Выбрать главу

3

Він не спав, а нога більше не була підвішена. Але, судячи з повільної мови й скляних очей, накачали його добряче.

— Знову ти, — сказав він, що зовсім не дорівнювало «страшенно радий тебе бачити, Чарлі».

— Знову я, — погодився я.

І він усміхнувся. Якби я був ближче з ним знайомий, то сказав би, що демонструвати усмішку йому варто частіше.

— Підтягуй стільця і розказуй, як тобі оце все.

Відкинувши ковдру, якою був укритий до пояса, він розкрив складний сталевий апарат, що скував йому ногу від гомілки до верхньої частини стегна. У плоть заходили тонкі стрижні, а місця входу були заізольовані дрібними штучками, схожими на гумові прокладки, потемнілими від висохлої крові. Перебинтоване коліно здавалося великим, як батон. Ті тонкі штирі віялом встромлялися в бинти.

Він побачив вираз на моєму обличчі й захихотів.

— Наче знаряддя тортур інквізиції, правда? Це називається зовнішній фіксатор.

— Боляче? — Найдурніше питання року. Ті штирі, певно, встромлялися прямо йому в кістки.

— Не сумнівайся. Та, на щастя, я маю оце. — Він підняв ліву руку. В ній був пристрій, схожий на пульт, якого не було в його олдскульного телевізора. — Больова помпа. Вона має виділяти мені достатньо, щоб приборкати біль, але не стільки, щоб я був під кайфом. Та я нічого міцнішого за емпірин у житті не вживав, тому, мабуть, обдовбаний.

— Мені теж так здається, — сказав я, і цього разу він не просто захихотів, а розсміявся. І я засміявся разом з ним.

— Та, мабуть, буде боляче. — Він торкнувся фіксатора, який утворював низку металевих кілець довкола ноги, такої почорнілої від синців, що боляче ставало від самого погляду на неї. — Лікар, який чіпляв його сьогодні вранці, сказав мені, що такі пристрої винайшли росіяни під час битви за Сталінград. — Його пальці тепер торкалися сталевого стрижня одразу над скривавленою прокладкою. — Русскі робили такі стабілізаційні стрижні з велосипедних шпиць.

— Скільки вам його носити?

— Шість тижнів, якщо пощастить і добре гоїтиметься. Три місяці, якщо не підфортунить. Мене спорядили якимось складним залізом, здається, з титаном, але коли знімуть фіксатор, нога зростеться в одне ціле. Фізіотерапією можна буде її розрухати, але мені сказали, що від терапії «буде суттєвий дискомфорт». Ти як людина, котра знає, хто такий Ніцше, можеш це перекласти.

— Я думаю, це означає, що біль буде пекельний.

Я надіявся знову почути сміх — чи хоча б хихотіння, — але він лише кволо всміхнувся і двічі великим пальцем клацнув кнопку на приладі, який порційно видавав наркоту.

— Дуже точно. Якби мені пощастило скинути з себе цю тлінну оболонку під час операції, я позбавив би себе суттєвого дискомфорту.

— Ви ж не серйозно це кажете.

Його брови — сиві, кущуваті — зійшлися в лінію на переніссі.

— Не розказуй мені, що я не серйозний. Це мене принижує, а ти виставляєшся дурнем. Я знаю, що попереду. — А потім, ледь не бурчливим тоном: — Я тобі вдячний за відвідини. Як там Радар?

— Добре. — Я показав йому нові фотки. Над знімком, на якому Радар сиділа з мавпочкою в роті, він затримався. Та зрештою повернув мені телефон.

— Хочете, роздрукую вам одне, бо у вас немає телефона, щоб я міг відправити?

— Насправді так, хочу. Дякую, що годуєш її. І виявляєш симпатію. Я певен, вона це цінує. Я теж ціную.

— Вона мені подобається. Містере Боудітч…

— Говард.

— Так, Говарде. Якщо ви не проти, можу скосити вам траву. В сараї є газонокосарка?

В очах з’явився сторожкий вираз, і він поклав контролер болю на ліжко.

— Ні. Нема в тому сараї нічого. Тобто корисного нема.

«Тоді чому він на замку?» — крутилося на язиці, але я розумів, що краще цього не питати.

— Що ж, тоді принесу нашу. Ми живемо трохи далі по вулиці.

Він зітхнув так, наче це занадто великий клопіт і він не міг з ним розбиратись. А враховуючи, що то був день операцій, так, напевно, й було.

