— Собака викликав швидку?
Довелося визнати, що це я.
— Якщо хочеш його побачити, то поквапся. Я щойно зробила йому ін’єкцію знеболювального, скоро він може заснути. Крім переломів ноги й стегна, він ще має занадто низьку вагу. Легка здобич для остеопорозу. У тебе близько чверті години, перш ніж він вирушить у сонне царство.
3
Нога містера Боудітча була піднята на штуковині зі шківом, яку ніби позичили з кінокомедії 1930-х років… та містер Боудітч не сміявся. І я теж. Зморшки на його обличчі поглибилися, стали подібні до вирізьблених борозн. Темні кола під очима потемніли ще дужче. Волосся здавалося неживим і тонким, руді пасма в ньому вицвіли. Мабуть, у нього був сусід по палаті, але я його так і не побачив, бо друга половина 322-ї була затулена зеленою шторою. Побачивши мене, містер Боудітч спробував випростатися на ліжку, але від цього тільки скривився й задихано засичав.
— Здоров був. Як, кажеш, тебе звати? Якщо ти й казав, то я не запам’ятав. За цих обставин можна пробачити.
Я теж не міг згадати, чи назвався, тому повторив (чи вперше повідомив) своє ім’я, а потім спитав, як він почувається.
— Страшенно гівняно. Подивися на мене.
— Мені дуже шкода.
— Все одно менше, ніж мені. — А потім, зробивши над собою зусилля бути чемним: — Дякую вам, юний містере Рід. Мені сказали, що ви врятували мені життя. Зараз я не відчуваю, що воно чогось варте, але, як нібито сказав Будда: «Усе змінюється». Іноді на краще, хоча, з мого досвіду, це рідкість.
Я йому сказав — так само, як казав татові, медикам і місіс Річленд, — що насправді його врятувала собака: якби я не почув її виття, проїхав би мимо.
— Як вона?
— Нормально.
Я сів на стілець біля його ліжка й показав на телефоні фотки Радар з мавпочкою. Він перемотував їх кілька разів (мені довелося показати йому, як це робиться). Ці знімки, здавалося, зробили його щасливішим, хай і не здоровішим. «На нього чекає довгий період одужування», — сказала медсестра.
Коли він простягнув мені телефон, усмішка вже згасла.
— Мені не сказали, скільки я ще проваляюся в цьому клятому лазареті, але я не дурний. Розумію, що це надовго. Мабуть, треба вже думати про те, як її приспати. Вона прожила добре життя, але тепер у неї стегна такі…
— Ой, не треба, — запанікував я. — Я про неї подбаю. З радістю.
Він глянув на мене, і вперше за весь час його обличчя виражало не роздратування чи покірність долі.
— Справді? А я можу тобі з цим довіритися?
— Так. У неї майже закінчився корм, але тато сьогодні купить мішок того «Оріджену». Шоста ранку, шоста вечора. Я буду як штик. Можете на це розраховувати.
Він потягнувся до мене — може, хотів узяти за руку чи принаймні погладити. І я б дозволив, але він відсмикнув руку.
— Це… ти дуже добрий.
— Вона мені подобається. А я — їй.
— Правда? Добре. Вона хороша стара подруга. — Очі в нього вже затуманювались, а язик трохи заплітався. Те, що вколола медсестра, починало діяти. — Безневинна, але всі діти на районі до всирачки її боялися. А я тільки радий був. Пронози малі допитливі. Галасливі пронози. А грабіжники? Та які там грабіжники. Зачувши Радар, тікали світ за очі. Але тепер вона стара. — Він зітхнув і закашлявся. Це спричинило гримасу болю. — І не тільки вона.
— Я добре про неї дбатиму. Може, навіть вигуляю додолу пагорбом, до свого дому.
Коли він замислився над такою можливістю, його погляд дещо порізкішав.
— Вона з малого цуценяти ніколи ні в кого не була. Тільки в моєму будинку… на подвір’ї…
— Місіс Річленд сказала, ви ходили з нею гуляти.
— Та діставуча, що живе через вулицю? Ну так, правду сказала. Ми ходили на прогулянки. Коли Радар ще могла ходити не втомлюючись. А тепер боюся водити її кудись далеко. Що, як поведу її донизу Сосновою вулицею, а вона не зможе повернутися? — Він подивився собі на ноги. — А тепер уже і я не зможу повернутися. І взагалі нікуди дійти не зможу.
— Я не змушуватиму її. Ну, перевантажувати себе.
