— Воно говорить, — пробурмотіла Еріс.
— Нє, нє, це вона, — сказав Айота так само тихо.
Їх охопив благоговійний страх. Мене теж — чому ж ні? Тут магія, і тепер я — її частина. Це лякало мене, бо я більше не був цілковито собою, але й кидало в захват.
— Ходімо, леді. Нам треба поговорити. Ходімо, прошу.
І вона пішла.
7
Ми рушили стежкою і трохи відійшли від інших. Ліворуч височіла стіна, вкрита плющем, праворуч громадились руїни передмістя, над нами нависало темне небо.
— Ми маємо зупинити його, — сказав я. — Поки він не догрався до жахливого катаклізму й не довів усіх до згуби.
Радар ішла між нами зі Снабом, який примостився в неї на шиї. І саме Снаб відповів. Цей голос був набагато чіткіший, ніж той, яким Лія користувалась, говорячи через Фаладу.
— Це не мій брат. Вбивця Польоту — це не Елден. Він би ніколи не зробив таких жахливих речей. Він завжди був ніжним і люблячим.
«Люди змінюються, — подумав я. — Як мій батько або я в товаристві Берті. Пам’ятаю, дивувався, чому така наче непогана людина, як я, робить такі паскудні речі».
— Якщо він живий, — промовив Снаб, — то в полоні. Але я в це не вірю. Думаю, що він загинув, як і багато моїх родичів.
— Я теж так думаю, — сказав я.
І це не був обман. Бо, певна річ, Елден, якого вона знала, — той, хто тримав її за руку, коли вони досліджували таємні ходи палацу, хто слухав русалчині пісні, — той Елден загинув. Те, що лишилось, — маріонетка Гогмагога.
Ми зупинились. Її горло заворушилось, і Снаб заговорив. Від надмірного черевомовлення, їй, мабуть, уже було боляче, хоч Снаб і був її найкращим провідником; але вона мала висловити все, що так довго тримала в серці.
— Якщо він у полоні, я його визволю. Якщо мертвий, я помщусь за нього, щоб зняти прокляття з цієї сумної країни. Це моя робота, а не твоя, сину Адріана Боудітча.
Я не був його сином, лише спадкоємцем, але, схоже, не час їй про це казати.
— Можна навіть не сумніватись, що Вбивця Польоту вирушив у Темний Колодязь, принцесо. Там він чекатиме, доки місяці поцілуються і шлях відкриється. Ти можеш його знайти?
Вона кивнула, але вигляд у неї був невпевнений.
— Проведеш нас туди? Бо ми нізащо не знайдемо його самі. Ти допоможеш нам, якщо я пообіцяю, що ти сама вирішиш долю Вбивці Польоту, коли ми з ним зустрінемось?
Відповіді не було довго. Вона не була певна, що я дотримаюсь обіцянки, і правильно вагалась. Якщо вона впізнає Елдена і не зможе примусити себе його вбити — навіть такого, який він зараз, — чи зважу я тоді на її бажання і чи дозволю залишити його в живих? Я згадав понівечене обличчя Дори та її чисте серце. Згадав відвагу Персі, за яку він, найімовірніше, вже заплатив високу ціну. Згадав сірих біженців, які пробиралися з Узбережжя, шукаючи притулку, якого, мабуть не існувало. Покладіть зранених і проклятих людей на одну шальку терезів, а ніжне серце принцеси — на другу, і вони ніколи не зрівноважаться.
— Ти справді даси Лії з роду Ґаллієнів таку обіцянку?
Не думаю, що то було знов у третій особі. Мені здається, що Снаб тоді казав від себе, але я не сумніваюсь: Лія теж хотіла це знати.
— Дам.
Вона запитала:
— Чи клянешся ти душею своєї матері, що вона згорить у пеклі, якщо ти порушиш своє слово?
— Клянуся, — сказав я без вагань.
І цю обіцянку я точно мав намір виконати. Коли Лія побачить, на що перетворився її брат, вона сама його вб’є. Я міг на це сподіватись. А якщо ні, дам Айоті револьвер містера Боудітча. Він ніколи не стріляв, але не думаю, що це стане на заваді; така зброя схожа на дешеві камери: все, що треба, — це навести й вистрілити.
— Ти й твої друзі підете за Лією і будете їй підкорятися?
— Так, будемо.
Вона, певно, знала, що не може заборонити мені йти за нею. Інші, може, й підкорилися б наказу майбутньої королеви Емпісу, але я — ні. Як вона вже сказала через Фаладу, я не принц цього світу і не зв’язаний її наказами.
