— Королева Емпісу виконає свій обов’язок. Присягаюсь.
Розділ тридцятий
Ще одна зупинка. Підземелля. Рішуча. Неймовірні зірки. Темний Колодязь. Гогмагог. Укус
1
Ми пішли по сліду мертвих і поранених щурів до дірки в обшивці; Еріс навіть допомогла одному трилапому башибузуку залізти всередину, потім скривилась і витерла руки об сорочку (що не мало особливого сенсу, бо сорочка була ще брудніша, заляпана грязюкою та кров’ю). Ми підійшли до дверей, що вели на гвинтові сходи, які, на мою думку, могли бути аварійним виходом для королівської сім’ї на випадок пожежі. Я поплескав Лію по плечу.
— Ще одна зупинка, перш ніж вирушимо до Вбивці Польоту, — сказав я. — На рівні «Глибокої Малейн» і камери тортур. Ти це зробиш?
Вона не заперечувала, лише втомлено кивнула. На її щоці ще тримався клапоть кривавої піни. Я простяг руку витерти, і цього разу вона не відсахнулась.
— Дякую. Там може бути той, хто допоміг нам…
Вона відвернулась, перш ніж я договорив. За стінами палацу Вуді, Клаудія та їхні прибічники — на цей час їх група могла розростися до розмірів справжньої армії — мабуть, уже ввійшли в місто. Якщо там були бараки, де спали залишки нічних солдатів, то сірий народ уже зараз міг їх нищити, і прапор їм у руки, але в цих нетрях час летів зі страшною швидкістю і не було чарівного сонячного годинника, щоб повернути його навспак.
Ми спускалися сходами — все вниз і вниз, коло за колом. Усі мовчали. Смерть Айоти нас приголомшила. Навіть Радар це відчувала. Вона не могла триматися поряд зі мною (ствол-хідник, яким ми спускались, був для цього завузький), але йшла, торкаючись носом моєї литки, прищуливши вуха, опустивши хвіст. Повітря ставало прохолоднішим. Вода цідилася з лишайників, якими обросли кам’яні блоки, покладені тут сотні років тому. «Ні, — подумав я, — давніше. Мабуть, тисячі».
Потім я почав уловлювати якийсь запах, ледь чутний.
— О боги небесні, — промовила Еріс і засміялася, хоча нічого веселого в цьому не було. — Колесо повернулось, і ось тобі: звідки пішли, туди й прийшли.
Дорогою вниз ми проминули ще кілька дверей, більших і менших. Лія зупинилась біля якихось маленьких, тицьнула в них пальцем і спустилася на кілька сходинок, поступаючись мені дорогою. Я штовхнув двері. Вони відчинились. Мені довелось зігнутися майже навпіл, щоб увійти. Я опинився ще в одній кухні, яка здавалась комірчиною порівняно з тією, в яку ми заходили раніше. Тут була лише одна плита, без духовки, і довгий низький гриль, який, мабуть, працював на газі, а тепер був вимкнений. На ньому рядком лежали обгорілі ковбаски.
Джая видала якийсь звук, щось середнє між кашлем і блюванням. Я думаю, вона згадала всі ті страви, які ми їли в наших камерах, особливо перед «тренуванням» і першим раундом «Чесного двобою». Я читав про ПТСР, але читати про щось — це одне, а розуміти — зовсім інше.
На полиці біля гриля стояла бляшана чашка, схожа на ті, що були в наших камерах, тільки в цій не було дірочки в дні, яку треба затикати пальцем. Вона була наповнена сірниками, такими, як дав мені Персі. Я схопив її і, оскільки не мав кишень, перемістив свій 45-й калібр за пояс із кончо, а в кобуру запхав чашку з сірниками.
Лія провела нас до дверей, визирнула, а потім жестом покликала нас іти за нею. Вона крутила пальцями, як раніше: швидко, швидко. Мені було цікаво, скільки часу вже минуло. Ясно, що стояв ще білий день, але яке це мало значення, коли Белла з Арабеллою поцілувалися на другому боці світу? Я припускав, що Вбивця Польоту вже біля Темного Колодязя. Чекає, доки той відкриється, щоб укласти ще одну угоду з тварюкою, яка там живе. І або не розуміє, до яких жахливих наслідків це може призвести, або йому байдуже. І я схилявся до другого варіанту. Елден із роду Ґаллієнів, Елден Вбивця Польоту, брезклий, жадібний, зеленомордий гоблін, якому приспічило викликати щось із іншого світу в цей… а потім, можливо, і в мій. Я вирішив сказати Лії, щоб вона забула про моє прохання відвести нас до камери тортур. Персі — Персіваля — там могло й не бути, або він міг був мертвий. Певна річ, зупинити Вбивцю Польоту набагато важливіше.
До мого плеча доторкнулась Еріс:
— Принце Чарлі… ти впевнений? Чи це розумно?
Ні. Не розумно. От тільки якби не Персіваль — чоловік із сірою хворобою, яка настільки поглинула його, що він ледве міг говорити, — нас тут би не було.
— Ми йдемо, — коротко сказав я.
Еріс торкнулась долонею чола і більше не мовила ні слова.
2
Я впізнав коридор, де Лія чекала на нас, переступаючи з ноги на ногу, стискаючи руків’я меча. Праворуч від допоміжної кухні йшов хід у підземелля. Ліворуч, неподалік, була камера тортур.
Я побіг, лишаючи інших позаду. Крім Радар, яка бігла поряд зі мною, висолопивши язика. Це виявилось далі, ніж я пам’ятав. Добігши до відчинених дверей камери, я зупинився, подумки промовляючи щось таке, що було не зовсім молитвою, — просто «будь ласка, будь ласка». А потім зайшов.
Спочатку я подумав, що там порожньо… хіба що Персіваля запроторили в «залізну діву». Але тоді з неї витікала б кров, а її не було. Аж раптом у дальньому кутку заворушилась купа ганчір’я. Вона підняла голову, побачила мене й спробувала усміхнутись тим, що залишилось від рота.
— Персі! — зарепетував я і побіг до нього. — Персівалю!
Він щосили намагався відсалютувати мені.
— Нє, нє, це я повинен салютувати тобі. Можеш стояти?
З моєю допомогою він звівся на ноги. Я подумав, що він замотав одну руку брудним шматком своєї блузи, але коли придивився, я побачив, що той шматок обмотаний навколо зап’ястя й туго зав’язаний вузлом, щоб зупинити кровотечу. Побачив темну, вкриту кіркою пляму на каменях, де він лежав. У нього не було руки. Якийсь мерзотник її відрубав.
Прийшли всі. Джая та Еріс стали в дверях, а Лія зайшла всередину. Персіваль побачив її й підняв до чола другу, вцілілу руку. Він заплакав.
— Иесо, — це все, що в нього вийшло з «принцесо».
Він спробував стати перед нею на коліно і впав би, якби я не підтримав. Він був брудний, закривавлений і скалічений, але Лія обвила руками його шию і міцно обняла. Я любив її вже тільки за це.
— Зможеш іти? — запитав я його. — Якщо потихеньку і часто відпочивати, зможеш? Бо ми поспішаємо. Жахливо поспішаємо.
Він кивнув.
— А знайти дорогу звідси зможеш?
Він знову кивнув.
— Джає! — сказав я. — Тут ти з нами розлучаєшся. Персіваль тебе виведе. Іди з ним і давай йому відпочивати, якщо буде потрібно.
— Але я хочу…
— Мені байдуже, чого ти хочеш! Це те, що мені потрібно від тебе. Витягни його з цієї… цієї ями. На цей час там уже мають бути всі. — «Добре було б», — подумав я. — Відведи його до Клаудії або Вуді, хай нададуть медичну допомогу.
«Медичну допомогу» — це не те, що я сказав, але Джая кивнула.
Я обняв Персіваля так, як Лія.
— Дякую тобі, мій друже. Якщо все вийде, тобі мають поставити пам’ятник.
«Можливо, з метеликами, які сидітимуть на твоїх простягнутих руках», — подумав я і рушив до дверей. Лія вже була там і чекала.
Джая обняла його:
— Я буду з тобою на кожному кроці, Персі. Ти тільки спрямовуй мене.
— Х’инсе! — покликав Персіваль, і я озирнувся. Він дуже старався говорити чітко. — Иця Ойоту! — він вказав на двері. — Е ееро! І віа! Ого віа! — потім він показав на Лію. — Оа ннає ооу! — а потім показав угору: — Елла і Араелла! Соо! Соо!
Я подивився на Лію:
— Ти його зрозуміла?
Вона кивнула. Її обличчя було мертвотно-бліде. Виразка, через яку вона їла, виділялась як родима пляма.
Я повернувся до Еріс:
— А ти?