— Де він? — запитав Вуді. — Собаку я чую, а де…
— Тут, — сказав я. — Ось де.
Тепер була наша черга обійматися. Коли я його відпустив, Вуді приклав долоню до чола та опустився на одне коліно.
— Мій принце, то був ти, і ти прийшов саме так, як віщували стародавні легенди.
— Підведись, — сказав я. Сльози все ще лились мені з очей (а також шмарклі з носа, які я витирав тильним боком долоні), я був увесь у крові і ще ніколи в житті не почувався настільки не по-королівськи. — Будь ласка, Вуді, підведись. Вставай.
Він підвівся. Я дивився на свій загін, не приховуючи захвату. Еріс і Джая обіймались. Ай тримав Фріда на руках. Певна річ, деякі з моїх друзів, якщо не всі, добре знали цих трьох людей — не просто цілих, а цілих людей справжньої крові. Це були члени королівської сім’ї з Емпісу у вигнанні, і, за винятком хіба божевільної Йоланде й відлюдника Бертона, вони були останні з роду Ґаллієнів.
За втікачами з підземелля стояли шістдесят чи сімдесят сірих — хтось зі смолоскипами, хтось із торпедоподібними ліхтарями, схожими на той, який мені залишив Персі. Серед них я розгледів когось добре знайомого. Радар уже підбігла до неї. Я підійшов, ледве усвідомлюючи, що спотворені люди, прокляті Елденом — або тією сутністю, що використовувала його як маріонетку, — падали навколо мене на коліна, притискаючи долоні до лобів. Дора також намагалася стати на коліна. Я не дозволив їй цього. Обійняв її, поцілував в обидві сірі щоки й у куточок її серповидного рота.
Потім я привів її назад до Вуді, Клаудії та Лії.
— ЗАЧИНІТЬСЯ ІМЕНЕМ ЛІЇ З РОДУ ҐАЛЛІЄНІВ! — проревіла Клаудія.
Ворота почали повільно зачинятися, їхні механізми стогнали, немов жива істота від болю. І тут я побачив величезну постать, яка гігантськими кроками мчала центральною вулицею. Хмари монархів вихором кружляли над нею і навколо. Деякі навіть світилися на її широких плечах і масивній голові, але це був не нічний солдат, і постать просто не звертала на них уваги. Коли ворота минули позначку половини своєї прихованої дороги, істота заголосила з горя так голосно й жахливо, що всі, крім Клаудії, позатуляли вуха.
— МОЛЛІ! — ревіла Хана. — О МОЯ МОЛЛІ! О МОЯ ЛЮБА, ЯК ТИ МОЖЕШ ЛЕЖАТИ ТАК НЕПОРУШНО?!
Вона нахилилась над мертвою дочкою, потім підвелась. Нас зібралось багато перед воротами, що зачинялись, але вона дивилась на мене.
— ПОВЕРНИСЬ! — Вона здійняла кулаки, як валуни, і потрясла ними. — ПОВЕРНИСЬ, БОЯГУЗЕ, ЩОБ Я МОГЛА ВБИТИ ТЕБЕ ЗА ТЕ, ЩО ТИ ЗРОБИВ З МОЄЮ ЛЮБОЮ!
Потім ворота, грюкнувши, зачинились, утявши видиво вбитої горем матері Рудої Моллі.
7
Я подивився на Лію. Цієї ночі не було ані синьої сукні, ані білого фартуха. На ній були темні штани, заправлені у високі шкіряні чоботи, і стьобаний синій жилет із метеликом-монархом, королівським гербом Ґаллієнів, на лівому боці, над серцем. Навколо талії був широкий пояс. На одному боці висів кинджал. На другому були піхви, які містили короткий меч із золотим руків’ям.
— Привіт, Ліє, — сказав я, раптом знітившись. — Дуже радий тебе бачити.
Вона відвернулась від мене, не подавши й знаку, що почула, — вона могла бути така ж глуха, як Клаудія. Її обличчя без рота було немов з каменю.
Розділ двадцять сьомий
Нарада. Снаб. Недиснеївський принц. Принц і принцеса. Угода
1
Про нашу нараду я чітко пам’ятаю дві речі. Ніхто не згадував імені Гогмагога, а Лія так і не подивилась на мене. Жодного разу.
