Коли ми вийшли, несучи відра (Еріс ногою відштовхнула вбік одну з уніформ, а потім плюнула на неї), я на мить озирнувся. Кімната для команд, де ми мали чекати своєї черги на баталію, тепер нагадувала кладовище.
Чудово.
9
Амміт і Айота йшли попереду. Еріс ухопила відро покійного Ґаллі замість свого. Джая, відро якої спорожніло, взяла зайве. Саме тоді, як ми дійшли до дверей кімнати для суддів, з яскраво освітленого поля в коридор заскочили ще двоє нічних солдатів.
— Ой! — вигукнув один (я абсолютно впевнений, що то було «ой»). — Чого це ви вивалили всією купою? Зараз черга лише першої групи!
Амміт з Айотою зупинились. Ми всі зупинились. Амміт запитав, чудово зображуючи розгубленість:
— А хіба цього разу ми не мали вийти всі разом? Щоб привітати його величність?
Вони підійшли ближче.
— Тільки перша група, ви, тупаки! — сказав другий. — Усі інші повертайтесь у…
Амміт з Айотою перезирнулись. Ай кивнув. Вони одночасно, немов за командою, ступнули вперед, линули з відер і попадали. Всі інші вже були на підлозі, і цього разу не просто присіли, а лежали долілиць. Першого разу нам неймовірно пощастило, а тепер могло й не пощастити.
Ці двоє також вибухнули. Крім спалахів і гупання, я почув щось схоже на потріскування електрики, наче від маленького трансформатора, перед тим як його підсмажить надмірне силове навантаження, і вловив запах озону. Над нами пролетіли хмари кісток і заторохтіли, відбиваючись від стін і підстрибуючи по підлозі.
Амміт підвівся і повернувся до мене, вишкіривши всі зуби в посмішці, не просто лютій — диявольській:
— Біжімо всі туди, Чарлі! У нас іще десяток відер! Бабахнемо стільки тих падлюк, скільки зможемо!
— Ні в якому разі. Кількох знищимо, а потім нас переріжуть. Ми тікаємо, а не рвемося в бій.
Амміту кров ударила в голову, лють засліпила його. Я й не сподівався, що він мене послухає, але Ай ухопив його за шию і струсонув:
— Хто принц, ідіоте? Ти чи він?
— Він.
— Правильно, і ми робимо те, що він каже.
— Ходімо, — сказав я. — Бендо? Булт? Відра повні?
— Половина, — сказав Булт. — Мені шкода, але я трохи розлив, мій прин…
— Йдіть попереду нас, обличчям до виходу. Дабл, ти і Кемміт також. Якщо з’являться ще…
— Ми їм влаштуємо купіль просто на місці, — пообіцяв Кемміт.
Я повів решту, розмахуючи власним відром. Я теж розлив трохи води — холоші в мене були мокрі, — але відро ще було повне на три чверті. Двері в кімнату суддів були замкнені.
— Амміте, Аю. Подивіться, що ви можете зробити.
Вони разом ударили в двері. Ті розчахнулись. Усередині панував півморок, і залишкове зображення вибухів, яке досі стояло перед очима, застувало мені зір.
— Хтось щось бачить? — крикнув я. — Там висока шафа, хтось щось ба…
Тут крикнув хтось із нашого ар’єргарду. За мить блиснув яскравий спалах. При його світлі я побачив шафу біля дальньої стіни в оточенні кількох стільців. Хтось завив од болю, і знову блиснуло сліпуче сяйво.
Увійшли Бендо, Дабл і Кемміт, у якого обличчя й рука були залиті кров’ю. З обох ран жовтувато-білими голками стирчали уламки кісток.
— Ще двох поклали, — видихнув Бендо, — але другий убив Булта, перш ніж я його дістав. Схопив в обійми… а той затрусився…
Отже, ми втратили одного, але якщо Бендо не помилився, нічні солдати втратили шістьох. Непоганий рахунок, але залишалося ще багато їх.
— Аю, допоможи відсунути цю шафу.
Ай підійшов до шафи, схожої на валлійський комод моєї бабусі. Вперся в неї плечем і щосили штовхнув. Вона посунулась футів на чотири, захиталась і з гуркотом упала. За нею були двері, як і обіцяла записка Персі.
Звідкись почулися крики — дзизкучі крики. Ще віддалені, але тривожні. Я не знав, чи здогадався Верховний Володар про те, що його бранці намагаються втекти, але він і його команда нічних солдатів, певно, зрозуміли: щось сталось.
