Еріс і Джая верескнули в ідеальному суголоссі. Кричали не тільки вони; я думаю, більшість із нас репетували чи лементували від жаху. Я так точно. Я впустив ліхтар, намагаючись прикрити голову, і почув, як він брязнув об підлогу.
— Кажани, — прохрипів Фрід. — Просто кажани. Вони ночують…
Він закашлявся і ніяк не міг угамуватись, тож тицьнув пальцем угору, в глибоку пітьму.
Амміт почув Фріда й прогорланив його слова для всіх:
— Кажани! Вони вас не вкусять! Стійте на місці й відганяйте їх геть!
Ми розмахували руками. Я сподівався, що це не кажани-вампіри, бо вони були здоровенні, як ті, що в тунелі між Іллінойсом і Емпісом. Я міг їх сяк-так роздивитись, коли вони кидались униз і повертали, завдяки слабкому світлу — мабуть, місячному крізь товщу хмар, — яке проходило крізь ряд малих, високо розташованих віконець. Я бачив майже всіх утікачів — вони божевільно махали руками. Кемміт і Квіллі несли Фріда, тож не могли відбиватися, зате сам док слабенько ворушив руками й аж заходився кашлем.
Колонія понеслася геть, знову шугнувши кудись у височінь тієї величезної кімнати, в якій ми опинились. Ця частина тролейбусного депо виявилась гаражем. Акуратними рядами там стояло тролейбусів із двадцять. На їхніх тупих мордах було написано пункти призначення: УЗБЕРЕЖЖЯ, ДЕСК, УЛЛУМ, ТАЙВО ПІВНІЧНИЙ, ТАЙВО ПІВДЕННИЙ, ЗЕЛЕНІ ОСТРОВИ. Контактні штанги на дахах, призначені для отримання енергії від повітряних дротів (які тепер майже всі валялись на вулицях), звисали мляво й безживно. На боках тих тролейбусів, які мені було видно, золотими лусочками були викладені слова, які в сучасному Емпісі явно вийшли з ужитку: ДРУЖБА, ЗЛАГОДА, ДОБРОТА, ЛЮБОВ.
— Як же нам вибратись? — запитав Стукс.
Еріс поцікавилась:
— Ти що, читати не вчився?
— Як і кожен сільський хлопець, — роздратовано відказав Стукс.
Я б, певно, теж дратувався, якби доводилось притримувати щоку, щоб звідти не чвиркала їжа.
— Тоді читай, — сказала Еріс, вказуючи на високу центральну арку в дальньому кінці гаража.
Зверху над нею був напис: «ВИХІД».
Ми пройшли крізь ту арку — тринадцятеро потенційних утікачів позаду свого недоладного принца. Потрапили в приміщення майже як гараж завбільшки, з рядом квиткових кас з одного боку і кількома меншими арками з написаними над ними пунктами призначення — з другого. Віконця в касах були вибиті, величезна центральна фігура метелика розтрощена, а фреска з зображенням метеликів-монархів заляпана фарбою. Однак вандалам не вдалося понівечити всіх метеликів: високо вгорі по периметру приміщення були прикріплені яскраво-жовті плитки з метеликом на кожній. Порадівши цій красі, до якої не дотяглися лапи прибічників Елдена, я раптом дещо пригадав, і якщо я не помилявся, то десь тут недалеко — те, що може стати мені в пригоді.
— Ходімо, — сказав я, вказавши на ряд дверей, і кинувся бігти.
4
Ми вирвались у зовнішній світ — дехто ще й досі з відрами — і скупчились угорі на сходах, що вели до Шляху Ґаллієнів. Кемміт і Квіллі бурчали, несучи Фріда між собою. Я почув деренчання присадкуватого авто Верховного Володаря й побачив з десяток нічних солдатів, які бігли попереду нього, розтягшись по широкій вулиці. Я думав, що автомобільчик Келліна — єдиний моторизований транспортний засіб, який залишився в Лілімарі, однак помилявся. Ще один мчав попереду нічних солдатів, але, на відміну від електромобіля, він живився не електрикою. Він бібікав і бабахкав, наближаючись до нас. У передній частині цього драндулета стирчали величезні важелі кермування. Чотири колеса, оббиті металом, викрешували іскри з бруківки.
Спереду на високому сидінні громадилась Руда Моллі й тиснула на педалі, аж зі шкури пнулася, додаючи потуги двигуну драндулета. Її здоровенні коліна мелькали вгору-вниз. Вона схилилась над важелями, як скажена байкерка. Ми могли б випередити всіх і першими дістатись воріт, але вона швидко наближалась.
Я бачив стовпи з червоними й білими смугами, бачив клубок тролейбусних дротів, об який тоді мало не перечепився, і бачив зарості ожини, куди закинув свій рюкзак, щоб бігти трохи швидше. Я тоді не встиг і зараз не встигну. Ніхто з нас не встигне, хіба що той рюкзак і досі там лежить.
— Цю сучку беру на себе! — загарчав Айота, стискаючи кулаки.
— Я піду з тобою, — сказав Амміт. — Або піду, або пропади воно все пропадом.
— Ні, — сказав я. Мені згадався племінник Вуді Алоїзіус і те, як мати Рудої Моллі знесла йому голову з плечей. — Аю, зачекай.
— Але я можу…
Я схопив його за плече:
— Вона нас іще не побачила. Дивиться просто перед собою. У мене дещо є. Довірся мені. — Я подивився на інших. — Стійте тут усі.
Низько пригнувшись, я побіг сходами вниз. Ревучи й гарикаючи, драндулет наблизився до мене настільки, що було видно риси Рудої Моллі… проте вона все ще дивилась прямо перед собою, мружачись — можливо, через короткозорість — і сподіваючись ось-ось побачити, як наш натовп біжить до воріт.
Мабуть, я міг би застукати її зненацька, аж раптом фігурка в зелених штанях — зелених штанях із вирваним задом — вибігла на вулицю, розмахуючи руками.
— Він там! — заверещав Пітеркін, показуючи просто на мене.
Як він нас побачив? Він що, чекав? Я цього так і не дізнався, та мені було начхати. Цей чортів недомірок мав гидку властивість з’являтися в найнеслушніший момент.
— Він там, онде! — показував Пітеркін і підстрибував від нетерплячки й збудження. — Ти що, не бачиш його, ти, здоровенна підсліпувата сучко, ВІН ЖЕ ОН…
Вона навіть не загальмувала, просто нахилилась і вдарила його. Пітеркін злетів у повітря. Я мигцем побачив його обличчя, на якому відбились крайнє приголомшення і здивування, а потім він розділився посередині. Удар Рудої Моллі був такий сильний, що буквально розірвав його навпіл. Він підлетів футів на двадцять, і його нутрощі розмотувались у польоті. Я знову подумав про Румпельштільцхена, просто не міг не думати.
Руда Моллі посміхнулась, і посмішка відкрила гостро заточені зуби.
На щастя, мій рюкзак не знайшли. Він так і лежав в ожині. Колючки подерли мені руки, коли я його діставав. Я цього не відчув. Один із ремінців, які закривали рюкзак, легко вислизнув, другий заплутався. Я відірвав його й дістав бляшанки з сардинами, банку з арахісовим маслом «Джиф», банку від соусу для спагеті (наповнену собачим кормом), сорочку, зубну щітку, труси…
Айота вхопив мене за плече. Мій маленький загін водяних бійців зійшов за ним сходами всупереч моєму наказу, але, зрештою, це було на краще.
— Аю, бери їх і тікайте! Неси Фріда на собі. Ті, в кого ще є вода, будуть вашим ар’єргардом! Біля воріт крикни: «Відчиніться іменем Лії з роду Ґаллієнів!» Запам’ятаєш?
— Угу.
— ТИ-И-И-И ЗДОХНЕШ ЗАРАЗ! — зарепетувала Руда Моллі глибоким баритоном, посиленим потужними легенями.
— Тоді біжіть!
Ай помахав гурту м’ясистою рукою:
— Вперед, усі разом! Наддайте ходи, якщо хочете жити!
Усі послухались. Крім Амміта. Він, вочевидь, призначив себе моїм охоронцем. Ніколи було з ним сперечатись. Я намацав револьвер Поллі 22-го калібру й висмикнув його разом з іще кількома банками сардин та пачкою крекерів «Набіско Хані Ґремз», яку чи не вперше бачив. Руда Моллі зупинилась за тридцять футів від сходів тролейбусного депо й злазила зі свого високого сидіння, одна рука в неї була по лікоть у крові Пітеркіна. Амміт став переді мною, і це була проблема, хіба що я збирався вистрілити йому в голову. Я відштовхнув його вбік.
— Амміте, забирайся!
Він не звернув на це уваги, а кинувся на Руду Моллі, люто ревучи. Він був великим чоловіком, але поряд з велеткою здавався не набагато більшим від Пітеркіна, який тепер валявся на вулиці двома мертвими купками. На якусь мить вона сторопіла, заскочена зненацька таким нападом. Амміт цим скористався. Він ухопився за одну з її широких підтяжок і виважився на одній руці, а потім відкрив рота і впився зубами в її руку трохи вище ліктя.