— Нє, нє, нічого не вийде, дитятко, — усміхнувся Ай і наступив на зап’ястя чоловіка зі шрамом, тиснучи щосили, аж доки рука чоловіка не розтулилась і ніж не впав на килим. Я підняв його й запхав за пояс із кончо містера Боудітча, навпроти кобури.
Лія опустилась на коліна біля чоловіка зі шрамом. Він упізнав її й усміхнувся. З його розбитих губ цебеніла кров.
— Принцесо Ліє! Я Джефф. Одного разу я перев’язав тобі руку, коли ти її порізала, пам’ятаєш?
Вона кивнула.
— А іншим разом витяг із ями з грязюкою твій поні-екіпаж. Нас тоді було троє, але моя любов до тебе була така сильна, що я тяг найдужче. Це теж пам’ятаєш?
Вона знову кивнула.
— Я ніколи не хотів брати в цьому участь, присягаюсь тобі, принцесо. Відпустиш мене на згадку про ті старі добрі часи, коли ти була дитиною, а Лілімар був справедливим?
Вона кивнула, мовляв, обов’язково відпустить, і всадила кинджал аж по руків’я в його око, що дивилося вгору.
6
Цього дня в помешканні не було електричного освітлення, але чоловік зі шрамом — Джеф чи Джефф, хтозна, як пишеться його ім’я, — трохи відкрутив газові світильники, щоб присвітити собі, коли виконуватиме свою брудну роботу. Гадаю, він не чекав, що нас буде п’ятеро і що ми здогадаємось, де саме його засідка. І вже ж він не чекав побачити Снаба, цвіркуна-ковбоя, який їхав верхи на моїй собаці.
Еріс знайшла маленький латунний важіль, який контролював подачу газу, й відкрутила його на повну. Ми виявили Келліна в сусідній кімнаті — він лежав на величезному ліжку з балдахіном. У спальні було темно. Його руки були складені на грудях, волосся зачесане назад, і він був у тому самому червоному оксамитовому смокінгу, в якому тоді мене допитував. Навколо нього висів примарно-блакитний серпанок, підсинюючи стулені повіки. Він не ворухнувся, коли ми підійшли й стали довкола його краденого ліжка. Старий ще ніколи не був такий схожий на мерця, і скоро він мав ним стати. Я не знав, чи є проточна вода в туалетній кабінці, яку я бачив ліворуч від кімнати, але там точно був насос. Я подумав, що моєму старому другу Верховному Володареві не завадить добряча ванна.
Джая з Еріс заговорили одночасно.
Джая:
— Де Снаб?
Еріс:
— Що це за звук?
Це була суміш якогось щебетання і писку, куди впліталось швидке, різке шипіння. Коли звук наблизився, Радар загавкала. Чи я помітив, як сполотнів Айота, коли я повернувся в бік вітальні подивитись, що там коїться? Думаю, так, але не впевнений. Майже вся моя увага була прикута до дверей спальні. Двома пружними стрибками ввійшов Снаб, а потім відскочив убік. Далі з’явились приховані мешканці стін і темних місць палацу: потік величезних сірих щурів. Джая з Еріс заверещали. Лія не могла верещати, вона відступила до стіни, широко розкривши очі й притуливши руки до шраму на роті.
Я не сумнівався, що це Снаб їх покликав. Зрештою, він був повелителем малих істот. Хоча більшість щурів перевершували його розмірами.
Я відійшов від ліжка. Айота спіткнувся, і я його підтримав. Він швидко дихав, і я мав би зрозуміти, що з ним щось не так, але я дивився на щурів. Вони дерлися по постільній білизні, що звисала, і рвались до тіла Верховного Володаря. Його очі різко розчахнулись. Вони були такі яскраві, що неможливо дивитись. Блідо-блакитна аура навколо нього набула глибшого й чистішого відтінку.
Перша хвиля щурів, доскочивши до нього, підсмажилась. Сморід смаленого м’яса й хутра був жахливий, але вони не зупинились. Нові загони звивалися на тілах мертвих товаришів, джеркотіли й кусали. Келлін борсався, намагаючись їх скинути. З кипучої купи щурів виринула рука й почала їх бити. Один щур вчепився в палець тієї руки, розгойдувався туди-сюди, немов маятник, обвиваючи хвостом кістлявий зап’ясток. Кров не текла, бо з Келліна не було чому текти. Я бачив, як крізь товщу щурів раз у раз спалахувало синє світло. Він закричав, і щур завбільшки з дорослого кота відірвав йому верхню губу, оголивши зуби, що скреготали. А щури все прибували, вливаючись у двері спальні, й видирались на ліжко, аж доки Верховний Володар не був похований під живою, кусачою ковдрою з хутра, хвостів і зубів.
Біля мене почувся глухий удар, коли Айота впав у куток кімнати навпроти того місця, де зіщулились три жінки й гавкала Радар. Лія обома руками тримала Раді за нашийник. З куточків рота Айоти йшла біла піна і стікала по підборіддю. Він подивився на мене і спробував усміхнутись:
— Отру…
Якусь мить я не міг збагнути, про що він. А потім зрозумів слово, яке він не зміг договорити.
Пролунав приглушений вибух у супроводі спалаху світла. Щури — одні охоплені полум’ям, інші тільки обсмалені — кинулись навсібіч. Один бухнув мене в груди й сповз по моїй подертій сорочці, залишаючи за собою слід із кишок. Жінки, які володіли голосом, знову заверещали. Я почув, як крила Снаба почали видавати характерне сюрчання. Щури враз скорились, розвернулись і потекли в зворотному напрямку тим же шляхом, яким прийшли, залишаючи позаду сотні тіл. Ліжко Келліна було завалене тельбухами й просочене кров’ю щурів. Сам Келлін являв собою розібраний на дрібні частини кістяк під черепом, що криво лежав на шовковій подушці й шкірився вічною посмішкою.
Я спробував підняти Айоту, але він був заважкий для мене.
— Еріс! — крикнув я. — Ай упав! Допоможи мені! Йому погано!
Вона пробиралась крізь потік щурів, стрибаючи й скрикуючи, коли вони бігли по її ногах, але жоден не вкусив її і нікого з нас. Лія йшла слідом. Джая трохи затрималась, потім теж підійшла.
Я тримав Айоту попід руки. Еріс узяла одну ногу, Лія — другу. Ми несли його, намагаючись не перечепитися через кількох останніх щурів і одного без задніх лап, який усе ж хоробро повз за побратимами.
— Вибачте, — сказав Айота. Голос у нього був гортанний, виходив із горла, яке швидко стискалося. Вилітала піна. — Вибачте, хотів довести до кінця…
— Замовкни й бережи сили.
Ми поклали його на довгий синій диван. Він почав кашляти, випльовуючи ще більше піни, яка потрапила на обличчя Лії, коли вона стала на коліна, щоб прибрати волосся з його спітнілого чола. Джая схопила серветку чи ще щось зі столика з єдинорогом і витерла трохи того місива. Лія наче й не помітила. Її очі були прикуті до очей Айоти. В її очах я бачив доброту, жаль і милосердя.
Він спробував усміхнутися їй, потім подивився на мене:
— Вона була на лезі його ножа. Старий… трюк.
Я кивнув, думаючи, як недбало засунув той ніж за пояс із кончо. Якби я навіть подряпався ним, то не тільки б у Ая йшла піна ротом.
Він знову подивився на Лію. Потім дуже повільно, так, наче вона важила сотню фунтів, підняв руку й торкнувся долонею чола:
— Моя… королево. Коли прийде час… виконай свій обов’язок. — Його рука впала.
Так помер Айота, якого я вперше побачив, коли він висів на ґратах своєї камери, як мавпа. Після всього пережитого, незважаючи на те, що він був великим чоловіком, вистачило крихітного порізу на гомілці, щоб він загинув.
Очі в нього були розплющені. Лія закрила їх, нахилилась і притиснулась шрамом свого рота до зарослої щоки. Це було найкраще, що вона могла зробити для поцілунку. Потім вона підвелась і вказала на двері. Ми пішли слідом, обходячи трупи кількох щурів, які померли на зворотному шляху. Перед тим як вийти в коридор, вона зупинилась, озирнулась і притиснула руки до горла.
Айота заговорив востаннє, так само як говорили Фалада і Снаб: