— Стосовно «коли» — це просто, — озвався Айота. Він закінчив годувати Фаладу й ховав порожній мішок в один з кошиків, прив’язаних до її боків. — Вдень. Сині хлопці тоді слабшають, а на сонце взагалі не можуть виходити. Інакше — бах — і самі кості. — Він подивився на Вуді. — Принаймні я таке чув.
— Я теж таке чув, — сказав Вуді, — але я б цьому не дуже довіряв.
Він щось нашкрябав у записнику й показав Клаудії. Мені не видно було, що він там написав, але вона похитала головою і усміхнулась.
— НЄ, НЄ, ВІН НЕ МОЖЕ НАКОЇТИ БІЛЬШЕ, НІЖ УЖЕ НАКОЇВ, НЕ ПІШОВШИ ДО ТОГО, А ЦЬОГО ВІН НЕ МОЖЕ ЗРОБИТИ, ДОКИ МІСЯЦІ НЕ ПОЦІЛУЮТЬСЯ! ТАК ГОВОРИТЬ ЛЕГЕНДА, І Я ВІРЮ, ЩО ЦЕ ПРАВДА!
Лія підняла очі й чи не вперше виказала інтерес. Вона повернулась до Фалади. Коли конячка заговорила, реакція Айоти, м’яко кажучи, була кумедною.
— Моя господиня бачила їх сьогодні ввечері, коли хмари на мить розійшлись, і Белла майже наздогнала Арабеллу.
Вуді поплескав Клаудію по руці, щоб привернути її увагу. Він показав у бік Лії, показав на небо та провів перед її обличчям двома пальцями, які ледве торкались один одного. Очі в Клаудії розширились, а усмішка зникла. Вона подивилась на Лію:
— ТИ ЦЕ БАЧИЛА?
Лія кивнула. Клаудія повернулась до мене з виразом обличчя, якого я раніше не бачив. То був страх.
— ТОДІ ЦЕ ЗАВТРА! ЗУПИНИ ЙОГО, ШАРЛІ! ТИ ЄДИНИЙ МОЖЕШ! ЙОГО ТРЕБА ВБИТИ, ПЕРШ НІЖ АРАБЕЛЛА ПОЦІЛУЄ СЕСТРУ! НЕ МОЖНА ЙОМУ ДОЗВОЛИТИ ЗНОВУ ВІДКРИТИ ТЕМНИЙ КОЛОДЯЗЬ!
Лія підвелася, схопила Фаладу за вуздечку й повела до дверей. Радар підняла голову й заскавучала. Франна пішла за Лією і торкнулась її плеча. Лія пересмикнула плечима, проганяючи її. Я підвівся.
— ЗАЛИШ ЇЇ, ЗАЛИШ. ЇЇ СЕРЦЕ РОЗБИТЕ, І ПОТРІБЕН ЧАС, ЩОБ ЙОГО ЗЦІЛИТИ, — сказала Клаудія.
Вона, безумовно, мала добрі наміри, але суремний голос позбавив її слова будь-якого співчуття. Лія аж зіщулилась від них.
Я таки пішов за нею.
— Ліє, будь ласка. Поверни…
Вона штовхнула мене з такою силою, що я мало не впав.
І пішла, ведучи конячку, яка була її голосом.
3
Їй не довелось відчиняти двері, бо, за відсутності вовків поблизу, не було потреби їх зачиняти. Натовп сірих людей усе зростав, і коли з’явилась Лія, ведучи свою конячину, всі, хто стояв, попадали на коліна й поприкладали долоні до лобів. Я нітрохи не сумнівався, що якби Лія чи оті дві вцілілі королівські особи віддали їм наказ захопити місто або принаймні спробувати його відбити, то вони не вагаючись зробили б це.
Ось до чого призвів мій прихід. Будь-яка спроба заперечити це розбивалася вщент, наштовхнувшись на простий факт: вони справді думали, що я той принц, якого обіцяли пророцтва. Не знаю, як Лія, але Вуді й Клаудія теж у це вірили. Саме тому я тепер відповідав за цей натовп потенційних бунтівників, серед яких була й Дора.
Я кинувся за Лією, але Клаудія схопила мене за руку:
— НЄ, ЗАЛИШСЯ! ЗА НЕЮ ПРИГЛЯНЕ ФРАННА.
Вуді сказав:
— Розслабся поки що, Чарлі. Відпочинь, якщо зможеш. Ти, мабуть, втомився.
Я пояснив, що на нас, утікачів, сон налягає тільки зі сходом сонця, а зараз, вночі, сон на очі не йде. Нам зовсім не зашкодить заряд адреналіну та неймовірна радість від того, що ми вирвались із підземелля і втекли подалі від поля смерті.
Вуді послухав, кивнув і написав записку Клаудії. Я був зачарований тим, як акуратно й рівно він пише, хоч і не бачить. У записці було таке: «Чарлі з командою звикли спати вдень, а вночі не стуляти очей». Клаудія кивнула на знак того, що зрозуміла.
— Вона сердиться, бо любила його, так? Коли я з нею познайомився, вона сказала через Фаладу, що Елден завжди був добрий до неї.
Вуді написав у блокноті й показав Клаудії: «Він хоче знати про Л і Е». Внизу поставив великий знак запитання.
— РОЗКАЖИ ЙОМУ ВСЕ, ЩО ХОЧЕШ, — пробасила Клаудія. — У НАС ПОПЕРЕДУ ДОВГА НІЧ, А ДОВГІ НОЧІ ЗАОХОЧУЮТЬ ДО РОЗПОВІДАННЯ ІСТОРІЙ. ВІН ЗАСЛУГОВУЄ ЗНАТИ.
— Гаразд, — сказав Вуді. — Отож хай буде тобі відомо, Чарлі: Лія воліє вірити в те, що Елден мертвий, бо не вірить, не хоче вірити, що він став Вбивцею Польоту. У дитинстві вони були ось такі. — Він склав долоні разом і переплів пальці. — Почасти це пояснювалось обставинами їхнього народження. Вони обоє були наймолодшими, і коли ними не нехтували, то до них чіплялись. Старші сестри — Дрю, Еллі, Джой і Фала — ненавиділи Лію, бо вона була найменша в батька з матір’ю, їхня пестушка, а також бо вони незугарні, а вона вродлива…
— ЩО ВІН ТАМ ТОБІ ПЛЕТЕ? — заволала Клаудія. Я подумав, що вона, мабуть, трохи читає по губах. — ВІН ЩО ТАМ, ДИПЛОМАТІЮ РОЗВОДИТЬ? ЗГАДАВ СВОЮ РОБОТУ, ЯК У ТОЙ ЧАС, КОЛИ ДЖАН СИДІВ НА ТРОНІ? НЄ, НЄ, КАЖИ ВСЮ ПРАВДУ, СТІВЕНЕ ВУДЛІ! ЛІЯ БУЛА ПРЕКРАСНА, ЯК ЛІТНІЙ РАНОК, А ІНШІ ЧОТИРИ — ПОТВОРНІ, НАЧЕ КАМ’ЯНІ ЧОВНИ! ТІ ЧОТИРИ ВДАЛИСЯ В БАТЬКА, А ЛІЯ БУЛА ВИКАПАНА МАТИ!
Знову ж таки, «потворні, наче кам’яні човни» — не зовсім те, що вона сказала, а те, що я почув. Думаю, не треба вам казати, що почуте мною далі було ще однією казкою. Не вистачало тільки кришталевого черевичка.
— Дівчата гострили об Елдена свої і так гострі язики, — розповідав Вуді. — Називали його Товстуном і Кутельногою, Містером Косооким і Сіролицим…
— Сіролицим? Справді?
На тонких губах Вуді заграла усмішка:
— Ти починаєш трохи розуміти його помсту, еге ж? Відколи Елден Вбивця Польоту прийшов до влади, Емпіс населяють майже самі сіролиці люди. Він до пня винищує тих небагатьох, хто несприйнятливий до цього прокляття, і якби міг, то повбивав би всіх метеликів-монархів. Замість квітів у нього в саду буяють бур’яни.
Він нахилився вперед і обхопив коліна, однією рукою тримаючи записник.
— Але дівчата обмежувались словами. А ось його брат тероризував Елдена штурханами й стусанами, коли навколо не було нікого, крім його відданих підлабузників. Для цього не було причин: Роберт був настільки ж вродливим, наскільки потворним — Елден, батьки його пестили й панькали, а на Елдена просто не звертали уваги. До того ж у Роберта не було підстав для ревнощів через трон, бо він був старший і мав посісти його в разі смерті чи відставки Джана. Він просто ненавидів молодшого брата й гребував ним. Я думаю… — Вуді змовк, спохмурнівши. — Думаю, що для любові завжди є причина, а ненависть іноді існує просто так. Як таке собі безпричинне зло.
Я не відповів, але подумав про своїх двох Румпельштільцхенів: Крістофера Поллі й Пітеркіна. Чому карлик аж зі шкури пнувся, так старався знищити сліди ініціалів, які б вивели мене з міста задовго до темряви? Навіщо він ризикував життям — і втратив його, — щоб навести на мене Руду Моллі? Бо я перейшов йому дорогу в ситуації, пов’язаній з червоним цвіркуном? Бо я високий, а він низький? Я категорично в це не вірив. Він робив це, бо міг робити. І тому що хотів напаскудити.
Повернулась Франна й прошепотіла щось Вуді на вухо. Той кивнув:
— Вона каже, що неподалік є ще не зруйнований храм. Лія пішла туди з Дорою — тією, яка ремонтує черевики, — і ще кількома жінками на ночівлю.
Я згадав, що бачив той храм.
— Може, це й добре. Вона, мабуть, втомилась.
Спеціально для Клаудії я вказав на Франну біля дверей, склав руки й поклав на них голову.
— ВТОМИЛИСЬ? ЛІЯ І ВСІ МИ! МИ ПРОЙШЛИ ДОВГИЙ ШЛЯХ, ДЕЯКІ З НАС БУЛИ В ДОРОЗІ БАГАТО ДНІВ!
— Розповідайте далі, — попросив я Вуді. — Ви казали, що дівчата ненавиділи Лію, а Роберт — Елдена…
— Вони всі ненавиділи Елдена, — сказав Вуді. — Всі, крім Лії. При дворі було таке відчуття, що він не доживе до двадцяти.
Я згадав про брезклу, слиняву істоту в ложі VIP-глядачів (колір його обличчя змінився з сірого на ще менш здоровий зелений) і подумав, скільки років Елденові тепер. А ще мені було цікаво, що ворушилося під пурпуровим жупаном-мантією… але я не був упевнений в тому, що насправді хочу це знати.