Стукс підняв защіпку й відчинив двері. Це мене здивувало, але й дало надію. «Двері можуть бути замкнені», — було написано в посланні Персі. Не в значенні «будуть замкнені спочатку», а «їх можна замкнути потім». Я сподівався, що правильно зрозумів те, що він мав на увазі.
— Заходьте, — сказав я. — Всі разом.
Вони скупчилися всередині, Мерф і досі підтримував Фріда. Тепер в очах мені трохи проясніло, і на дерев’яному стільці я побачив ліхтар, схожий на торпеду. Подумки я благословив Персі — Персіваля — тисячу разів. Якщо вони дізнаються, що це він нам допоміг, йому буде непереливки, якщо втеча не вдасться. А може, якщо й вдасться.
Айота позадкував.
— Там капець як темно, Чарлі. Я… — Він побачив ліхтар. — О! Якби ж то в нас було чим його засвітити.
Я поставив відро, запхав руку в шкарпетку і витяг сірник. Ай зачудовано подивився на нього, потім на мене:
— Ти й справді принц.
Я вручив йому сірник:
— Можливо, однак я не знаю, як працює ця штука. Займись нею.
Поки він намагався засвітити ліхтар (його скляний резервуар був заповнений чи то гасом, чи чимось подібним), ми почули, що з боку поля до нас хтось біжить.
— Ой, ой! Що там відбувається? — Я впізнав цей голос, комашино-дзизкучий або ні. — Чому двері відчинені?
Айота глянув на мене й підняв руки: в одній — засвічений ліхтар, друга — порожня. Без відра.
— Зайди туди, — сказав я. — Зачини двері. Я думаю, вони замикаються з того боку.
— Я не хочу залишати те…
— ЙДИ!
Він пішов.
У дверях з’явився Аарон. Його яскрава блакитна аура пульсувала так, що боляче було дивитися. А тут стояв я, з відром у руці. Він зупинився, заскочений зненацька побаченим.
«Підійшов би ти ближче», — подумав я. Потім ступнув уперед і вихлюпнув на нього відро води.
Подальша картина немов зависла у просторі, нагадуючи уповільнену зйомку: великий безформний кристал. Череп під шкірою Аарона продовжував шкіритись, але на рештках його людської подоби я побачив потрясіння і здивування. Я ще встиг згадати пронизливий вереск Лихої відьми з Заходу: «Я тану! Я тану!» Він впустив свою трикляту гнучку палицю і підняв руку, ніби хотів зупинити те, що насувалось. Я кинувся на підлогу якраз перед тим, як блискавичний вибух зашпурив Аарона в місце, що, як я сподівався, було пекельним посмертям.
Кістки пролетіли наді мною… але не всі мене проминули. Цього разу це був не бджолиний укус в руку, а смуги болю вздовж голови й лівого плеча. Я підхопився, заточився і повернувся до дверей. Чув, що сюди біжать інші. Хотів набрати ще води, і в дальньому кінці кімнати виднілась раковина, але часу вже не було.
Я підняв защіпку й штовхнув, думаючи, що двері замкнені. Ба ні! Я ввійшов, зачинив їх і вхопив ліхтар за дерев’яну ручку. Опустивши його, я побачив два засуви. На вигляд міцні. Я дуже сподівався, що й насправді такі. Ледве я встиг зачинити двері на другий засув, як побачив, що внутрішня защіпка піднялась і двері заторохтіли в рамі. Я відступив. Двері були дерев’яні, не металеві, але я все одно не хотів ризикувати наразитися на удар струмом.
— Відчиніть! Відчиніть іменем Елдена Вбивці Польоту!
— Поцілуй мене в дупу іменем Елдена Вбивці Польоту! — сказав хтось позаду мене.
Я обернувся. У тьмяному світлі ліхтаря побачив усіх тринадцятьох. Ми були в квадратному коридорі, облицьованому білою плиткою. Це наштовхнуло мене на думку про підземний тунель. На стінах на рівні голови стирчали незапалені газові світильники, тяглися далі й губилися в темряві. Всі мої друзі-в’язні — колишні в’язні, принаймні на той момент — дивились на мене круглими очима, і, крім Амміта й Айоти, всі мали переляканий вигляд. Вони чекали, боже мій, що принц Чарлі їх поведе.