Я подумав, що Хана, мабуть, їздила до родичів у Кретчі, коли містер Боудітч здійснив останню експедицію по золото, але напевно важко було сказати. Він був мертвий, а емпісаріанська історія, як я вже казав, губилась у тумані.
Тієї ночі я довго лежав без сну. Не думав ані про Емпіс, ані про метеликів, ані про Вбивцю Польоту. Я думав про батька. Сумував за ним і турбувався про нього. Я розумів, що він може подумати, наче я вже мертвий, як і мама.
3
Час спливав — невідмічений і непорахований. Я збирав крихти інформації, хоча й не знав до пуття навіщо. Потім якось ми повернулися з тренування, трохи виснажливішого, ніж інші останнім часом, і побачили в камері Айоти бороданя, набагато більшого за мене, Доммі чи й самого Айоту. На ньому були брудні короткі штани й така ж брудна смугаста сорочка з обрізаними рукавами, завдяки чому бугристі м’язи відразу впадали в око. Він сидів навпочіпки в кутку, дістаючи колінами аж до вух, якомога далі від блакитного привида, який теж бовванів у камері. Блакитним привидом був Верховний Володар.
Келлін підняв руку. Цей жест був майже апатичним, але двоє нічних солдатів, які нас вели, негайно зупинились і виструнчились. Ми всі спинились. Того дня Джая була поряд зі мною, і її рука ковзнула в мою долоню. Було дуже холодно.
Келлін вийшов із камери Ая та обвів нас усіх поглядом:
— Дорогі друзі, хочу познайомити вас із вашим новим співвітчизником. Звуть Кла. Його знайшли на березі озера Ремла після того, як його маленький човник протік. Він мало не потонув, еге ж, Кла?
Кла нічого не сказав, тільки зиркнув на Келліна.
— Відповідай!
— Так. Я мало не потонув.
— Спробуй ще раз. Звертайся до мене: Верховний Володарю.
— Так, Верховний Володарю. Я мало не потонув.
Келлін повернувся до нас:
— Але його врятували, дорогі мої друзі, і я впевнений, ви бачите, що на ньому немає жодної сірої цяточки. Тільки бруд. — Келлін захихотів. Жахливий звук. Рука Джаї стиснула мою. — У «Глибокій Малейн» представлення не прийняті, як вам відомо, але мені здалося, що мій новий дорогий друг Кла на нього заслуговує, бо він — наш тридцять другий гість. Хіба ж це не чудово?
Ніхто й слова не зронив. Келлін тицьнув пальцем в одного з нічних солдатів на чолі нашої нещасливої процесії, а потім — у Бернда, який стояв попереду поряд з Аммітом. Нічний солдат ударив Бернда по шиї палицею. Бернд скрикнув, упав на коліна й плеснув долонею по цівці крові. Келлін нахилився до нього:
— Як тебе звуть? Я не вибачатимусь за те, що забув. Вас забагато.
— Бернд, — задихаючись, промовив той. — Бернд із Цита…
— Немає Цитаделі, — заявив Келлін. — Немає і не буде ніколи. Просто Бернд, цього достатньо. Отож скажи мені, Бернде Нізвідки, правда ж, це чудово, що король Елден, Вбивця Польоту, має тепер тридцятьох двох? Відповідай гучно й чітко!
— Так, — видушив із себе Бернд. Між його стиснутими пальцями просочувалась кров.
— Що так?! — А потім Келлін заговорив із притиском, ніби навчаючи малу дитину читати: — Чу… чу… чу...? Гучно й чітко, ну ж бо!
— Чудово, — вимовив Бернд, втупившись у мокре каміння коридору.
— Жінко! — вигукнув Келлін. — Ти, Ерін! Тебе звуть Ерін?
— Так, Верховний Володарю, — сказала Еріс. Вона в жодному разі не збиралась його виправляти.
— Це ж чудово, що Кла до нас приєднався?
— Так, Верховний Володарю.
— Як чудово?
— Дуже чудово, Верховний Володарю.
— Це твоя пизда смердить чи дупа, Ерін?
Обличчя Еріс було незворушне, але очі палали. Вона опустила їх, і це було розумно.
— Можливо, те і друге, Верховний Володарю.
— Так, я думаю, те і друге. Тепер ти, Айото. Підійди до мене.
Ай ступив уперед, майже до захисного блакитного сяйва, яке оточувало Келліна.
— Ти радий, що маєш співкамерника?
— Так, Верховний Володарю.