Він розслабився.
— Я тобі заплачу… за її корм. І за твій час теж.
— Не переймайтеся.
— Вона може ще довго прожити, коли я повернуся додому. Якщо повернуся.
— Повернетеся, містере Боудітч.
— Якщо ти будеш… її годувати… то краще зви мене Говардом.
Я не знав, чи зможу його так називати, але погодився.
— А принесеш мені ще фотографій?
— Авжеж. Мені вже треба йти, містере… Говарде. А ви відпочивайте.
— Вибору тут нема. — Його очі заплющилися, та потім повіки знову повільно піднялися. — Не знаю, що вона мені вколола… у-у! Щось сильне.
Очі знову заплющилися. Я встав і рушив до дверей.
— Хлопче. Як ти кажеш, тебе звати?
— Чарлі.
— Дякую, Чарлі. Я думав, може… дати їй ще один шанс. Не собі… одного разу мені вистачило… життя стає тягарем… от проживеш досить довго, сам дізнаєшся. Але їй… Радар… а потім я постарів і звалився з довбаної драбини…
— Я принесу вам ще фотографій.
— Давай.
Я розвернувся, щоб іти, але він знову заговорив, тільки навряд чи його слова призначалися мені.
— Хоробрий допомагає. А боягуз лише приносить подарунки.
Він замовк і захропів.
Посеред коридору я побачив медсестру, з якою розмовляв раніше. Вона саме виходила з палати, тримаючи в руках щось подібне до пакета з каламутною сечею. Побачивши мене, вона накрила її рушником. І поцікавилася, чи були мої відвідини приємними.
— Так, але наприкінці він почав говорити щось дивне.
Вона всміхнулася.
— Так діє демерол. Іди. Тобі пора до школи.
4
Коли я прийшов до Гіллв’ю, другий урок уже почався і йшов десять хвилин, а в коридорах було порожньо. Я пішов у кабінет узяти записку з дозволом на спізнення в місіс Сильвіус, приємної старенької зі страшнуватим синім волоссям. Їй було щонайменше сімдесят п’ять, звичний вік виходу на пенсію давно в минулому, але вона все ще мала меткий розум і добре почуття гумору. Думаю, коли маєш справу з підлітками, добре почуття гумору — це необхідність.
— Я чула, ти вчора врятував одному чоловікові життя, — сказала вона, підписуючи записку.
— А хто вам розказав?
— Сорока на хвості принесла. Скре-ке-ке. Чутки розходяться, Чарлі.
Я взяв записку.
— Насправді то не я, а собака того чоловіка. Я почув, як вона виє. — Мені вже трохи набридло пояснювати це людям, бо ніхто мені не вірив. Хоча це дивно. Я думав, усім подобаються розповіді про собак-героїв. — А я просто набрав 911.
— Як скажеш. А тепер біжи на урок.
— А можна вам спочатку щось показати?
— Тільки якщо це «щось» швиденьке.
Я вийняв телефон і дав їй подивитися на знімок телевізора містера Боудітча.
— Це ж антена на ньому?
— Роги, так ми називали. — Усмішка місіс Сильвіус дуже нагадувала ту, з якою містер Боудітч дивився на фото Радар та її мавпочки. — На кінчики своєї прикручували фольгу, бо це підсилювало сигнал. Але цей телевізор, Чарлі! Господи! Невже досі працює?
— Не знаю. Вмикати я не пробував.
— Наш найперший телевізор був такий. «Зеніт» у формі тумби. Важкий, аж мій батько підвередив собі спину, тягнучи його нагору сходами до квартири, в якій ми тоді мешкали. Ми ту штуку дивилися годинами! «Енні Оуклі», «Дикий Білл Гікок», «Капітан Кенгуру», «Кролик-хрестоносець»… ох, до головного болю! А одного разу він не хотів працювати, картинка котилася і котилася по екрану, тому батько викликав майстра, і той прийшов з повною валізою трубок.
— Трубок?
— Вакуумних. Вони світилися оранжевим, наче старомодні лампочки. Він поміняв ту, яка зламалась, і телевізор знову запрацював. — Вона ще раз глянула на фото на моєму телефоні. — Авжеж, трубки для такого динозавра вже давно вигоріли.
— Містер Боудітч міг прикупити їх собі на «Ібеї» чи «Крейґслісті», — сказав я. — В інтернеті можна купити будь-що. Якщо можеш собі дозволити. Та тільки сумніваюся, що містер Боудітч умів користуватися інтернетом.