Я не відповів. Мене це не цікавило. Я весь зосередився на одному.
Ми вийшли під дощ. Раптом Радар майнула вниз сходами тролейбусного депо, повз червоно-білий стовп із кам’яним метеликом зверху. Якусь мить вона нюшкувала в ожині. Я побачив ремінець викинутого мною рюкзака, а потім почув те, чого найменше очікував, але впізнав одразу. Радар риссю примчала зі своєю пищавкою-мавпочкою в зубах. Вона поклала її мені до ніг і дивилась на мене, метляючи хвостом.
— Хороша дівчинка, — похвалив я і передав цяцьку Аю. У нього були кишені. А в мене не було.
Широка дорога, що вела до палацу, була безлюдна, але не порожня. Тіло Рудої Моллі зникло, але кістки нічних солдатів, які прийшли по нас, були розкидані навколо ярдів на сорок, і більшість із них були поховані під купами мертвих метеликів.
Лія зупинилась біля підніжжя сходів, нахиливши голову й прислухаючись. Ми приєднались до неї. Я теж це почув: щось схоже на високе жалібне квиління, наче свист вітру серед карнизів даху зимової ночі. Цей звук здіймався і падав, шугав угору аж до вереску, а потім знову провалювався в стогін.
— Господи, що це? — прошепотіла Джая.
— Голос смутку й горя, — сказав я.
— А де Снаб? — запитав Айота.
Я похитав головою:
— Мабуть, йому не сподобався дощ.
Лія рушила Шляхом Ґаллієнів до палацу. Я поклав руку їй на плече й зупинив.
— Нам треба зайти ззаду й вийти біля ігрового поля. Я не можу знайти цю дорогу, бо малий гімнюк на ім’я Пітеркін повитирав ініціали містера Боудітча, але ти точно знаєш, як туди дістатись.
Лія поклала руки на свої стрункі стегна й роздратовано вп’ялась у мене поглядом. Вона тицьнула туди, звідки долинало голосіння Хани, яка оплакувала свою доньку. Потім, на випадок моєї непролазної тупості, ще й підняла руку високо над головою.
— Принцеса має рацію, Чарлі, — сказав Айота. — Навіщо йти туди, якщо ми можемо уникнути зустрічі з цією сучкою, ввійшовши в парадні двері?
Певна річ, це були слова розсудливої людини, але існував інший момент, важливіший, як на мене.
— Бо вона їсть людську плоть. Я абсолютно впевнений, що саме тому її й вигнали з країни велетнів, хай як ви її тут називаєте. Ти це розумієш? Вона їсть людську плоть. І служить йому.
Лія подивилась мені в очі. Дуже повільно вона кивнула й показала на револьвер у мене при боці.
— Так, — сказав я. — І є ще одна причина, міледі. Дещо ти маєш побачити.
3
Ми ще трохи пройшли Шляхом Ґаллієнів, а потім Лія звернула на бокову дорогу, дуже вузьку, майже провулок. Вона впевнено вела нас лабіринтами вулиць. Я сподівався, що вона знає, що робить, адже минуло багато років, відколи вона була тут востаннє. З іншого боку, у нас був орієнтир — тужливе виття Хани.
Мене наздогнали Джая та Еріс. Еріс була похмура й напружена. Джая — приголомшена. Вона сказала:
— Будинки не стоять на місці. Я знаю, що це божевілля, але це правда. Коли відводжу погляд, то краєм ока бачу, що вони змінюються.
— А мені все вчуваються якісь голоси, — додав Ай. — Це місце якесь… не знаю… одержиме злими духами.
— Бо так і є, — підтвердив я. — А ми проведемо сеанс екзорцизму і, хоч кров з носа, а видушимо всю нечисть.
— Екзерсису? — перепитала Еріс.
Завивання Хани неухильно голоснішали.
— Не звертай уваги, — сказав я. — Не все зразу. Крок за кроком.
Лія провела нас якимось провулком, де будинки стояли так близько один до одного, що здавалось, наче ми пролазимо через вузьку розколину в печері. Я бачив, як цеглини одного будинку і камені іншого повільно рухались всередину й назовні, ніби ті будинки дихали.
Ми вийшли на вулицю, яку я впізнав. Це був бульвар із розділовою смугою, зарослою бур’янами, обабіч якого вишикувались колись розкішні елітні крамниці, які обслуговували королівських осіб та їхніх лизоблюдів. Айота простяг руку, щоб торкнутися величезної жовтої квітки (а може, й зірвати), і я вхопив його за руку.
— Навіть не думай, Аю! Вони кусаються!
Він глянув на мене:
— Справді?
— Справді.
Тепер мені було видно верхівки даху величезного будинку Хани, який стояв упоперек дороги. Лія звернула праворуч і рушила вздовж розбитих вітрин, дивлячись крізь завісу дощу на пустельну площу з пересохлим фонтаном. Тепер скорботне волання Хани, коли її ридання вчергове здіймались і переростали у вереск, неможливо було витримати. Лія нарешті озирнулась. Вона жестом підкликала мене, але заспокійливо погладила рукою повітря, мовляв, тихо, тихо.
Я нахилився до Радар і прошепотів їй, щоб вона не шуміла, а потім приєднався до принцеси.
Хана сиділа на своєму прикрашеному коштовностями троні. На колінах у неї лежало тіло дочки. Голова Рудої Моллі звисала з одного боку трону, ноги — з другого. Цього ранку не чутно було пісень про «Любого Джо». Хана погладила короткі настовбурчені помаранчеві пасемця Моллі, потім підняла свою бугрувату фізіономію, підставивши її під патьоки дощу, й знову завила. Вона підклала одну м’ясисту руку під шию вбитої, підняла її голову й розцілувала лоб Моллі та рештки її закривавленого рота.
Лія вказала на неї, а потім запитально підняла руки долонями назовні, мовляв, що далі?
«А ось що», — подумав я і рушив через площу туди, де сиділа Хана. Одну руку я тримав на револьвері містера Боудітча. Я не відчував, що Радар іде зі мною, аж доки вона не загавкала. Голосний гавкіт виривався з глибини її грудей, чергуючись із гарчанням, коли вона переводила подих. Хана підняла голову й побачила, що ми йдемо.
— Спокійно, дівчинко, — сказав я. — Поряд.
Хана відкинула тіло вбік і підвелась. Одна рука Рудої Моллі впала на купу дрібних кісточок.
— ТИ! — заревіла вона, і її груди здійнялися хвилею. — ТИИИИИ!
— Атож, — сказав я. — Я. Я обіцяний принц, тож падай на коліна переді мною і приймай свою долю.
Я не чекав, що вона послухається, і не помилився. Вона рушила до мене величезними кроками-стрибками. Через п’ять таких стрибків вона була б коло мене. Я дозволив їй зробити три, бо не хотів промахнутись. Я не боявся. Мене охопила знайома темрява, холодна і кришталево чітка. Припускаю, що це парадокс, але відчуття було саме таке. Я вже бачив оту тріщину з червоними запаленими краями, яка перетинала її лоб по центру, і коли вона затулила небо наді мною, репетуючи щось — казна-що, — всадив туди дві кулі. Револьвер 45-го калібру, порівняно з 22-м калібром револьвера Поллі, — це як рушниця проти дитячої пукавки. Її вкритий гнійниками лоб провалився всередину, ніби снігова кірка від удару чоботом. Каштанові пасма волосся вилетіли ззаду разом з віялом крові. Паща широко роззявилась, відкривши заточені зуби, які більше не роздиратимуть і не жертимуть дитячу плоть.
Її руки злетіли в сіре небо. Дощ стікав по пальцях. Я відчував запах пороху, сильний і ядучий. Вона затнулась, зробивши півколо, немов хотіла востаннє подивитись на свою любу доцю. А потім гепнулась на землю з такою силою, аж я відчув, як по камінню під ногами пройшла ударна хвиля.
Ось так сконала велетка Хана, яка охороняла сонячний годинник, басейн і вхід на «Поле монархів» позаду лілімарського палацу.
4
Айота стояв перед правим крилом будинку Хани — кухонним. З ним був сірий чоловік, у якого майже не залишилось обличчя. Здавалося, що вся плоть відділилась від черепа й вільно сповзла вниз, поглинувши одне око й весь ніс. На ньому були закривавлена біла робоча блуза та білі штани. Я подумав, що це був — уже в минулому часі — кухар Хани, той, якого вона називала кастрованим виродком. У мене не було до нього запитань. Моєю метою був палац.
Але скидалось на те, що в Лії не всі справи були закінчені з Ханою. Вона підійшла до поверженої велетки, вихопивши меч. Навколо голови Хани збиралась калюжа крові й розтікалась між камінням.
Еріс ступила вперед і взяла Лію за руку. Лія повернулась, і вираз її обличчя був красномовніший за слова: як ти смієш мене торкатися?