— Це чу… чу...? — Келлін махнув білою рукою, і я зрозумів, що це він радий. Ні, не радий, а щасливий. На сьомому небі від щастя. Чи то пак, зважаючи на те, де ми, на двадцять сьомому. А чому б і ні? Йому поставили завдання зібрати певну кількість людей, і він зібрав. А ще я зрозумів, наскільки його ненавиджу. А ще я ненавидів Вбивцю Польоту, хоча ніколи його не бачив.
— Чудово.
Келлін поволі простяг руку до Айоти, який намагався встояти на місці, однак відсахнувся, коли рука опинилась менш ніж за дюйм до його обличчя. Я чув, як потріскує повітря, і бачив, як настовбурчилось волосся Ая, реагуючи на якусь силу, що підтримувала життя Келліна.
— Що чудово, Айото?
— Чудово, Верховний Володарю.
Келлін достатньо повеселився. Він нетерпляче попрямував до виходу просто крізь наш натовп. Ми намагалися розступитись, але не всім вдалося вчасно відійти, і дехто потрапив під удар його аури. Небораки попадали на коліна — хто мовчки, хто стогнучи від болю. Я відштовхнув Джаю з його дороги, але рука потрапила в блакитну оболонку навколо нього, і плече охопив пекучий біль, зсудомлюючи всі м’язи. Минуло дві довгі хвилини, перш ніж м’язи розслабились.
«Їм треба відпустити сірих рабів на свободу й запустити старий генератор на тій енергії», — подумав я.
Біля дверей Келлін повернувся обличчям до нас і закінчив, притупуючи ногою, достоту як прусський інструктор з муштри:
— Послухайте мене, дорогі друзі. За винятком кількох вигнанців, які не мають значення, і кількох цілих утікачів, яким вдалося дременути на самому початку правління Вбивці Польоту, ви — останні особи королівської крові, вихолощені нащадки паплюг, шахраїв і ґвалтівників. Ви послужите для задоволення Вбивці Польоту, і то дуже скоро. Тренування закінчене. Наступного разу ви вийдете на «Поле Елдена», яке раніше називалось «Поле монархів», уже на перший раунд «Чесного двобою».
— А він, Верховний Володарю? — запитав я, вказуючи на Кла здоровою рукою. — Хіба в нього не буде можливості потренуватися?
Келлін глянув на мене з тонкою посмішкою. За очима виднілися порожні очниці черепа.
— Ти й будеш його тренуванням, дитятко. Він пережив озеро Ремла, переживе і тебе. Тільки глянь на його розмір! Нє, нє, у другому раунді ти вже не братимеш участі, мій зухвалий друже, а я, так, буду радий-радісінький спекатись тебе.
Із цими обнадійливими словами він пішов.
4
Того дня на вечерю був стейк. Його майже завжди давали після «тренування». Персі котив свій візок коридором, кидаючи напівпросмажене м’ясо в наші камери — шістнадцять камер, тепер уже повністю заселених в’язнями. Вкинувши мою порцію, знову притиснув понівечену руку до чола. Цей жест був зроблений дуже швидко й крадькома, але сприймався безпомилково. Кла хапнув свою пайку на льоту і всівся в кутку, тримаючи напівсире м’ясо руками й пожадливо жеручи великими шматками. «Які в тебе великі зуби, Кла», — подумав я.
Хеймі символічно подзьобав вечерю і спробував віддати її мені. Я не взяв.
— Ти можеш з’їсти більше.
— А для чого? — запитав він. — Навіщо їсти, страждати від судом, а потім все одно померти?
Я вдався до батькової мудрості:
— Живи одним днем.
Наче тут, у «Малейн», були дні. Але Хеймі з’їв ще кілька шматочків, щоб мене потішити. Зрештою, я був обіцяним принцом, казковим. Хоча всі казкові чари в мені були пов’язані лише з таємничими змінами кольору волосся й очей. І цих чарів я жодним чином не контролював і не мав з них користі.
Ай запитав Кла про те, як той «мало не потонув». Кла не відповів. Фреммі й Стуксу заманулось дізнатись, звідки й куди прямував новенький — невже десь іще збереглися безпечні місцини? Кла не відповів. Ґаллі поцікавився, як довго він протримався втікачем. Кла не відповів. Він наминав м’ясо й витирав масні пальці об смугасту сорочку.
— А ти не дуже балакучий, коли поряд немає Верховного Володаря, еге ж? — підколов його Дабл. Він стояв біля ґрат камери, яку ділив із Берндом, за кілька камер від моєї, тримаючи останній шматочок стейка, який, я знав, прибереже на потім, коли прокинеться вночі. Тюремне повсякдення сумне, але просте.