Я знову глянув на плакат. Чекав, що побачу «Фреммі — Стукс», а також двох жінок, Джаю та Еріс, одну проти одної: дівчача бійка, що може бути кумедніше? Але ні. Не видно було й сліду планування. Мабуть, просто тягли жереб із шапки. За винятком останньої позиції. Фінал дня — на полі тільки ми двоє.
Кла проти Чарлі.
Розділ двадцять четвертий
Перший раунд. Остання група. «Мій принце». «А ти як гадаєш?»
1
Джая сіла на лаву біля Хеймі й узяла його руку. Та безвольно лежала в її руці.
— Я не хочу цього.
— Знаю, — сказав Хеймі, не дивлячись на неї. — Все гаразд.
— Може, ти мене поб’єш. Я не сильна, знаєш… не така, як Еріс.
— Можливо.
Двері відчинились, і ввійшли двоє нічних солдатів. Вони були схвильовані настільки, наскільки схвильованими можуть бути живі трупи: їхні аури пульсували, ніби всередині них все ще билися мертві серця.
— Перша група! Бігом, бігом! Не змушуйте його величність чекати, дитятка! Він уже зайняв своє місце!
Спочатку ніхто не поворухнувся, і на якусь божевільну мить я майже повірив, що ось-ось почнеться Аммітів страйк… аж доки не згадав про наслідки для страйкарів. Я ще раз глянув на плакат, перевіряючи, чи не змінився, бува, якимось дивом той список, а тим часом перші шестеро підвелись: Фреммі і Мерф, Амміт і невисокий опецькуватий хлопець на ім’я Вейл, Хеймі і Джая. Вона тримала його руку, коли вони виходили, зіщулюючись, щоб не натрапити на ауру найближчого нічного солдата.
У часи правління Ґаллієнів решта нас почула б вітання переповненого стадіону в момент появи бійців. Я прислухався, і здалось, що почув слабкий сплеск аплодисментів, але це могла бути уява. Напевно. Бо трибуни «Поля Елдена» (колись «Поля монархів») були майже порожні. Хлопчина, якого я зустрів дорогою сюди, мав рацію: Лілімар — місто привидів, місце, де залишились тільки мерці, живі мерці й кілька дуполизів.
Жодного метелика тут не було.
Я подумав, що, якби не нічні солдати, втеча була б можлива. А потім згадав, що треба врахувати ще парочку велеток… і самого Вбивцю Польоту. Я не знав, хто він тепер, яких перетворень міг зазнати, але здавалось безсумнівним: він більше не клишоногий молодший брат Лії з горбом на спині чи ґулею на шиї.
Час спливав. Важко було сказати, скільки його минуло. Дехто з нас скористався вбиральнею, я теж. Ніщо так сильно не викликає потреби помочитися, як страх смерті. Нарешті двері відчинились і ввійшов Амміт. Ззаду на лівій волохатій руці в нього був невеличкий поріз, інших поранень не видно.
Як тільки ескорт живих мерців пішов, до Амміта підбіг Мезель:
— Як воно було? Вейл що, справді…
Амміт із такою силою штовхнув його, що Мезель аж носом заорав об плитку:
— Я повернувся, а він ні. Це все, що я можу сказати, і все, що вам треба почути. Відчепіться.
Він пішов до краю лави, сів, похилив голову та обхопив її руками. Цю позу я не раз бачив на бейсбольному полі, найчастіше після невдалої подачі пітчера й вибування його з гри. Поза переможеного, а не переможця. Однак ми всі були приречені на поразку, хіба що станеться щось несподіване.
«Врятуй її», — прошепотіла мені сіра служниця Лії. І що, тепер я мав порятувати їх усіх тільки тому, що моє волосся стало білявим під кількома шарами маскувального бруду? Це абсурд. Кла продовжував спопеляти мене поглядом. Він сподівався, що встигне й пообідати.
Ось почнеться останній смертельний поєдинок дня, і я навіть себе не зможу врятувати.
Наступним повернувся Мерф. Одне око в нього запухло, рукав сорочки на правій руці просяк кров’ю. Стукс побачив, зрозумів, що його комедійного партнера більше немає, тихо скрикнув і заплющив очі.
