— Вбивця Польоту, — сказала вона. — Ще четверо. І його «повія». Або, може, «відьма». Думаю, він мав на увазі Петру, бабу з мушкою на фізіономії, яка сиділа біля нього в ложі. Він сказав, що принцеса знає дорогу. І щось про Беллу й Арабеллу.
— Вони скоро поцілуються, — сказала Джая, і Персіваль кивнув.
— Подбай про нього, Джає. Витягни його звідси.
— Витягну, якщо він справді знає дорогу. І обов’язково побачу вас знову. Всіх вас.
Вона нахилилась і швидко погладила Радар по голові на прощання.
3
Лія повела нас від гвинтових сходів в інший коридор. Вона зупинилась перед якимись дверима, відчинила їх, похитала головою і пішла далі.
— Вона справді знає, куди йде? — прошепотіла Еріс.
— Думаю, так.
— Сподіваєшся.
— Вона давно тут не була.
Ми підійшли до інших дверей. Ні. Потім ще до одних. Лія зазирнула в цю кімнату і махнула нам рукою. Тут було темно. Вона показала на чашку з сірниками, яку я прихопив із кухні. Я спробував чиркнути сірником об штани на сідницях — крутий трюк, який піддивився у знаменитого ковбоя в бойовику на ТСМ. Коли не вийшло, я запалив сірник об грубий камінь біля дверей і підняв його. Кімната була обшита дерев’яними панелями, а не облицьована каменем, і наповнена одягом: мундирами, білим вбранням для кухарів, комбінезонами й вовняними сорочками. Купа побитих міллю коричневих суконь лежала під рядом дерев’яних штирів. У кутку була коробка білих рукавичок, пожовклих од часу.
Лія вже перетинала кімнату, Радар ішла за нею, але оглядалась на мене. Я запалив ще сірник і пішов слідом. Лія зіп’ялась навшпиньки, вхопилась за два штирі й потягла. Нічого не відбулось. Вона відступила й показала на мене.
Я передав чашку з сірниками Еріс, узявся за штирі й смикнув. Нічого не відбулося, але я відчув, ніби щось подалось. Я сіпнув сильніше — й уся стіна розчахнулась назовні, а на нас дихнуло застояне повітря. Вискнули приховані петлі. Еріс запалила ще сірник, і я побачив павутину, але вона була не ціла, а висіла сірими шматками. Плюс купа суконь, скинутих зі штирів, — і ми отримали чітке повідомлення: хтось зайшов у ці двері до нас. Я запалив ще один сірник і нахилився. В пилюці виднілися сліди, які перекривались іншими слідами. Якби я був таким видатним детективом, як Шерлок Голмс, то зміг би встановити, скільки людей пройшло в ці потаємні двері, може, навіть наскільки вони нас випередили, але я не був Шерлоком. Правда, я подумав, що вони, мабуть, несли щось важке, судячи з того, що сліди розмиті. Наче вони човгали, а не йшли. Я пригадав химерний паланкін Вбивці Польоту.
Ще більше сходинок вели вниз, завертаючи ліворуч. Ще більше слідів було в пилюці. Далеко внизу виднілося тьмяне світло, але не від газових світильників. Зеленкувате. Це мені не дуже подобалось. Ще менше мені подобався голос, який шепотів у повітрі просто переді мною: «Твій батько конає у власному лайні».
Еріс різко вдихнула:
— Голоси повернулись.
— Не слухай, — сказав я.
— Скажи ще «не дихай», принце Чарлі.
Лія махнула нам рукою. Ми почали спускатися сходами. Радар стривожено скімлила, і я здогадувався, що вона теж чує голоси.
4
Ми спускалися дедалі нижче. Зелене світло яскравішало. Воно виходило зі стін. Сочилося зі стін. Голоси також гучнішали. Вони казали неприємні речі. Чимало про мої подвиги з Берті Бердом. Позаду мене дуже тихо плакала Еріс, а одного разу пробурмотіла:
— Ти можеш зупинитись? Я цього не хотіла. Будь ласка, припини.
Краще б я знову зустрівся з Ханою чи Рудою Моллі. Вони були жахливі, проте матеріальні. З ними можна було боротись.
Якщо Лія і чула голоси, то не показувала цього. Вона спускалася сходами з рівномірною швидкістю, спину тримала прямо, волосся, зав’язане ззаду, ковзало між лопатками. Я ненавидів її вперту відмову визнати, що Вбивця Польоту — її брат (ми ж чули, як дружки вигукували його ім’я на «Чесному двобої»!), але подобалась її хоробрість.