— Навіщо тобі це? Заради грошей? Підробіток собі шукаєш?

— Ні.

— А навіщо тоді?

— Не дуже хочу про це говорити. Є речі, про які люди не хочуть розмовляти, правда ж?

Наприклад, коробка для борошна. А ще сарай.

Він не всміхнувся, але губи сіпнулися.

— Свята правда. То китайці таке кажуть? Врятуєш людині життя і перебираєш на себе відповідальність за неї?

— Ні. — Життя свого батька — от про що я думав. — Можемо не вдаватися в подробиці? Я скошу вам траву і парканчик перед будинком можу полагодити. Якщо хочете.

Він довго дивився на мене. А потім, прояснівши, що мене трохи нашугало:

— Якщо я погоджуся, то зроблю тобі послугу?

Я всміхнувся:

— Взагалі-то зробите.

— Добре, гаразд. Але газонокосарка в тому безладі здох­не після запуску. У підвалі є кілька інструментів. Здебільшого вони ні к чорту не годяться, але там коса, якою можна скосити траву до висоти, придатної для косарки, якщо відчистиш іржу і нагостриш лезо. Там на верстаку десь валявся брусок. Не давай Радар спускатися сходами. Круті, вона може впасти.

— Добре. А драбина? Що мені з нею робити?

— Поклади під задній ґанок. Шкода, що я її там не залишив, зараз би тут не валявся. Кляті лікарі з їхніми клятими поганими новинами. Ще щось?

— Ну… журналіст із «Віклі Сан» хоче про мене написати.

Містер Боудітч закотив очі:

Ага, шмата. І ти погодишся?

— Тато хоче, щоб погодився. Каже, це мені допоможе, коли вступатиму в коледж.

— Може, й так. Хоча… це ж тобі не «Нью-Йорк Краймз», правда?

— Той чоловік попросив у мене фото з Радар. Я сказав, що запитаю у вас, але подумав, ви не захочете. А мене це влаштовує.

— Собака-герой, під таким соусом він хоче це подати? Чи таким, який потрібен тобі?

— Я думаю, її заслугу повинні визнати, от і все, а вона ж не може вигавкати собі визнання.

Містер Боудітч замислився.

— Гаразд, але щоб ноги його не було на моїй території. Станеш із нею на доріжку. Він може сфотографувати від хвіртки. Стоячи за хвірткою. — Він підняв пристрій для тамування болю й кілька разів натиснув. А потім — не­охоче, ледь не налякано: — На гачку біля вхідних дверей висить повідець. Давно ним не користувався. А їй, може, хочеться прогулятися вниз пагорбом… на повідці, зверни увагу. Якщо її зіб’є машина, я тобі ніколи не пробачу.

Я сказав, що розумію. І авжеж, розумів. У містера Боудітча не було ані братів, ані сестер, ані колишньої дружини, ані покійної. Була тільки Радар.

— І не надто далеко. Колись давно вона могла пройти чотири милі, але ті часи в минулому. Ти вже йди. Я думаю, посплю, доки принесуть миску помиїв, які тут вважають вечерею.

— Добре. Радий був вас побачити.

І я казав правду. Він мені подобався. Мабуть, нема потреби вам пояснювати чому, але поясню. Він мені подобався тим, що любив Радар, а я її теж полюбив.

Я підвівся, подумав, чи не погладити його по руці, вирішив, що не треба, і попрямував до дверей.

— Господи, ще одне, — озвався він. — Принаймні з того, що я можу зараз згадати. Якщо в понеділок ще буду тут — а я буду, — привезуть продукти.

— Доставка з «Кроґера»?

Він знову зміряв мене тим своїм поглядом «ти що, дурний?»

— «Тіллер і сини».

Про «Тіллера» я знав, але ми там не скуповувалися, бо то так званий супермаркет для гурманів. Тобто дорогий. Я невиразно пригадував, що, коли мені було п’ять-шість років, мама купила мені там торт на день народження. На ньому була лимонна глазур, а між коржами — крем. Той торт здався мені найкращим у світі.

— Людина зазвичай приїздить вранці. Зможеш їм зате­лефонувати й сказати, хай перенесуть доставку на після обіду, коли ти будеш? Замовлення в них є.

— Добре.

Він приклав долоню до лоба. Я вже був у дверях, тому напевно сказати не міг, але мені здалося, що рука трохи дрижить.