Численні сходи спіраллю закручувалися вниз по стіні колосальної шахти, прорубаної в монолітній гірській породі. Спускаючись ними, Лія бігла щосили. На самому дні, на глибині п’ятсот чи й більше футів, я побачив паланкін Вбивці Польоту; пурпурові шторки, гаптовані золотом, були засмикнуті. Четверо чоловіків, які його несли, щулились під вигнутою стіною і дивилися вгору, на чужі зірки. Вони, мабуть, були сильні, якщо несли Вбивцю Польоту всю дорогу, і хоробрі; але звідси, де ми стояли з Радар, здавались маленькими й наляканими.
У центрі кам’яної підлоги стояв величезний підйомний кран заввишки не менше ста ярдів. Він не дуже відрізнявся від кранів, які я бачив на будівельних майданчиках рідного міста, але цей, схоже, був дерев’яний і дивним чином нагадував шибеницю. Стріла з опорою утворювали ідеальний трикутник. Вантажний гак був прикріплений не до ляди колодязя, як я думав, уявляючи Темний Колодязь, а до гігантського люка з відкидною кришкою, які пульсували нудотно-зеленим світлом.
Біля нього у своїй пурпуровій жупаноподібній мантії, з золотою короною роду Ґаллієнів, недоладно зсунутою набік на скуйовдженому білому волоссі, стояв Вбивця Польоту.
— Ліє! — крикнув я. — Зачекай!
Вона навіть знаку не подала, що почула, — наче глуха, як Клаудія. Вона мчала вниз по останньому колу сходів під тьмяним світлом кошмарних зірок, що сяяли з іншого всесвіту. Я біг за нею, на ходу дістаючи револьвер містера Боудітча.
7
Чоловіки, які несли паланкін, рушили сходами назустріч їй. Вона стала, розставивши ноги в бойовій стійці, й вихопила меч. Радар істерично гавкала, чи то від страху перед цим жахливим місцем, звідки, я не сумнівався, нам ніколи не вибратись, чи тому, що чоловіки загрожували Лії. А може, через усе разом. Вбивця Польоту глянув угору, і корона впала з його голови. Він підняв її, але те, що з’явилося з-під пурпурової мантії, не було рукою. Я не побачив, що саме то було (або не хотів бачити), та й у той момент мені було байдуже. Я повинен був дістатися до Лії якомога швидше, але вже зрозумів, що не встигну врятувати її від носіїв Вбивці Польоту. Вони були дуже близько, відстань завелика для револьвера, і Лія заважала пострілу.
Вона вперла руків’я меча собі в живіт. Я чув, що той, який біг попереду, щось кричав. Я вловив тільки «Нє, нє!» — і все. Їй не довелось його колоти; в паніці він сам з розгону наштрикнувся на її меч. Лезо увійшло в чоловіка по саме руків’я і вийшло ззаду зі струменем крові. Чоловік заточився над урвищем. Лія спробувала витягти меч, але він не виходив. У неї був вибір простий і суворий: відпустити й вижити або вчепитись у меч і впасти разом із жертвою. Вона відпустила. Вбитий пролетів футів сто з того місця, де його прохромила Лія, і впав неподалік паланкіна, який допомагав нести. Можливо, йому пообіцяли золото, жінок, маєток у селі чи все одразу. Але отримав він тільки смерть.
Набігли інші троє. Я помчав швидше, не звертаючи уваги на цілком реальну можливість спіткнутися — хоча б і через свою собаку — й розбитися на смерть. Я бачив, що все ж не встигаю. Вони мали добігти першими, і тепер у неї був тільки кинджал для захисту. Лія дістала його й притулилася спиною до стіни, готова битися до кінця.
Та тільки не було ані битви, ані кінця. Навіть той, кого вона вбила, певно, й не збирався з нею битися. «Нє, нє!» — ось що він кричав перед загибеллю. З цих хлопців було досить. Вони хотіли лише забратися звідси геть. Пробігли і навіть не глянули на неї.
— Поверніться! — кричав Елден. — Поверніться, боягузи! Ваш король наказує вам!
Вони не звертали уваги й бігли, перестрибуючи через дві-три сходинки. Я схопив Радар за нашийник і міцно притиснув до себе. Перші два носії паланкіна пробігли повз нас, але третій перечепився об Радар, чого вона не стерпіла. Витягла голову вперед і глибоко вп’ялась зубами йому в стегно. Він замахав руками, намагаючись відновити рівновагу, і впав у шахту. Його крик чимдалі слабшав і обірвався, коли він ударився об дно.
