Кла озвався зі свого кутка, не підводячись і не піднімаючи голови:
— Нащо мені розмовляти з тими, хто скоро помре? Я так розумію, що буде якесь змагання. Чудово. Я переможу. Якщо буде приз, я його візьму й піду собі.
Після цієї тиради в нашому блоці стало тихо, як у домовині.
Нарешті озвався Фреммі:
— Він не розуміє.
— Отримав неправильну інформацію, — додав Стукс. — Або в нього й досі вода у вухах, і він погано чує.
Айота зачерпнув води з їхнього відра, напився, потім стрибнув на ґрати камери, яка до сьогодні була одиничною, порозтягав м’язи й посіпав ґрати за звичкою, а потім повернувся обличчям до здоровенного вайла, який причаївся в кутку.
— Дозволь я тобі дещо поясню, Кла, — промовив він. — Внесу ясність, як то кажуть. «Чесний двобій» — це турнір. Подібні турніри часто відбувались на «Полі монархів» за часів правління Ґаллієнів, і народ збирався тисячами, щоб подивитися на цю подію. Люди прибували звідусіль, кажуть, приходили навіть велетні з Кретчі. Учасниками змагань зазвичай були члени Королівської гвардії, хоча прості люди теж могли позмагатися, якщо їм кортіло перевірити міцність своїх черепів. Лилася кров, і непритомних суперників часто виносили з поля, але то була стара версія, що існувала задовго до Ґаллієнів, коли Лілімар був таким собі селищем, не набагато більшим за Деск.
Дещо з цього я вже знав, але навіть після стількох довгих днів і тижнів — не все. Я уважно прислухався. Інші теж, бо в нашій мерзенній неволі ми рідко обговорювали «Чесний двобій». Це була табуйована тема, так само як, на мою думку, електричний стілець у старі часи, а смертельна ін’єкція — тепер.
— Шістнадцятеро з нас битимуться з іншими шістнадцятьма. На смерть. Ні пощади, ні сліз. Той чи та, хто відмовиться битися, опиниться в катівні, або в гостях у «діви», або у вигляді розтягнутої іриски на дибі. Зрозуміло тобі?
Кла сидів у своєму кутку і, схоже, щось обмірковував. Нарешті він сказав:
— Я можу битися.
Ай кивнув:
— Так, судячи з твого вигляду, можеш, коли не зазираєш в очі Верховному Володареві і не випльовуєш озерну воду. Шістнадцятеро знову б’ються, залишаються восьмеро. Восьмеро знову б’ються, залишаються четверо. Четверо стають двома.
Кла кивнув:
— Я буду одним з них. А коли той другий лежатиме мертвим біля моїх ніг, я заберу приз.
— Авжеж, забереш, — сказав Хеймі. Він підійшов і став поряд зі мною. — У старі часи призом був мішок золота і, як розповідають, довічна свобода від королівського податку. Але то в старі часи. Твоїм призом буде бій з Рудою Моллі. Вона велетка, завелика для спеціальної ложі, де сидять лизоблюди Вбивці Польоту, але я часто бачив, як вона стоїть під нею. Ти високий, думаю, футів сім, але руда сучка більша.
— Мене вона не піймає, — заявив Деш. — Вона неповоротка. А я швидкий. Недаремно ж мене називають Деш Стрімкий.
Ніхто й слова не зронив. Всім було ясно: швидкий чи ні, худорлявий Деш випаде з гри ще задовго до того, як комусь доведеться зустрітися з Рудою Моллі.
Кла сидів, перетравлюючи почуте. Нарешті він підвівся — великі коліна затріщали, як суччя у вогнищі, — й підійшов до відра з питною водою. Сказав як відрубав:
— Її я теж поб’ю. Дубаситиму, доки мозок не вилетить у неї з рота.
— Скажімо, ти це зробиш… — почав я.
Він повернувся до мене.
— Для тебе нічого не закінчиться, — продовжив я. — Вб’єш дочку (навряд чи в тебе вийде, але припустімо), і в тебе не буде жодного шансу проти її матері. Я її бачив. Це просто чортова Ґодзілла.
Звісно, це було не те слово, яке вилетіло з мого рота, але від мого слова з інших камер почувся схвальний гомін.
— Вас усіх так довго били, що ви вже й тіні власної боїтеся, — підсумував Кла, мабуть забувши, що, коли Келлін наказав йому звертатись до себе «Верховний Володарю», він це зробив тієї ж миті.
