За дверима був величезний вестибюль. Колись, як і тролейбусне депо, він був прикрашений муралом по периметру всього круглого приміщення, але його так заляпали чорною фарбою, що не залишилось нічого, крім кількох монархів аж під стелею. Я знову згадав про фанатиків ІДІЛ, які винищують культурні артефакти минулих цивілізацій.
У центрі вестибюля стояло кілька пофарбованих у червоне кіосків, які мало чим відрізнялися від тих, повз які ми з татом багато разів проходили на бейсбольному стадіоні «Поле гарантованої ставки», коли їздили в Чикаго дивитися на гру «Вайт Сокс».
— Я знаю, де ми, — пробурмотів Айота. Він помовчав. — Зачекай, Чарлі. Хвилинку.
Він штовхнув одну з загородок, визирнув і побіг назад.
— Місця порожні. Поле так само. Нікого нема. Тіл теж.
Лія кинула на нього нетерплячий погляд, наче питаючи, а що ще він там збирався побачити; а потім вона повела нас ліворуч. Ми пройшли круглим вестибюлем повз низку зачинених віконницями кабінок — ймовірно, яток. Радар трималась біля мене. Я подумав, що, як виникнуть проблеми, вона відчує їх першою, але поки що вона була насторожена, але спокійна. Минувши останню кабінку, я зупинився, задивившись. Інші теж остовпіли. Тільки Лія не виказала інтересу до того, що так мене вразило. Вона пройшла ще трохи вперед, перш ніж зрозуміла, що ми не йдемо слідом. Вона знову зробила круговий жест «швидше», але ми на якусь мить завмерли.
Тут кам’яну бічну стінку було замінено панеллю з вигнутого скла футів тридцять завдовжки. Вона була в пилюці — все в споруді було в пилюці, — але нам було видно те, що всередині, освітлене зверху рядом газових світильників, прикритих так, що вони давали направлене світло, як прожектори. Я дивився у сховище, де громадились величезні купи дрібних гранулок золота, як ті, що я знайшов у сейфі містера Боудітча. Все це мало коштувати мільярди доларів. Серед них були недбало розсипані коштовні камені: опали, перли, смарагди, діаманти, рубіни, сапфіри. Містера Гайнріха, старого кульгавого ювеліра, вдарив би грець.
— Боже мій! — прошепотів я.
Еріс, Джая та Айота з цікавістю роздивлялися скарби, але й близько не були ошелешені.
— Я чув про це, — сказав Айота. — Це скарбниця, еге ж, міледі? Скарбниця Емпісу.
Лія нетерпляче кивнула й жестом показала, що пора йти. Вона мала рацію: нам треба було рушати далі, — але я затримався ще на кілька секунд, насолоджуючись виглядом величезного багатства. Я пригадав, як часто їздив, щоб подивитися на ігри «Вайт Сокс», і ту особливу неділю, коли дивився, як «Берс» грали на стадіоні «Солджер-філд». На обох стадіонах були засклені вітрини з вікопомними речами, і я подумав, що й тут було щось подібне: йдучи дивитися гру чи ігри, простолюд міг зупинитися й повитріщатись на багатства королівства, які, певна річ, охороняла Королівська гвардія під час правління Ґаллієнів, а віднедавна — Хана. Не знаю, як містер Боудітч отримав доступ до скарбниці, але те, що він узяв, з дозволу чи без, було краплею в морі. Так би мовити.
Лія жестикулювала ще сильніше — обома руками, заведеними за плечі. Ми йшли за нею. Я ще раз озирнувся, думаючи, що якби стрибнув в одну з тих куп, то був би в золоті по шию. А потім згадав царя Мідаса, який помер від голоду, як розповідалось в одній історії, бо все, що він пробував з’їсти, перетворювалось на золото від його дотику.
8
Йдучи далі коридором, я почав уловлювати слабкий запах, який навіював неприємні спогади про «Глибоку Малейн», — запах ковбасок. Ми підійшли до двостулкових дверей ліворуч і відчинили їх. За ними була величезна кухня з рядом цегляних духовок, трьома плитами, рожнами для перевертання м’яса й раковинами, такими великими, що в них можна було купатись. Тут готували їжу для натовпів, які збирались в ігрові дні. Дверцята духовок були відчинені, в плитах було темно, на рожнах нічого не переверталось, але примарний запах ковбасок не вивітрювався. «Більше жодну в рот не візьму, — подумав я. — І стейк, мабуть, теж».
Четверо сірих тулилися до дальньої стіни. На них були мішкуваті штани й робочі блузи, схожі на те, в чому був одягнений Персі, але жоден із них не був Персі. Побачивши нас, один бідолаха підняв фартух і прикрив те, що залишилось від обличчя. Інші просто спостерігали. Напівстерті риси їхніх облич виявляли різний ступінь розгубленості й переляку. Я ввійшов, відмахнувшись від спроб Лії потягти мене далі коридором. Один за одним члени кухонної команди падали на коліна й підносили долоні до чола.
— Нє, нє, підведіться, — сказав я і був трохи збентежений тим, як ревно вони підкорились. — Я не заподію вам нічого поганого, але де Персі? Персіваль? Я знаю, він був одним з вас.
Вони перезирнулись, подивились на мене, потім на мою собаку, потім на Айоту, котрий громадився поряд зі мною… і, звісно, вони нерішуче поглядали на принцесу, яка знову прийшла в палац, котрий називала домом. Нарешті той, що ховав обличчя, опустив фартух і вийшов наперед. Він тремтів. Я позбавлю вас від його невиразної мови. Сяк-так його можна було зрозуміти.
— Нічні солдати прийшли по нього і схопили. Він затрусився, а потім знепритомнів. Вони винесли його. Я думаю, що він міг померти, пане, бо їхні доторки вбивають.
Це я знав, але вони не завжди вбивали, бо я помер би ще кілька тижнів тому.
— Куди його забрали?
Вони похитали головами, але в мене з’явилась надія: якщо Верховний Володар захотів допитати Персі — Персіваля, — значить, він ще може бути живий.
Тим часом Лія щось побачила. Вона кинулась через усю кімнату до великого острова для приготування їжі в центрі. На ньому лежав стос паперів, перев’язаний мотузкою, і гусяче перо. Опахало в нього було темне від бруду, а вістря — темне від чорнила. Вона схопила те й друге, а потім зробила нетерплячий обертальний жест: нам треба йти. Вона, звісно, мала рацію, але їй довелося змиритися з невеликим відхиленням від маршруту й завітати до помешкання, де я вже якось побував. Я був у боргу перед Персівалем. Ми всі були. І ще перед Келліном, Верховним Володарем.
Я був перед ним у боргу, а як відомо, умівши брати, умій і віддавати.
9
Недалеко від кухні коридор закінчувався високими дверима, які були перехрещені масивними металевими смугами. На дверях був напис літерами заввишки футів зо три. Дивлячись прямо, я зміг прочитати слова: «ВХІД ЗАБОРОНЕНО». Коли я повернув голову так, щоб подивитися на них бічним зором, якого так не вистачало Кла, то слова перетворились на клубок рунічних символів… які, я впевнений, легко могли розібрати мої соратники.
Лія вказала на мене. Я підійшов до дверей і промовив чарівні слова. Засуви з того боку, грюкнувши, попадали, і двері зі скрипом відчинились.
— Шкода, що ти не спробував зробити це в «Малейн», — сказала Еріс. — Ти б позбавив нас багатьох нещасть.
Я міг би сказати, що мені це на думку не спало, і це була правда, але не вся.
— Я тоді ще не був принцом. Я ще…
— Що? — запитала Джая.
«Ще перетворювався, — подумав я. — “Глибока Малейн” була моїм коконом».
На щастя, мені не довелось пояснювати далі. Лія поманила мене однією рукою, а другою сіпнула за рештки моєї сорочки. І вона, безумовно, мала рацію. Слід зупинити апокаліпсис.
Коридор за цими дверима був набагато ширший і весь завішаний гобеленами, на яких чого тільки не було зображено: від пишних королівських весіль і балів до сцен полювання й пейзажів з горами та озерами. Мені особливо запам’ятався один гобелен з вітрильником у випростаних клешнях якогось гігантського глибинного ракоподібного. Ми пройшли щонайменше пів милі, перш ніж дістались до двостулкових дверей футів з десять заввишки. На одній стулці був банер із зображенням літнього чоловіка в довгій, до підлоги червоній мантії. На голові в нього була корона, яку я бачив на Вбивці Польоту — тут помилки бути не могло. На другій стулці була зображена набагато молодша жінка, також із короною на білявих локонах.