Коли я це почув, мені стало якось недобре. Я нахилився і погладив свою собаку, яка згорнулась калачиком у мене в ногах.
— Радар була на ньому. Власне, я заради цього й прийшов, бо Радар помирала. Ти, мабуть, чула від Клаудії.
— Так, — сказала Лія і теж нахилилась погладити Радар. Раді сонно глянула на нас. — Але твоя собака — невинна тварина, несприйнятлива до тієї руйнівної зарази, яка чигає на слушну хвилину в глибині серця кожної людини. Зарази, яка знищила мого брата. Гадаю, ця зараза живе й у вашому світі.
Цього я не міг заперечити.
— Жодна королівська особа ніколи не користувалась ним, Чарлі. Це змінює розум і серце. І це ще не все, на що він здатний.
— Мій друг містер Боудітч проїхався на ньому, а він не був поганим. Насправді був хорошим.
Це було правдою, але коли я озирнувся назад, то зрозумів, що не зовсім. Витримати дратівливість містера Боудітча і його натуру самітника було важко. Ні, майже неможливо. І я б здався, якби не моя обіцянка Богу («Богу в моєму розумінні», як кажуть люди з батькової групи АА). Та я взагалі ніколи б із ним не познайомився, якби він не впав і не зламав ногу. У нього не було ні жінки, ні дітей, ні друзів. Він був самітником і скнарою, зберігав у сейфі відро золотих гранул і любив свої старі речі: меблі, журнали, телевізор, вінтажний «студебекер» на зберіганні. Він був, за його власними словами, боягузом, який приносив подарунки замість того, щоб відстоювати щось. Не хочу бути жорстоким, але якщо подивитися правді у вічі, він трохи скидався на Крістофера Поллі. Тобто на Румпельштільцхена. Мені б не хотілося такого порівняння, але не можу його не зробити. Якби я на нього не натрапив і якби він не любив свою собаку, то містер Боудітч так і помер би у своєму будинку на вершині пагорба, нікому не відомий і нічим не примітний. А прохід між двома світами залишився б без охорони і його обов’язково б знайшли. Невже він ніколи про це не думав?
Лія дивилась на мене, крутячи перстень з печаткою на пальці і усміхаючись своєю милою усмішкою кутиком рота.
— Він був хорошим сам по собі? Чи хорошим зробив його ти, принце Чарлі?
— Не називай мене так, — попросив я.
Якщо я не міг бути її принцом, то не хотів бути нічиїм. Та мені й вибирати не доводилось. Волосся в мене знову почало темніти, а очі поступово набували початкового кольору. Вона приклала руку до рота, потім змусила себе знов опустити її на коліна.
— То хороший сам по собі, Чарлі? Чи ти був його милістю, подарованою вищими силами?
Я не знав, що відповісти. Майже весь час в Емпісі я почувався старшим, іноді навіть сильнішим, але тепер знову став слабким і невпевненим. Побачити містера Боудітча без пом’якшувального фільтра пам’яті стало для мене потрясінням. Я згадав запах, що панував у будинку один на вулиці Платановій, доки я його не провітрив: запах чогось кислого й пилюки. Спертого повітря.
Вона запитала з тривогою в голосі:
— Ти сам не катався на ньому, правда ж?
— Ні, просто стяг Радар з нього. Та вона й сама стрибнула. Але я відчув його силу. Можу я запитати?
— Так, звісно.
— Ота золота платформа. Ми піднялися, щоб спуститись. Гвинтовими сходами.
Вона ледь усміхнулась, наскільки змогла:
— Еге ж. Це було ризиковано, але ми впорались.
— Сходи між стінами вели прямо в оту підземну камеру?
— Так, Елден знав два шляхи. Той і ще один з маленької кімнатки, повної одягу. Можливо, існують і ще якісь, але якщо й так, він мені ніколи їх не показував.
— То чому ж ми пішли довгим шляхом?