Небо над нами прояснилось. Ми подивилися вгору. Радар теж. І навіть Снаб подивився. Яскраві кулі освітили хмари. Тепер місяці були так близько один біля одного, що нагадували вісімку, яка лежить на боці, або символ нескінченності. За якісь секунди вони пройшли за шпилями палацу, і небо знову потемніло.
— Гаразд, — сказав Снаб. — Я згодна на ваші умови. І будь ласка, досить розмов. Мені боляче.
— Розумію, — сказав я. — Вибач.
Радар заскімлила й лизнула Ліїну руку. Лія нахилилась і погладила її. Угоду було укладено.
Розділ двадцять восьмий
До міста. Гіркі ридання. Хана. Та, що колись співала. Золото. Кухня. Вітальня. Треба піднятися, щоб опуститися
1
Лія повела нас назад, де чекали всі. Вона сіла в тій же позі, не промовивши й слова через Фаладу або Снаба. Айота глянув на мене. Я кивнув: питання вирішено. Ми розмістились поряд із нею, чекаючи світанку. Знову сіялась нав’язлива мжичка. Лія дістала пончо з єдиної сумки, прив’язаної до сідла Фалади, і накинула собі на плечі. Вона поманила Радар, та поглядом попросила в мене дозволу й пішла до Лії. Лія і Радар вкрила своїм пончо. Снаб теж пішов. Вони були сухі. Усі ми інші, все ще в лахмітті, в якому тікали, скоро промокли. Джая почала тремтіти. Еріс обняла її. Я сказав їм, що вони можуть повернутись. Жінки похитали головами. Айоті було байдуже, він просто сидів собі, опустивши голову й зчепивши руки.
Час минав. Настав момент, коли я підвів голову і зрозумів, що бачу Лію. Запитально махнув їй рукою. Вона лише похитала головою. Врешті, коли день прояснився до водянистого світанку, вона підвелась і прив’язала Фаладу до залізяки, яка стирчала з решток цегляної стіни серед купи уламків. Вона рушила стежкою, не озираючись на нас і не цікавлячись, чи ми йдемо слідом. Снаб знову сидів на спині в Радар. Лія йшла повільно, час від часу розсовувала пишні гілки плюща, зазирала під них, потім рухалась далі. Хвилин через п’ять зупинилась і почала дерти лози. Я спробував допомогти, але вона хитнула головою. У нас була домовленість, угода — але її це не радувало.
Лія видерла ще кілька гілок плюща, і я побачив дверцята, які там ховались. Ані засувки, ані ручки. Вона поманила мене й показала на них. Якусь мить я не міг зрозуміти, що від мене вимагається. Потім дійшло.
— Відчиніться іменем Лії з роду Ґаллієнів, — промовив я, і дверцята відчинились.
2
Ми ввійшли в довгу споруду, схожу на сарай, де було повно старого реманенту. Лопати, сапки, тачки — все було вкрите товстим шаром пилу. Підлога також була запилюжена, і на ній — жодних слідів, крім залишених нами. Я помітив ще один знайомий гібрид автомобіля й возика. Зазирнув усередину й побачив акумулятор, такий окислений, що скидався просто на зелену грудку. Мені було цікаво, звідки взялися ці машинки — принаймні дві, й одна в робочому стані. Чи не містер Боудітч привіз із нашого світу це обладнання по частинах і тут зібрав? Хтозна. Я лише знав, що нинішній режим мало турбувала підтримка чистоти й охайності в Лілімарі. Його цікавив виключно кривавий спорт.
Лія вивела нас у двері в дальньому кінці приміщення. Ми опинились на звалищі, повному розібраних тролейбусів, куп електричних стовпів і величезних клубків переплутаних тролейбусних дротів. Пробралися через той непотріб, піднялися дерев’яними сходами й опинились у приміщенні, знайомому мені та іншим утікачам, — гаражі для тролейбусів.
Ми саме минали головний термінал, коли ранковий дзвін ударив своє одиничне лунке «БОМ». Лія призупинилася, доки звук зовсім розтанув, а тоді рушила далі. Вона так і не озиралась, щоб подивитися, чи ми йдемо позаду. Наші кроки відлунювали в тиші. Над головою ворушила крилами темна хмара гігантських кажанів, але з місця не рушала.
— Того разу ми виходили, — тихо сказала Еріс. — Цього разу заходимо. У мене власні рахунки з цією тварюкою.