— Я ЗНАЮ ТВОЄ ІМ’Я, ГОГМАГОГ, І Я НАКАЗУЮ ТОБІ ПОВЕРНУТИСЯ В СВОЄ ЛІГВО!
Воно пронизливо закричало. Кам’яна підлога здригнулась і вкрилася тріщинами. Далеко над нами могили знову відмовлялись від своїх мерців, а по «Полю монархів» зигзагами пролягала велика розколина. Величезні крила ляскали, дощем розбризкуючи смердючі краплі, палючі, немов кислота. Але знаєте що? Мені подобався цей крик, бо я був темним принцом, а то був крик болю.
— ГОГМАГОГ, ГОГМАГОГ, ТВОЄ ІМ’Я ГОГМАГОГ!
Воно дико верещало щоразу, коли я вимовляв ім’я. Ті крики лунали у світі, а також глибоко в моїй голові, загрожуючи розірвати череп. Крила несамовито билися. На мене люто зирили здоровенні очі.
— ПОВЕРТАЙСЯ У СВОЄ ЛІГВО, ГОГМАГОГ! ТИ МОЖЕШ ПОВЕРНУТИСЯ ЗНОВУ, ГОГМАГОГ, ЧЕРЕЗ ДЕСЯТЬ РОКІВ АБО ЧЕРЕЗ ТИСЯЧУ, ГОГМАГОГ, АЛЕ НЕ СЬОГОДНІ, ГОГМАГОГ! — Я розпростер руки. — ЯКЩО ЗАБЕРЕШ МЕНЕ, ГОГМАГОГ, Я РОЗІРВУ ТВОЇ КИШКИ ТВОЇМ ІМЕНЕМ, ПЕРШ НІЖ ПОМРУ!
Тварюка почала відступати, складаючи крила над моторошними вибалушеними очима. Вона бовкнула в свою яму з гидким звуком «шлууууп», викликавши в мене напад нудоти. Я ламав собі голову, як нам змусити гігантський кран опустити покришку, але в Лії вже було рішення. Голос у неї був хрипкий і уривчастий… та невже я справді бачив губи, які вимальовувались із понівеченого уламка рота? Навряд чи, але ситий донесхочу вигадками й фантазіями, я з радістю проковтнув іще одну.
— Закрийся іменем Лії з роду Ґаллієнів!
Повільно — надто повільно, як на мене, — стріла крана почала опускати покришку. Натяг троса зник, і гак нарешті звільнився. Я видихнув.
Лія кинулась у мої обійми, щосили оповивши мене руками. На шию мені капала тепла кров з її щойно відкритого рота. Щось врізалось у мене ззаду. Це була Радар. Вона стояла на задніх лапах, передніми спираючись мені на сідниці, хвіст метлявся мов скажений.
— Звідки ти знав? — запитала Лія ламким голосом.
— Казка, яку мені розповіла мати, — сказав я. І це до певної міри було правдою. Вона розповіла її мені тепер, померши тоді. — Треба йти, Ліє, бо доведеться шукати дорогу в темряві. А ти краще не розмовляй. Я ж бачу, як це боляче.
— Так, але цей біль чудовий.
Лія вказала на паланкін:
— У них має бути хоча б один ліхтар. У тебе ще залишились сірники?
На диво, залишились. Тримаючись за руки, ми йшли до покинутого паланкіна, Радар — між нами. Дорогою Лія нахилилась, але я цього майже не помітив. Зосередився на пошуках чогось, чим можна присвітити в дорозі, поки уламки місяців зовсім не згасли. Я відсмикнув шторку паланкіна, а там, зіщулившись у дальньому кутку, сиділа єдина особа з команди Елдена, про яку я забув. «Вбивця Польоту, — сказав Персіваль. — Ще четверо. І його повія». Чи, може, він сказав «відьма».
Волосся Петри вистріпалось із перехрещених ниток перлів, які його утримували. Білий макіяж потріскався й розтікся. Вона дивилась на мене з жахом і відразою.
— Все зіпсував, паскудний шмаркачу!
«Шмаркач» мене усміхнув.
— Нє, нє, любонько. Палиці й каміння можуть поламати мені кістки, але слова мене не зачіпають.
На латунному гачечку в передній частині паланкіна було саме те, що я й сподівався знайти, — один із торпедоподібних ліхтарів.
— Я була його дружиною, чуєш? Його обраницею! Я дозволяла йому торкатися мене отими гидотними зміями, що колись були руками! Злизувала його слину! Він би довго не прожив, це будь-якому дурневі було ясно, і тоді я б царювала!
