирав, то комусь треба було.
«І цей хтось — ти», — подумав я, повертаючись до велика. І то була правда, але так уже вийшло, що я був заклопотаним хтосем. Крім бейсболу, думав узяти участь у кастингу до вистави, яку покажуть наприкінці навчального року, — «Шкільному мюзиклі». У мене були фантазії про те, як співаю «Breaking Free» з Джиною Паскареллі, розкішною красунею-випускницею.
Біля мого велика стояла жінка, закутана в картате пальто. Я подумав, що то місіс Реґленд. Чи може, її прізвище було Рейґан.
— Це ти викликав швидку? — спитала вона.
— Так, мем.
— Що, погано з ним? З Боудітчем?
— Взагалі-то я не знаю. Ногу він точно зламав.
— Ну, це була твоя добра справа дня. Або й цілого року. Сусід з нього такий собі, тримається відокремлено, але я проти нього нічого не маю. Тільки проти будинку, бо він як більмо на оці. Ти син Джорджа Ріда, правда?
— Саме так.
Вона простягла руку:
— Альтея Річленд.
Я з нею поручкався.
— Радий знайомству.
— А псина? То страшний собацюра, німецька вівчарка. Раніше він вигулював його рано-вранці, а інколи — з настанням темряви. Коли дітлахи вже розходилися по домівках. — Вона показала пальцем на сумний провислий штахетник. — Це його точно не стримає.
— То вона, я її доглядаю.
— Оце ти молодець. Надіюся, вона тебе не вкусить.
— Вона вже старенька і не зла.
— До тебе, може, й не зла, — сказала місіс Річленд. — Але, як любив повторювати мій батько, старий пес кусається вдвічі сильніше. До мене приходив репортер з того щотижневого дрантя і розпитував, що сталося. Я думаю, він з тих, хто їздить на виклики. Поліція, пожежі, швидка тощо. — Вона пошморгала носом. — Був десь твого віку.
— Запам’ятаю, — бовкнув я, не розуміючи навіщо. — Місіс Річленд, піду я вже. Хочу ще до містера Боудітча перед уроками зайти.
Вона розсміялася:
— Якщо він в «Аркадії», то там відвідування починаються з дев’ятої. Тебе нізащо не пустять так рано.
2
Але пустили. Пояснення, що в мене уроки й тренування з бейсболу опісля, не зовсім переконали жіночку на ресепшені, та коли сказав, що то я викликав швидку, вона дозволила мені піднятися.
— Палата 322. Ліфти праворуч від тебе.
Посередині коридору на третьому поверсі медсестра спитала мене, чи я до Говарда Боудітча. Я відповів ствердно й спитав, як він почувається.
— Йому зробили одну операцію, потрібна й друга. А потім на нього чекає довгий період одужування, постійно необхідна буде фізіотерапія. Мабуть, нею займатиметься Мелісса Вілкокс. Перелом був дуже тяжкий, стегно практично знищене. Доведеться міняти. Інакше решту життя він проведе на ходунках чи прикутий до візка, хоч би скільки фізіотерапії пройшов.
— Ого, — протягнув я. — А він знає?
— Лікар, який збирав йому ногу, мав уже сказати все, що йому треба знати на цю мить. Це ти викликав швидку?
— Так, мем.
— Ти, мабуть, врятував йому життя. Між шоком та ймовірністю провести ніч надворі… — вона похитала головою.
— То собака. Я почув, як виє його собака.
— Собака викликав швидку?
Довелося визнати, що це я.
— Якщо хочеш його побачити, то поквапся. Я щойно зробила йому ін’єкцію знеболювального, скоро він може заснути. Крім переломів ноги й стегна, він ще має занадто низьку вагу. Легка здобич для остеопорозу. У тебе близько чверті години, перш ніж він вирушить у сонне царство.