— Двоє наймолодших зблизились через ненависть і неприязнь інших, а також тому що вони щиро любили одне одного, і… як мені здається… тому що були розумніші. Вони обстежили кожен закуток, кожну щілинку в палаці, від шпилів, куди їм заборонялось ходити, але вони все одно ходили, до нижніх рівнів.
— «Глибока Малейн»?
— Імовірно, а може, й глибше. Під містом багато давніх ходів, де мало хто бував багато років. Не знаю, чи була з ним Лія, коли він надибав дорогу до Глибокого Колодязя (вона відмовляється говорити про ті роки, коли вони почали виростати з дитинства), але вони майже скрізь ходили разом, за винятком хіба що палацової бібліотеки. Хоч якою розумницею була Лія, до книжок її душа не лежала. З них двох читачем був Елден.
— І його брат точно й через це з нього насміхався, — озвався Ай.
Вуді повернувся до нього, усміхнувся:
— Слушно підмічено, хлопче, який є другом Чарлі. І Роберт, і його сестри також.
— ЩО ТИ ЗАРАЗ РОЗПОВІДАЄШ? — запитала Клаудія.
Вуді коротко записав свою розповідь у записнику. Вона прочитала, а потім сказала:
— РОЗКАЖИ ЙОМУ ПРО ЕЛЬЗУ!
Я мало не підскочив:
— Русалку?
— Так, — підтвердив Вуді. — Палацову русалку. Ти її бачив?
Я кивнув. І не збирався розповідати, що бачив те, що від неї залишилось.
— Вона жила в маленькому прихованому алькові, — сказав Вуді. — Майже в гроті. Хотілося б вірити, що й досі там живе, але я дуже сумніваюсь. Вона, мабуть, померла через недогляд або від голоду. А може, й від смутку.
Авжеж, померла, але вбив її зовсім не недогляд, голод чи смуток.
— Елден і Лія годували її, а вона їм співала. Дивні то були пісні, але прекрасні. Лія і сама трохи співала. — Він затнувся. — Коли в неї ще був рот.
Я погладив Радар по голові. Вона сонно подивилась на мене. Наша подорож давалась їй так само тяжко, як і мені, але для Раді все склалося добре. Вона здобула нове життя і була серед людей, які її любили. Думка про її втечу навела мене на згадку про те, як я дізнався про її порятунок.
— Розкажи мені про цвіркуна, — попросив я Клаудію. — Червоного цвіркуна. Отакого завбільшки, — я розвів руки в сторони. — Не розумію, як він до тебе дістався. Він прийшов із Радар? І чому…
Вона кинула на мене роздратований погляд:
— ШАРЛІ, ТИ ЗАБУВ, ЩО Я ТЕБЕ НЕ ЧУЮ?
Я й справді забув. Міг би сказати, що причина в тому, що сьогодні ввечері її волосся було вільно розпущене й прикривало вуха, але це було б неправдою. Я просто забув. Тож я розповів Вуді про те, як врятував червоного цвіркуна від Пітеркіна і пізніше побачив, як він вилазив із дірки в стіні підземелля з запискою, прикріпленою до черева. Запискою з пасмом хутра Радар. Про те, як я причепив до цвіркуна свою записку й послав його в дорогу, дотримуючись батькової настанови: «Ні на що не покладайся, але надії не втрачай».
— Гарна порада, — сказав Вуді й застрочив щось у своєму записнику.
Він писав швидко, і кожен рядок був на диво прямий. Надворі сірі люди влягалися на ніч. Ті, хто приніс ковдри, ділилися ними. Через дорогу я бачив Фаладу, яка спокійно паслася.
Вуді передав записник Клаудії, і, читаючи написане там, вона почала усміхатися. Від усмішки вона погарнішала. І коли заговорила, це був не її звичний гучний голос, а набагато тихіший, наче вона говорила сама до себе. Вона сказала:
— Незважаючи на всі зусилля Елдена, які він докладає від імені сутності, якій служить (він може не вірити, що він інструмент тієї тварюки, але саме так і є), магія невмируща. Магію важко знищити. Ти сам це бачив, еге ж?
Я кивнув і погладив Радар, яка вже була помирала, а тепер знову молода й сильна після шести обертів на сонячному годиннику.
— Так, магія невмируща. Тепер він називає себе Вбивця Польоту, але ж ти сам бачив, що тисячі, ні, МІЛЬЙОНИ монархів ще живі. І якщо Ельза померла, то Снаб і досі живий. Завдяки тобі, Шарлі.
— Снаб? — запитав Айота, сівши прямо. Він плеснув себе по лобі долонею дебелої руки. — О боги, чому ж я не знав, коли побачив його?
— Коли він прийшов до мене… о Шарлі!.. коли прийшов…
Я з жахом побачив, що вона заридала.
— ЧУТИ знову, Шарлі! О, ЧУТИ знову, хоч би й нелюдський голос, було так ЧУДОВО…
Радар підвелась і підійшла до неї. Клаудія нахилилась головою до її голови, одночасно гладячи її боки від шиї до хвоста. Заспокоюючись. Вуді обійняв її. Я подумав, чи не зробити й мені так само, але втримався. Завадила надмірна сором’язливість, байдуже, що я ж наче принц.
Клаудія підвела голову й витерла сльози долонями. Вона заговорила, і почувся її звичайний голос:
— РУСАЛКА ЕЛЬЗА СПІВАЛА ДЛЯ ДІТЕЙ, СТІВЕН ТОБІ РОЗПОВІДАВ ПРО ЦЕ?
— Так, — відповів я, потім згадав, що вона глуха, й кивнув.
— СПІВАЛА ДЛЯ ВСІХ, ХТО ЗУПИНЯВСЯ ПОСЛУХАТИ, АЛЕ ТІЛЬКИ ЯКЩО ВОНИ ОЧИЩАЛИ СВІЙ РОЗУМ ВІД ІНШИХ ДУМОК, ЩОБ МАТИ ЗМОГУ ПОЧУТИ. РОБЕРТ І СЕСТРИ ЛІЇ НА ТАКІ ДУРНИЦІ ЧАСУ НЕ МАЛИ, АЛЕ ЕЛДЕН І ЛІЯ БУЛИ ІНАКШІ. ТО БУЛИ ЧУДОВІ ПІСНІ, ПРАВДА Ж, ВУДІ?
— Авжеж, — сказав він, хоча, судячи з виразу його обличчя, я сумнівався, що в нього був час на пісні Ельзи.
Я постукав собі по лобі, потім нахилився й торкнувся її лоба, а далі підняв руки в запитальному жесті.
— ТАК, ШАРЛІ. ЦЕ НЕ ТІ ПІСНІ, ЯКІ МОЖНА СЛУХАТИ ВУХАМИ, БО РУСАЛКИ НЕ МОЖУТЬ ГОВОРИТИ.
— А цвіркун? — я зобразив рукою стрибки. — Сн… як ти його назвала? Снаб?
Я ненадовго позбавлю вас від гучного голосу Клаудії, гаразд? Червоний цвіркун був не просто якимсь «снабом», це був пан Снаб. Клаудія називала його королем маленького світу. Я думав, що вона мала на увазі комах («Це дурний комах», — казав Пітеркін), але згодом я дійшов висновку, що Снаб міг бути правителем багатьох істот, яких я бачив. І так само як русалка Ельза, Снаб міг говорити з людьми, і він розмовляв із Клаудією, коли привів Радар до її дому. За словами Клаудії, Снаб майже всю дорогу їхав на спині Радар. Мені важко було це уявити, але я міг зрозуміти чому: цвіркун відновлювався після травми задньої ноги.
Снаб розповів їй, що господаря собаки або вбили, або ув’язнили в Лілімарі. Він запитав Клаудію, чи міг би ще чимось допомогти, крім того, що безпечно привів собаку до неї. Бо, сказав він, той юнак врятував йому життя, а такий борг треба повертати. Він повідомив їй, що коли юнак і досі живий, то його посадили в «Глибоку Малейн», і він, цвіркун, знає туди дорогу.
— Снаб, — здивовано сказав Айота. — Я бачив Снаба і навіть не знав про це. Будь я проклятий.
— А зі мною він не розмовляв, — сказав я.
На що Вуді усміхнувся:
— А ти слухав?
Звісно, не слухав. Голова була забита моїми власними думками… як і голови тих багатьох, що проходили повз Ельзу, не чуючи її пісень, бо були надто заклопотані. Так і з піснями (й багатьма казками) навіть у моєму світі. Вони промовляють від розуму до розуму, але тільки якщо ви слухаєте.
Мені раптом спало на думку, що мене врятував не тільки сон про мамин фен, але й цвіркун, якому я зробив послугу. Пам’ятаєте, я казав на початку, що ніхто не повірить моїй розповіді?
4
Вуді й Клаудія втомилися, це було помітно, навіть Радар задрімала, але я мав знати ще одне.
— А що означає «місяці поцілуються»? І що тоді має статись?
Вуді відповів:
— Можливо, твій друг тобі розкаже.
Айоту не треба було просити двічі. В дитинстві йому розповіли казку про небесних сестер, а як ти сам знаєш, дорогий читачу, почуте в дитинстві справляє найглибше враження й залишається в пам’яті дуже надовго.
— Вони ганяються один за одним, це всі бачать. Чи то пак бачили до того, як хмари стали дуже густими й постійно затьмарюють небо. — Він глянув на шрами Вуді. — Принаймні це бачили ті, хто має очі. Часом попереду Белла, часом — Арабелла. Загалом одна з них набагато випереджає другу, але буває, що відстань зменшується.