2
Трохи згодом тієї ночі шестеро людей і дві тварини зібрались у сараї — у тому сараї, де ми з Радар ховалися перед тим, як увійшли в Лілімар. Вуді, Клаудія і я сиділи разом на підлозі. Радар лежала поряд зі мною, притиснувши мордою мою ногу, ніби хотіла впевнитись в тому, що я більше не втечу від неї. Лія сиділа окремо від нас, на сходах у передній частині тролейбуса з написом «Узбережжя». В дальньому кутку примостилась Франна, сіра жінка, яка прошепотіла мені «допоможи їй» перед тим, як я покинув ферму «гуаски». Франна гладила Фаладу по голові, глибоко зануреній у мішок із зерном, котрий Айота тримав для неї. Надворі була решта втікачів з «Глибокої Малейн» і сірі люди, яких прибувало чимдалі більше. Виття не було чутно; вовки, очевидно, не цікавились натовпами.
Револьвер містера Боудітча 45-го калібру знову був у мене при боці. Може, Клаудія й була глуха, проте зір мала гострий. Вона помітила блиск блакитних камінців на поясі з кончо, який лежав у густих заростях бур’янів під зовнішньою стіною біля воріт. Револьвер варто було б змастити й почистити, перш ніж переконатися, що він працює, тож пізніше мені доведеться про це подбати. Я подумав, що все потрібне для цього зможу знайти на якомусь із засмічених столів у кінці сараю. Колись, у кращі часи, тут явно була ремонтна майстерня.
Вуді сказав:
— Змія поранена, але ще жива. Нам треба відрізати їй голову, перш ніж вона встигне відновити свою отруту. І ти маєш бути лідером, Чарлі.
Під час цієї промови він дістав із кишені свого пальта записник та химерну ручку з пером і записав сказане швидко й упевнено, як зрячий. Потім показав Клаудії. Вона прочитала і жваво закивала:
— ВЕДИ, ЧАРЛІ! ТИ ПРИНЦ, ЯКОГО ОБІЦЯЛИ! НАСТУПНИК АДРІАНА З ЧАРІВНОГО СВІТУ!
Лія коротко глянула на Клаудію, потім знов опустила очі, і пасмо волосся затулило її обличчя. Її пальці бігали по карбованому руків’ю меча.
Я точно нікому нічого не обіцяв. Я був утомлений і наляканий, але було важливіше за це.
— Скажімо, ти маєш рацію, Вуді. Скажімо, дозволити Вбивці Польоту відновити свою отруту небезпечно для нас і всього Емпісу.
— Авжеж, — тихо сказав він. — Так і є.
— Навіть якщо так, я не поведу натовп переважно неозброєних людей у місто, якщо ти про це. Половина нічних солдатів може бути мертва, їх і не було так уже багато, це по-перше…
— Так, — погодився Вуді. — Більшість воліли краще померти справжньою смертю, а не залишатися напівживими на службі в монстра.
Я подивився на Лію — насправді не міг відірвати від неї очей — і помітив, як вона здригнулась, ніби Вуді її вдарив.
— Ми вбили сімох, а монархи — ще більше. Але решта залишились.
— Не більше дюжини, — прогарчав Ай з кутка. — А може, й менше. Монархи вбили десятьох, як я нарахував, а в банді Келліна не було навіть тридцяти.
— Ти впевнений?
Він знизав плечима:
— Коли потрапляєш у таке місце чи не назавжди, робити там нічого, крім як рахувати. Коли я не рахував нічних солдатів, то починав рахувати краплі зі стелі або блоки в підлозі камери.
Підлога моєї камери складалась із сорока трьох блоків.
— Навіть дюжина — це забагато, якщо вони можуть вирубити тебе одним доторком або вбити обійнявши, — сказав я. — А ще ж є Келлін, який командує тими, що залишились.
Вуді нашкрябав у записнику «КЕЛЛІН» і показав Клаудії. Та оскільки він був сліпий, то показував не в той бік. Я посунув записник, щоб Клаудія бачила.
— КЕЛЛІН! ТАК! — вигукнула Клаудія. — І НЕ ЗАБУДЬТЕ ХАНУ!
Ні, про Хану, котра жадає крові, не можна забувати.
Вуді зітхнув і потер обличчя:
— Келлін командував Королівською гвардією, коли правив мій брат. Розумний і хоробрий. У той час я б додав: відданий. Я б ніколи не повірив, що він повстане проти Джана. Хоча я б ніколи не повірив і в те, що Елден зробить те, що він зробив.
Він не міг побачити, що Лія відвернулась від нього, так само як від мене, коли я подивився на неї, щоб привітатись. Але я побачив.
— Ось як я вважаю, — сказав я. — Ми повинні зупинити Вбивцю Польоту, поки він ще чогось не накоїв. Ще гіршого. От подивіться, що він уже наробив. Зробив усе це трикляте королівство сірим. Зробив сірими людей, за винятком хіба кількох… — я мало не сказав байстрюків — слово, яким батько назвав Скутера Макліна, мого клаповухого однокласника в середній школі, — цілих, — незграбно закінчив я. — Та й тих він винищує. Я просто не знаю, що з ним робити. І коли.