Ну що тут відповісти? І чи варто?
— Я була б Королевою Емпісу!
Я простяг руку по ліхтар. Її губи задерлися, оголивши зуби, підпиляні до гостряків, як у Хани. Мабуть, це вже входило в моду еліти при пекельному дворі Вбивці Польоту. Вона кинулася вперед і всадила ікла мені в руку. Біль був миттєвий і нестерпний. Крізь її стиснуті губи потекла кров. Очі їй лізли з орбіт. Я спробував вирватись. Моя плоть розірвалась, але вона не розчепила зубів.
— Петра, — промовила Лія. Її голос знизився до хрипкого гарчання. — Ось тобі, тримай, смердюча карга.
Гуркіт 45-го калібру містера Боудітча, який Лія нахилялась підібрати, був оглушливим. Над правим оком Петри в білому загуслому макіяжі з’явилась дірка. Її голова відкинулась назад, і перш ніж вона повалилась на підлогу паланкіна, я побачив те, чого краще б не бачив: шматок мого передпліччя завбільшки з дверну ручку звисав із тих підпиляних зубів.
Лія не вагалась ані миті. Вона здерла бічну шторку паланкіна, відірвала довгий клапоть знизу і перев’язала рану. Тепер уже зовсім потемніло. Я простяг у пітьму здорову руку, щоб забрати ліхтар з паланкіна (побоювання, що Петра оживе й гризне за другу руку, були безглузді, але непереборні). Мало не впустив його. Принц я чи не принц, а мене добряче трусило від шоку. Було враження, що Петра не тільки гризонула мене за руку, а ще налила туди бензину й підпалила.
— Запали сама, — попросив я. — Сірники в кобурі.
Я відчув, як вона лашпотить у мене на стегні, потім почув, як чиркнула сірником об бік паланкіна. Я відкинув скляну трубу ліхтаря. Вона повернула маленьку ручку збоку, щоб висунути ґніт, і підпалила його. Потім узяла ліхтар у мене. І добре, бо я б його впустив. Я рушив до гвинтових сходів (очі б мої їх більше не бачили), але вона притримала мене й потягла вниз. Я відчув, як біля мого вуха ворушився її розірваний рот.
— Вона була моєю двоюрідною бабою.
«Щось вона занадто молода, щоб бути твоєю бабою, прабабою чи ще прапракимось», — подумав я. Але потім згадав містера Боудітча, який вирушив у подорож і повернувся власним сином.
— Забираймося звідси, і щоб ноги нашої тут більше ніколи не було, — сказав я.
10
Ми дуже повільно вилазили з ями. Мені доводилось зупинятись і відпочивати через кожні п’ятдесят сходинок. Рука пульсувала з кожним ударом серця, і я відчував, як тимчасова пов’язка, що її наклала Лія, просочується кров’ю. Перед очима постійно крутилась картинка того, як Петра без духу валиться назад зі шматком моєї плоті в зубах.
Коли ми дійшли до кінця сходів, я мусив сісти. Тепер голова пульсувала так само, як рука. Я згадав десь вичитане: щодо зараження небезпечною, можливо, навіть смертельною інфекцією, укус начебто здорової людини поступається лише укусу скаженої тварини… а звідки я знаю, наскільки здорова була Петра після років комерційних стосунків (язик не повертався назвати це справжнім подружжям) з Елденом? Мені здавалось, що я відчуваю, як її отрута тече по моїй руці до плеча, а звідти — в серце. І марно було запевняти себе, що то дурниці, — не допомагало.
Лія дала мені посидіти кілька хвилин, упродовж яких Радар стурбовано тицялась носом мені в щоку, а потім Лія вказала на резервуар ліхтаря. Він був майже порожній, а зі смертю Елдена й відступом Гогмагога підсвітка стін теж припинилась. Ясно було, що вона мала на увазі: якщо не хочемо всю дорогу шпортатись у темряві, то мусимо йти.
Ми здолали майже половину крутого схилу, який вів у величезне приміщення з хороводом дванадцяти коридорів, коли ліхтар сьорбнув повітря і згас. Лія зітхнула, потім стиснула мою здорову руку. Ми повільно йшли далі. Темрява була неприємна, але без гулу й шепоту голосів загалом стерпною. Рука боліла. Кров у місці укусу не зупинялась. Я відчував, як вона теплими цівками тече по долоні й між пальцями. Радар понюхала мою руку й заскімлила. Я згадав, як Айота помирав від порізу отруєним ножем. Не хотів про це згадувати, як і про шматок власної плоті в заточених зубах Петри, але воно так і лізло в голову, так і стояло перед очима.