Ми чекали, не зводячи очей з дверей. Нарешті вони відчинились і ввійшла Джая. Вона була бліда як стіна, але на вигляд — без поранень. По щоках текли сльози.
— Мені довелось, — сказала вона. Не тільки мені, а всім нам. — Довелось, бо інакше вони вбили б нас обох.
2
Викликали другу групу: Янно мав битися з доком Фрідом, Айота — з Джакою, Мезель — із Семом. Коли вони пішли, я сів біля Джаї. Вона не дивилась на мене, але слова так і сипалися з неї, наче щось мало вибухнути в ній, якби вона їх стримувала:
— Він не міг битися по-справжньому, ти ж знаєш, який він, який він був, але він зробив із цього шоу. Думаю, для мене. Вони вимагали крові, ти почуєш це, коли прийде твоя черга, кричали йому завалити цю сучку, кричали, щоб я зайшла йому за спину й штрикнула в шию…
— Там є ножі? — запитав я.
— Ні, дротики з коротким руків’ям. А ще рукавиці з колючками на кісточках пальців. Вони розкладені на столі, де були напої, коли ми тренувалися. Знаєш, вони хочуть, щоб це був ближній бій, хочуть бачити побільше штурханини й різанини, перш ніж хтось упаде, але я взяла жердину, ну, з отих… — вона зробила вигляд, що розмахується.
— Бойових палиць.
— Так. Ми все ходили й ходили по колу. Фреммі був мертвий — горло перерізане, і Хеймі мало не посковзнувся на його крові. Вейл лежав на біговій доріжці.
— Тьху, — озвався Амміт, не підводячи голови. — Тупий мерзотник спробував утекти.
— Ми були останні. Саме тоді Аарон сказав: ще п’ять хвилин, а потім нас уб’ють обох. Він бачив, що ми клеїмо дурня. Хеймі кинувся на мене, відхиляючи дротик убік, так по-дурному, і я вдарила його в живіт товстим кінцем своєї палиці. Він закричав. Кинув свій дротик на траву і все кричав.
«Живіт Хеймі, — подумав я. — Його вічно хворий живіт».
— Я не могла витримати цей крик. Вони аплодували, сміялись і говорили щось наче «гарний удар» і «кицька його цим звалила», а Хеймі все кричав. Я підняла дротик. Я ніколи нікого не вбивала, але я не могла витримати його крику, тож я… я…
— Далі можеш не розповідати, — сказав я.
Вона подивилась на мене очима, повними сліз, із мокрими щоками:
— Зроби щось, Чарлі. Якщо ти принц, обіцяний у пророцтві, ти повинен щось зробити.
Я міг би їй сказати, що найголовніше завдання принца Чарлі — не бути вбитим Кла, але подумав, що їй і без того погано, тож просто коротко її обійняв.
— Він там? Вбивця Польоту?
Вона здригнулась і кивнула.
— Який він на вигляд?
Я все згадував те почесне сидіння з підлокітниками, скошеними назовні, наче той, для кого воно призначалось, непомірно гладкий або принаймні надзвичайно дебелий.
— Жахливий. Жахливий. Обличчя зелене, наче в нього щось не так усередині. Довге біле волосся спадає на щоки з-під корони, яку він носить. Баньки здоровенні, аж страх, завбільшки з яйця. Обличчя повне, таке широке, аж наче нелюдське. Губи товсті й червоні, наче він їв полуницю. Це все, що мені було видно. Він був закутаний у величезну пурпурову мантію від підборіддя й донизу, але я бачила, що вона ворушиться. Наче під нею він тримав якусь тваринку. Він жахливий. Страшелезний. І він сміється. Інші аплодували, коли я… коли Хеймі помер, а він просто сміявся. З обох куточків рота в нього текла слина, мені було видно в газовому світлі. Поряд з ним там була жінка, висока й красива, з мушкою біля рота…
— Петра, — сказав я. — Якийсь чоловік хапав її за цицьку й цілував у шию, коли я звалив Амміта з ніг.
— Вона… вона… — Джая знову здригнулась. — Вона цілувала його туди, де в нього текла слина. Злизувала її з його зеленої пики.
Увійшов Айота в супроводі нічного солдата. Він побачив мене й кивнув. Отже, Джака загинув.
3
Коли двері зачинились, я підійшов до Айоти. На ньому не було жодної подряпини.