Мені подобалась вона. Я її любив.
На той час, коли сходи закінчились аркою, зарослою мохом і шматтям павутини, ми мали бути принаймні на п’ятсот футів глибше «Глибокої Малейн». Або й більше. Голоси змовкли. Замість них виникло зловісне гудіння, яке, здавалось, ішло або з вогких кам’яних стін, або з зеленого світла, що тепер стало набагато яскравішим. Це світло було живе, і оте гудіння було його голосом. Ми наближались до якоїсь потужної сили, і якщо я колись сумнівався в існуванні зла як реальної сили, окремої від того, що живе в серцях і умах смертних людей, то тепер я в цьому вже не сумнівався. Ми були лише на краю того, що генерувало цю силу, але з кожним кроком наближалися.
Я простяг руку й торкнувся плеча Лії. Вона сіпнулась, а потім розслабилась, побачивши, що то лише я. Очі в неї були широко розчахнуті й темні. Дивлячись у її обличчя, а не на рішучу спину, я зрозумів, що вона нажахана так само, як ми. Можливо, навіть більше, бо вона й знає більше.
— Ти приходила сюди? — прошепотів я. — Ви з Елденом приходили сюди в дитинстві?
Лія кивнула. Вона простягла руку й стиснула розріджене повітря.
— Ви трималися за руки.
Вона кивнула. Так.
Я прямо бачив, як вони рука в руці бігали скрізь… хоча ні, не могли бігати. Лія могла, а в Елдена обидві ноги були криві. Вона ходила разом з ним — навіть якщо їй хотілось помчати вперед, до наступного дива, наступного потаємного місця, — бо любила його.
— Він ходив з палицею?
Вона підняла руку й показала пальцями літеру V. Отже, з двома.
Скрізь разом, за винятком одного місця. «У Лії до книжок душа не лежала, — сказав Вуді. — З них двох читачем був Елден».
— Він знав про секретні двері в кімнаті, де зберігався одяг, еге ж? Він прочитав про них у бібліотеці. Ймовірно, він знав і про інші місця.
Так.
Старі книжки. Можливо, заборонені, такі як «Некрономікон», вигадка, про яку писав Лавкрафт. Я так і бачив Елдена, заглибленого в читання такої книжки, потворного хлопчика з деформованими ногами, хлопчика з ґулями на обличчі й горбом на спині, того, про якого якщо й згадували, то тільки щоб зіграти з ним якийсь жорстокий жарт (я все про них знав, ми з Берті зробили в це свій гидкий внесок під час мого темного періоду), того, ким нехтували всі, крім молодшої сестри. А чому б ним і не нехтувати, якщо трон мав урешті посісти його вродливий старший брат? А до того часу, коли Роберт зацарює, хворобливий кульгавий Елден, книжковий хробак Елден, напевно, помре. Такі, як він, довго не живуть. Вони підхоплюють інфекцію, кашляють, у них розвивається гарячка, і вони помирають.
Елден, котрий читав старі, вкриті пилом книжки, які діставав або з високих полиць, або з замкненої шафи, що її він відкрив, зламавши замок. Мабуть, спочатку просто шукав засіб проти агресивного брата й гострих на язик сестер. Думки про помсту прийдуть пізніше.
— Це була не твоя ідея приходити сюди, еге ж? Може, в інші частини палацу, але не сюди.
Так.
— Тобі тут не подобалось, правда ж? Потаємні кімнати, підйомні платформи — то чудово, весело, а тут було щось погане, і ти це відчувала. Чи ні?
Очі в неї були темні й стривожені. Вона не подала знаку, так чи ні, але в очах стояли сльози.
— А Елден — той був зачарований цим. Так?
Лія тільки відвернулась і рушила далі, роблячи рукою обертальний знак: ходімо. Спину вона тримала прямо.
Рішуче.
5
Радар нас трохи випередила і тепер тицяла носом у щось на підлозі коридору — шматок зеленого шовку. Я підняв його, роздивився, запхав у кобуру до бляшаної чашки з сірниками й забув про нього.
Прохід був широкий і високий, більше схожий на тунель, ніж на коридор. Ми дійшли до місця, де він розділявся натроє, і кожна частина була освітлена пульсуючим зеленим світлом. Над входом до кожної частини був наріжний камінь, витесаний у формі тієї істоти, яку я бачив розбиту на підлозі житлового крила: кальмароподібне створіння з гніздом щупалець, що прикривали жахіття обличчя. Монархи — благословення, ця тварюка — блюзнірство.