Руда Моллі заверещала від болю, схопила його за масну чуприну й відірвала йому голову. Вона стиснула кулак і затопила йому не в обличчя, а крізь нього. Його очі вирячились у двох різних напрямках, ніби не бажаючи бачити червону дірку, на яку перетворились його ніс і рот. Вона підняла його, так само однією рукою, і потеліпала цим здоровим чолов’ягою туди-сюди, немов ганчір’яною маріонеткою. Потім швиргонула його в бік кладовища, а з її вкушеної руки ливма лилася кров. Амміт був кремезний і безстрашний, але вона повелася з ним як з малою дитиною.
Потім вона повернулась до мене.
Я сидів на бруківці Шляху Ґаллієнів, розставивши ноги та обома руками тримаючи револьвер Поллі 22-го калібру. Я пригадав те відчуття, коли цей револьвер був приставлений до моєї потилиці. Знову подумав про Румпельштільцхена і про те, як Поллі нагадав мені того злого карлика з казки: «Що ти мені даси, якщо перепряду твою солому на золото?» Отримавши скарб містера Боудітча, Поллі вбив би мене й скинув у чарівний колодязь, захований у сараї містера Боудітча.
Загалом, я пам’ятаю, як сподівався, що маленький револьвер зупинить велетку так само, як маленький камінець Давида зупинив Голіафа. Цілком можливо, якщо він заряджений. З нього вже двічі стріляли, хоч і не в такому чарівному світі.
Вона підійшла до мене посміхаючись. З пораненої руки струменіла кров, а їй, схоже, було байдуже. Може, останній укус Амміта занесе їй інфекцію, і це її вб’є, якщо я не зможу.
— Ти не принц, — гримнула вона розкотистим баритоном. — Ти комашка. Отакусінька комашинка. Я просто наступлю на тебе і…
Я вистрілив. Револьвер стримано бахнув, не набагато гучніше, ніж пневматична рушниця «Дейзі», якою я грався в шість років. Над правим оком Рудої Моллі з’явилась чорна дірочка. Моллі сіпнулась назад, і я знову вистрілив. Тепер дірка з’явилась у горлі, і коли вона завила від болю, з тієї дірки ринула кров. Вона била з рани під таким тиском, що мала вигляд чогось твердого, достоту древко червоної стріли. Я пальнув ще раз, і цього разу чорна дірочка, не набагато більша за крапку, яку ставлять у кінці речення, з’явилась на кінчику її носа. І все це її не зупинило.
— ТИ-И-И-И!.. — заверещала вона й простягла до мене руку.
Я не сахався і навіть не намагався ухилитися; це збило б мені лінію прицілу, та й пізно було тікати. Вона завиграшки наздогнала б мене за пару гігантських кроків. За мить до того, як вона мала схопити мене за голову так само, як схопила Амміта, я вистрілив ще п’ять разів поспіль. Кожен постріл потрапляв у її роззявлену пащу, звідки долинало люте ревище. Перші два — може, три — вибили їй усі зуби. У «Війні світів» наша найхитромудріша зброя не змогла зупинити скажених марсіян; їх убили земні мікроби. Я не думаю, що одна куля з револьверчика Поллі могла вбити Руду Моллі, навіть усі вісім, які ще залишались в обоймі.
Я гадаю, що вона втягла свої потрощені зуби в горлянку… і вдавилась ними.
5
Якби вона впала на мене, то придушила б своєю вагою і я б не виліз, доки не підоспів би Келлін зі своїми нічними солдатами; або ж убила б мене на місці. Вона важила фунтів п’ятсот, не менше. Але вона спочатку впала на коліна, хапаючи ротом повітря, задихаючись і тримаючись за своє кровотечне горло. Очі незряче витріщились. Я відкинувся назад, упав на бік і перекотився. Нічні солдати наближались, мені вже не вдасться обігнати їх на шляху до воріт, та й револьвер уже без пуття — затвор відведений назад, патронник порожній.
Вона зробила останнє зусилля, щоб ухопити мене, махнула пораненою рукою і забризкала мені щоки й чоло своєю кров’ю, а потім гепнулась долілиць. Я підвівся. Можна було бігти, але який сенс? Краще зустрітися з ними лицем до лиця і померти гідно.
Тут я подумав про батька, який, певно, й досі сподівається, що я повернусь додому. Він разом із Лінді Франкліном і моїм дядьком Бобом, либонь, уже обклеїли кожне місто між Сентрі і Чи фотографіями мене й Радар: «ЧИ НЕ БАЧИЛИ ВИ ЦЬОГО ХЛОПЦЯ АБО ЦЮ СОБАКУ?» Прохід в Емпіс залишиться незахищеним, і, можливо, це важливіше, ніж один знедолений батько, та коли нічні солдати наблизились, я думав саме про тата. Він кинув пити — і для чого? Дружина померла, син пропав безвісти.
Однак якщо Айота зможе вивести решту втікачів за ворота, куди, як я здогадувався, нічні солдати носа не висунуть, вони будуть на волі. І це головне.
— Вперед, сучі діти! — зарепетував я.
Я віджбурнув непотрібний револьвер і широко розкинув руки. За лінією блакитних фігур Келлін зупинив свій автомобільчик. Щоб просто насолодитись видовищем того, як мене вбивають, подумав я спочатку, проте він дивився не на мене. А на небо. Нічні солдати зупинились, усе ще перебуваючи за сімдесят-вісімдесят ярдів од мене. Вони теж позадирали голови з однаковим виразом здивування на серпанковій людиноподібній машкарі, натягнутій на черепи.
Довкола було досить світло, незважаючи навіть на те, що два місяці, які вічно ганялись один за одним, заховались в імлі. Під густими хмарами сюди сунула ще одна хмара і вже перевалила через зовнішню стіну, наміряючись на Шлях Ґаллієнів, модні крамниці й арки і, далі за ними, на палац, де три скляно-зелені шпилі сяяли у вогнях, які облямовували поле.
Це була хмара метеликів-монархів, група-калейдоскоп. Вони летіли наді мною безупинно. Їм потрібні були нічні солдати. Вони зупинялись, кружляли, а потім різко пікірували всією масою. Солдати піднімали руки, як, за чутками, робив Вбивця Польоту після влаштованого ним перевороту, але в них не було його сили, і метелики не гинули. Крім, звісно, тих, які перші вдарили по високовольтних аурах. Коли вони вдарялись об блакитні оболонки, спалахували яскраві вогники. Віддаля здавалось, ніби натовп невидимих дітей розмахує бенгальськими вогнями на честь Четвертого липня. Сотні метеликів згоріли, але за ними прибували тисячі нових і гасили або закорочували смертоносні аури. Хмара аж ніби затверділа, поглинувши нічних солдатів.
Але не Верховного Володаря Келліна. Його малий електромобіль круто розвернувся і рвонув назад до палацу, розвинувши чималу швидкість. Частина монархів відділилася від загалу й кинулась за ним, але він рухався занадто швидко для них, та й дах усе-таки захищав гада. З нічними солдатами, які нас переслідували, було покінчено. З усіма. На тому місці, де вони стояли, тепер лиш тріпотіли ніжні крильця. Я помітив, як одна кістлява рука піднялась… а потім знову канула в оранжево-червону масу.
Я побіг до зовнішніх воріт. Вони були відчинені. Мій загін в’язнів вийшов назовні, але щось інше ввірвалось сюди й стрімголов мчало до мене. Щось чорне летіло низько над землею і гавкало, як скажене. Мені раніше здавалося, що я хотів тільки одного — вирватися к бісовій матері з цього натовченого привидами міста Лілімар; але тепер я зрозумів, що дечого хотів ще більше. Я згадав, як Дора, побачивши мою собаку, кликала її щосили своїм ламким голосом. Мій голос теж був ламкий, але не від якогось дегенеративного прокляття, а від ридань. Я впав на коліна й простяг руки:
— Радар! Радар! РАДУСЮ!
Вона налетіла на мене й збила з ніг, скавчала, облизувала мені обличчя згори донизу. Я щосили її обнімав. І плакав. Я плакав і не міг зупинитись. Мабуть, це було не дуже по-королівськи, але, як ви вже, певно, здогадались, це не та казка.
6
Нашу щасливу зустріч порушив горланний голос, так добре мені знайомий:
— ШАРЛІ! ПРИНЦЕ ШАРЛІ! ВИХОДЬ УЖЕ ЗВІДТИ НАФІГ, ЩОБ МИ ЗАЧИНИЛИ ВОРОТА! ЙДИ ДО НАС, ШАРЛІ!
«Точно, — подумав я, підводячись на ноги. — І напруж какальницю, принце Шарлі!»
Радар гарцювала навколо мене, невпинно гавкаючи. Я побіг до воріт. Клаудія стояла просто перед ними, і не сама. З нею був Вуді, а між ними верхи на Фаладі сиділа Лія. Позаду них зібралися решта втікачів із «Глибокої Малейн», а за ними були інші — натовп людей, яких я не міг роздивитись.
Клаудія не заходила в Лілімар, але щойно я вийшов за ворота, вхопила мене і обійняла так сильно, аж я почув, як скрипнув мій хребет.