Я знову кинувся вперед і вниз. Лія не рухалась. Вона вдивлялась у гротескну постать, навколо якої метлялась пурпурова мантія, і намагалася роздивитись її риси в тьмяному світлі зірок, що сяяли в божевільній безодні над нашими головами. Я майже добіг до неї, коли світло почало яскравіти. Але не від зірок. Гул повернувся, тільки тепер він був глибший, не «мммммммм», а «ААААААА» — голос нетутешньої істоти, колосальної, незбагненної, яка почула запах їжі і знає, що та буде смачною.
Я подивився вгору. Лія подивилася вгору. Радар подивилася вгору. Те, що ми побачили, випливало з темного, всіяного зірками неба і було моторошне, але справжній жах у тому, що це було також прекрасно.
Якщо моє відчуття часу не зникло, то над нами ще був день. Белла й Арабелла мали бути десь на дальньому боці світу, частиною якого є Емпіс. Але тут ці два місяці були ті самі, спроєційовані з чорної порожнечі, яка не мала права існувати, й омивали пекельну безодню мертвотно-блідим, таємничим світлом.
Більша наздоганяла меншу і не збиралась обходити її ні ззаду, ні спереду. Після бозна-скількох тисяч років два супутники — і ці, і справжні десь на орбіті планети — вийшли на траєкторію зіткнення.
Вони зійшлись у беззвучній трощі (це справді була проєкція), яка супроводжувалась яскравезним спалахом світла. Уламки бризнули на всі боки й засипали темне небо, ніби друзки осяйного битого посуду. Монотонне ревище — АААААААА — погучнішало й стало оглушливим. Стріла крана почала підніматися, звужуючи трикутник між собою і опорою. Гуркоту механізмів не було, але я б його й не почув.
Люте сяйво від розпаду двох місяців затьмарило зірки й залило підлогу внизу сліпучим блиском. Покришка люка над Темним Колодязем, підчеплена вантажним гаком, почала підніматися. Гротескна постать у пурпуровій мантії теж дивилась угору, і коли Лія глянула вниз, їхні очі зустрілись. Його очі глибоко запали в провислих заглибинах зеленуватої плоті; її очі були широко розплющені й сині.
Незважаючи на всі роки і зміни, вона впізнала його. Сум’яття і жах безпомилково читались на її обличчі. Я спробував утримати її, але вона рвучко вирвалась, мало не впавши в шахту. А я був шокований, заціпенілий від побаченого — зіткнення двох місяців у небі, яке не мало права на існування. Уламки розліталися все далі й починали тьмяніти.
На краю Темного Колодязя з’явився серпик темряви й швидко розширився в чорну посмішку. Довгий хрипкий крик задоволення гучнішав. Вбивця Польоту пошкандибав до колодязя. Його пурпурова мантія здіймалась у кількох напрямках. На якусь мить жахлива спухла голова зникла, а потім мантія сповзла на один бік і впала на кам’яну підлогу. Чоловік під нею був лише наполовину чоловіком, як і Ельза — лише наполовину жінкою. Замість ніг у нього був клубок чорних щупалець, які поспішно тягли його вперед, розхитуючи. Інші стирчали з обвислого мішка черева, тягнучись до покришки, що піднімалась, непристойними ерекціями. Замість рук у нього було якесь змієподібне жахіття, яке розколихувалось навколо обличчя, немов водорості в сильній течії, і я зрозумів: ота незбагненна тварюка в колодязі — то не Ктулху. Елден — Ктулху цього світу, так само як Дора — бабуся, що живе в черевику, а Лія — дівчина-гусопаска. Він проміняв деформовані ноги й горбату спину — кіфоз — на значно гірше. Чи вважав він цей обмін справедливим? Чи достатньо було помсти й повільного умертвіння королівства, щоб урівноважити шальки терезів?
Лія добігла до кінця сходів. Вгорі уламки Белли й Арабелли розліталися все далі.
— Ліє! — закричав я. — Ліє, заради Бога, зупинись!
Вона пройшла повз паланкін із безвольно обвислими шторками і тільки тоді зупинилась — не тому, що я її нагукав. Думаю, вона мене навіть не чула. Вся її увага була прикута до брезклої істоти, яка колись була її братом. Тепер він нетерпляче нахилявся над привідкритим люком, драглиста плоть обличчя звисала вниз, наче тісто. Корона знову звалилася з голови. Ще більше чорних щупалець вигулькнули з шиї, спини й щілини між сідницями. Просто в мене на очах він перетворювався на Ктулху, володаря древніх богів. Страхітлива казка ожила.