Ясно, що Келлін і решта нічних солдатів — інакші. Їх захищають аури. Я згадав, як зсудомило мої м’язи від доторку Келліна.
Кла взяв відро з питною водою. Айота вхопив його за могутнє ручище:
— Нє, нє! Користуйся чашкою, бовдуре! Персі не привезе возика з водою, аж доки…
Я ніколи не бачив, щоб такий здоровило, як Кла, рухався настільки швидко. Навіть на каналі «ESPN Classic» у відеодобірці найкращих моментів Шакіла О’Ніла, коли він студентом грав у баскетбол за Університет Луїзіани. І при зрості сім футів і вазі триста двадцять фунтів у Шака були величні рухи.
Відро було біля рота Кла, він збирався пити з нього нахильцем. За секунду воно вже торохтіло по кам’яній підлозі, розливаючи воду. Кла озирнувся, щоб подивитися на нього. Ай лежав на підлозі камери, спираючись на одну руку. Другою він тримався за горло, вирячивши очі й задихаючись. Кла нахилився і підняв відро.
— Якщо ти його вбив, тобі це так не зійде, — сказав Янно. Потім додав із явним полегшенням: — «Чесного двобою» не буде.
— Буде, — меланхолійно прорік Хеймі. — Вбивця Польоту не чекатиме. Місце Ая займе Руда Моллі.
Однак Ая не було вбито. Він згодом підвівся, дошкандибав до свого сінника й ліг. Наступні два дні він ледве міг шепотіти. Доки не з’явився Кла, він був найбільший з нас, найсильніший, той, хто безумовно мав вистояти до кінця кривавої забави, відомої як «Чесний двобій»; а я ж навіть не помітив удар у горло, який його звалив.
Хто протистоятиме людині, яка змогла зробити це, в першому раунді змагань?
За словами Келліна, ця честь випала мені.
5
Мені часто снилась Радар, але тієї ночі, коли Кла звалив Айоту, я бачив уві сні принцесу Лію. На ній була червона приталена сукня з обтислим ліфом. З-під подолу визирали червоні туфельки в тон, пряжки інкрустовані діамантами. Волосся зачесане назад і зав’язане якоюсь вигадливою перловою ниткою. На грудях у неї був золотий медальйон у вигляді метелика. Я сидів біля неї, не в лахмітті того одягу, в якому прийшов у Емпіс з хворою собакою, а в темному костюмі та білій сорочці. Костюм був оксамитовий, а сорочка шовкова. На ногах у мене були замшеві чоботи з халявами, які збиралися м’якими складками — такі чоботи міг носити мушкетер Дюма на ілюстрації Говарда Пайла. Безумовно, з колекції Дори. Неподалік спокійно паслася Фалада, а сірошкіра служниця Лії розчісувала її щіткою.
Ми з Лією трималися за руки й дивились на своє віддзеркалення в тихій водоймі. Волосся в мене було довге й золотисте. З обличчя зникли кілька плям від акне. Я був вродливий, а Лія — прекрасна. Особливо тому, що в неї знову був рот. Вуста вигнуті легенькою усмішкою. У кутиках рота виднілися ямочки, й не було ані сліду виразок. Незабаром, якщо сон триватиме, я поцілую ці червоні вуста. Навіть у цьому сні я розумів, що то фінальна сцена диснеївського мультфільму. Час від часу в озерце падала пелюстка, від чого на воді з’являлися брижі, наші віддзеркалення хиталися, губи возз’єднаних принца й принцеси зустрічались і музика злітала у височінь. Жодна темрява не мала права затьмарити цей ідеальний казковий фінал.
Тільки одне було не до речі. В пелені червоної сукні принцеси Лії лежав фіолетовий фен. Я добре це знав, хоча мені й було всього сім років, коли загинула мама. Всі її корисні речі, і фен теж, були віддані в благодійний магазин «Ґудвілл», бо батько казав, що кожного разу, як на очі йому потрапляють її «жіночі дрібнички», як він їх називав, у нього знову розривається серце. Я був не проти того, щоб повіддавати майже всі її речі, тільки попросив залишити собі її ароматичний сосновий пакетик і ручне дзеркальце. Тато не мав нічого проти. Вони досі лежать у мене вдома на комоді.
Мама називала свій фен «Пурпуровий бластер смерті».
Я вже відкрив був рота, щоб запитати Лію, навіщо їй мамин фен, аж тут заговорила її служниця:
— Допоможи їй.
— Не знаю як, — сказав я.
Лія усміхнулась своїми новими пречудовими вустами й погладила мене по щоці: