Я й сам це бачив кілька разів, коли хмари розходились.
— Кінець кінцем одна проходить повз другу, і в таку ніч вони зливаються і ніби цілуються.
— У давнину мудреці попереджали, що колись вони зіткнуться, — сказав Вуді, — і розтрощать одна одну вщент. Проте для їхньої руйнації навіть зіткнення не потрібне. Вони можуть просто розірватися на шматки від взаємного потягу. Так іноді трапляється і в людей.
Айоту не цікавила ця філософія. Він додав:
— А ще кажуть, що тієї ночі, коли цілуються небесні сестри, все зло вивільняється, щоб творити в світі лихо й біду. — Він змовк. — У дитинстві нам забороняли виходити з хати в ночі, коли сестри цілувались. Тоді вили вовки, завивав вітер, але не тільки вовки й вітер. — Він похмуро подивився на мене. — Чарлі, завивав увесь світ. Наче йому боліло.
— І Елден зможе відкрити Глибокий Колодязь, коли таке станеться? Це легенда?
Жодного слова у відповідь ані від Вуді, ані від Ая, однак достатньо було глянути на їхні обличчя, щоб зрозуміти: для них це не легенда.
— І в тому Глибокому Колодязі живе істота? Почвара, яка перетворила Елдена на Вбивцю Польоту?
— Так, — сказав Вуді. — Ти знаєш її ім’я. А отже, знаєш, що навіть вимовляти це ім’я небезпечно.
Ще б пак я не знав.
— ПОСЛУХАЙ МЕНЕ, ШАРЛІ! — Коли гримнув гучний, монотонний голос Клаудії, Радар розплющила очі й підняла голову, потім знов опустила. — ЗАВТРА МИ ЙДЕМО В МІСТО Й ПОВЕРТАЄМО ЙОГО СОБІ, КОЛИ НІЧНІ СОЛДАТИ БУДУТЬ НАЙСЛАБШИМИ! НАС ВЕСТИМЕ ЛІЯ, БО ЦЕ ЇЇ ПРАВО, АЛЕ ТИ ПОВИНЕН ЗНАЙТИ ЕЛДЕНА І ВБИТИ ЙОГО, ДОКИ ВІН НЕ ВІДКРИЄ ТОЙ КОЛОДЯЗЬ! ЛІЯ — ЗАКОННА СПАДКОЄМИЦЯ ТРОНУ, ТОМУ ЦЕ МАЛО Б БУТИ ЇЇ ЗАВДАННЯ… ЇЇ ЗОБОВ’ЯЗАННЯ… АЛЕ…
Далі їй хотілося говорити не більше, ніж вимовляти ім’я Гогмагога, потаємника з Глибокого Колодязя. Та й не треба було. Лія непохитно вірила, що її любий брат, разом з яким вона слухала русалчині пісні, не може бути Вбивцею Польоту. Попри все, що вона чула, попри все пережите, їй було легше вважати, що Елден помер, а те чудовисько, яке править руїнами Лілімара й нечисленними місцевими мешканцями — самозванець, який узяв собі його ім’я. Якщо вона виявить, що це таки Елден, і знайде його десь глибоко в лабіринті тунелів і ще глибше в нетрях катакомб, то може завагатися.
І її вб’ють так само, як багатьох її родичів.
— ТИ ПРИНЦ, ЯКОГО ОБІЦЯЛИ, — сказала Клаудія. — У ТЕБЕ Є ВСІ ЧУТТЯ, ЯКИХ НАС ПОЗБАВИЛИ. ТИ НАСТУПНИК АДРІАНА, ТОГО, ЩО ПРИЙШОВ ІЗ ЧАРІВНОГО СВІТУ. ТИ ТОЙ, ХТО ПОВИНЕН ВБИТИ ЕЛДЕНА, ПЕРШ НІЖ ВІН ВІДКРИЄ ПЕКЕЛЬНУ БЕЗОДНЮ!
Айота слухав, широко розплющивши очі й відкривши рота. Мовчанку порушив Вуді. Він говорив тихо, але кожне слово вражало мене, мов удар:
— Тут ось що найгірше, найгірша можливість: те, що вилізе з Глибокого Колодязя, назад може не полізти. Відкривши його, Елден ризикує не тільки зробити наш світ сірим, а й повністю знищити. І що потім? Хто знає, куди ця тварюка надумає рушити?
Він нахилився вперед, аж доки його обличчя без очей не опинилося за кілька дюймів від мого.
— Емпіс… Белла… Арабелла… Є й інші світи, крім цього, Чарлі.
Атож. Я з одного з них і прийшов.
Думаю, саме в той момент на мене почав налягати холод, як тоді на нашій найгіршій прогулянці з Берті Бердом. Як тоді з Поллі, коли я зламав йому спочатку одну, а потім другу руку. І як тоді з Кла. Я швиргонув у нього обгризеною курячою кісткою і сказав: «Я тебе добряче відтрахаю, любчику». Що я й зробив без жодного жалю. Я не диснеївський принц, і, мабуть, це добре. Бо диснеївський принц — не той, кого потребує народ Емпісу.
5
Клаудія та Вуді поснули. Поснули й сірі люди, які прийшли з ними. Вони подолали важкий шлях сюди, а попереду на них чекала ще важча робота на довгі дні й тижні. А я, навпаки, ще ніколи не почувався таким бадьорим, і не тільки тому, що час мого спання-неспання був перевернутий з ніг на голову. У голові крутилися тисячі запитань без відповідей. І найжахливіше серед них: що може накоїти Гогмагог, якщо вилізе з колодязя? Мене постійно гнітила думка, що він може припертися в наш світ, як отой здоровенний тарган.
«Тарган, з якого все почалось», — подумав я і мало не розсміявся.
Я вийшов надвір. Звуки сонних — бурчання, стогони, випадкове пердіння — нагадали ночі в «Глибокій Малейн». Я сів під стінкою сараю й подивився в небо, сподіваючись упіймати розрив у хмарах, щоб побачити хоча б зірочку, а може, навіть Беллу з Арабеллою. Проте вгорі була порожнеча. Вдень це була б прегуста сірятина. За Шляхом Королівства, біля храму, все ще паслась Фалада. Там у світлі пригаслих вогнищ виднілись інші ночувальники. Вже зібралося щонайменше з сотню людей. Хоч і невелика, але майже армія.
Біля мене ворухнулись тіні. Я повернувся і побачив Ая та Радар. Ай сів навпочіпки, Раді влаштувалась біля нього. Її ніс обережно ворушився, вбираючи запахи ночі.
— Не спиться? — запитав я.
— Нє, нє. Годинник у голові зовсім збився.
«Товариш по нещастю», — подумав я.
— Як часто місяці проходять над головою?
Він задумався.
— Разів три за ніч. Іноді десять.
Це було для мене безглуздям, бо я жив у світі, де годинник всесвіту завжди йде розмірено. Схід і захід місяця можна передбачити на десять, п’ятдесят і сто років наперед. Цей світ не такий. Це світ, де русалки й червоний цвіркун на ім’я Снаб можуть навіювати пісні й думки в голови тих, хто їх слухає.
— Хотілося б їх побачити. Подивитись, наскільки вони близько одна до одної насправді.
— Ну, цього не вийде, але ти можеш побачити їхнє світіння крізь хмари, коли вони проходитимуть. Що яскравіше світіння, то ближчі вони. Але навіщо така морока? Думаєш, принцеса брехала про те, що бачила?
Я похитав головою. Вираз тривоги на обличчі Лії говорив сам за себе.
— Це правда, що ти прийшов з іншого світу? — зненацька запитав Айота. — З чарівного? Думаю, так і є, бо я ніколи не бачив такої зброї, як та, що ти носиш при боці. — Він помовчав. — І взагалі ніколи не бачив такого, як ти. Дякую богам, що мені не довелося битися з тобою в першому раунді «Чесного двобою». Мене б тут не було.
— Ти б мене подужав, Аю.
— Нє, нє. Ти принц, ясне діло. Спершу я б зроду так не подумав, але це правда. В тобі щось таке є, міцне, як стара фарба.
«І темне, — подумав я. — Мій власний темний колодязь, якого мені варто остерігатись».
— Ти зможеш його знайти? — запитав він, гладячи Радар по голові великою рукою, вкритою шрамами. — Решту ми зробимо, тут я не сумніваюсь: при денному світлі нічні солдати стають млявими, їм буде не до захисту жменьки дуполизів Елдена, і ті драпатимуть, як кролики, а ми їх заб’ємо, як кроликів… але Вбивця Польоту! Ти зможеш його знайти, якщо він заховається глибоко внизу? У тебе є, ну, я не знаю… таке…
«Павучине чуття» — так я подумав, але не те промовив:
— Такий собі принцячий нюх?
Він засміявся і сказав, що так, приблизно це він і мав на увазі.
— Ні, такого в мене немає.
— А Персі? Той, що нам допоміг? Він зможе знайти дорогу до Темного Колодязя?
Я обмізкував цю ідею, потім похитав головою. Я щосили сподівався, що Персі ще живий, знаючи, що шансів небагато. Келлін розуміє, що ми втекли не без чиєїсь допомоги. Він ще міг припустити, що я здатний придумати смертельний трюк із відрами води, але здогадатись про двері, заставлені шафою? Таку інформацію міг надати тільки хтось ізсередини. І якщо Персі досі уникнув смерті й заохочень до щирих розмов у камері тортур, шанси на те, що він знає дорогу до Темного Колодязя, мізерні.
Ми сиділи в глибоких сутінках, куди не діставали навіть сполохи останніх вогнищ, тож я витяг зі шкарпетки ще сірник і чиркнув ним об стіну будівлі. Відкинувши волосся назад, підніс сірник до очей.
— Що ти бачиш? І досі карі?
— Нє. Сині. Яскраво-сині, мій принце.
Я не був здивований.
— Називай мене Чарлі, — сказав я і загасив сірник. — Що ж до світу, з якого я прийшов… я думаю, всі світи чарівні. Ми просто звикаємо до цього.