«І мало не впали», — подумки додав я.
— Бо було відомо, що Вбивця Польоту не може пройти більше кількох кроків. Тому сходи між стінами були безпечніші. І я не хотіла зіткнутися з його компанією, але в кінці вже не було вибору.
— Якби ми не зупинилися біля помешкання Верховного Володаря… Айота міг би залишитись живим!
— Ми зробили те, що мали зробити, Чарлі. Ти мав рацію щодо цього. Я помилялась. Багато в чому помилялась. Я хочу, щоб ти це знав, і хочу, щоб знав ще дещо. Тепер я потворна від носа й донизу.
— Ти не…
Вона підняла руку:
— Цить! Ти бачиш у мені подругу, за це я люблю тебе і завжди любитиму. Інші цього не роблять і не робитимуть. Утім, як королева, я мушу вийти заміж, поки не стану набагато старша. Потворна я чи ні, знайдеться багато охочих обійняти мене, принаймні з вимкненим світлом, а народити спадкоємця можна й без поцілунків. Але чоловіки, які проїхались на сонячному годиннику, зробивши хоч одне коло, стають стерильними. А жінки — безплідними. Сонячний годинник дарує життя, але й забирає його.
Що, як я припускав, пояснює причину відсутності маленьких Боудітчів.
— Але Петра…
— Петра! — Лія презирливо засміялась. — Петра хотіла лише бути королевою руїни, яку створив мій брат. І хай там як, вона була безплідна. — Лія зітхнула, випила цілу склянку чаю й налила ще одну. — Вона була божевільна, а ще жорстока. Якби Лілімар і Емпіс потрапили в її пазурі, вона знову й знову кружляла б на тому сонячному годиннику. Ти ж сам бачив, яка вона.
Ще б пак. І відчув на власній шкурі. І досі відчував, хоч її отрута вийшла з моєї рани, а замість болю мене тепер терзав страшенний свербіж. Правда, Дора божилась, що він мине з часом.
— Елден був ще однією причиною того, що я не поспішала побачитися з тобою, Чарлі, хоч думки про тебе ніколи не йшли мені з голови і, гадаю, ніколи не підуть.
Я мало не запитав її, чи вона справді впевнена в тому, що я замолодий для неї, але промовчав. По-перше, я жодним чином не міг претендувати на роль чоловіка королеви, тим паче — короля. По-друге, в мене був батько, який відчайдушно сподівався, що я ще живий. Була ще й третя причина для повернення додому. Загроза, яку Гогмагог становив для нашого світу, можливо, минула (принаймні на деякий час), але існувала також загроза, яку наш світ становив для Емпісу. Тобто якби наш світ дізнався про його існування і про те, що він, з усіма його незліченними багатствами, легко досяжний із такого собі сарайчика в Іллінойсі…
— Ти був там, коли я вбила брата. Я любила його таким, яким він колись був. Намагалась бачити таким, яким він колись був. Але ти змусив мене побачити монстра, яким він став. І щоразу, коли я дивлюсь на тебе, згадую його і те, що зробила. Згадую, чого це мені коштувало. Ти розумієш?
— Це не був поганий вчинок, Ліє. Це був гарний вчинок. Ти врятувала королівство, і не тому, що хотіла стати королевою. Ти врятувала його, бо його треба було врятувати.
— Це правда, і не треба фальшивої скромності між нами двома, які пережили стільки всього разом, але ти й досі не розумієш. Я знала, ясно тобі? Що Вбивця Польоту був моїм братом. Клаудія розповіла мені багато років тому, а я назвала її брехухою. Коли я з тобою, я завжди нагадую собі, що мала зробити це раніше. Мене стримувала егоїстична потреба любити спогади про нього. Коли королівство страждало, я годувала своїх гусей, доглядала свій садок і жаліла себе. Ти… вибач, Чарлі, але коли я тебе бачу, то бачу свій сором. Що я зволіла бути німою селянкою тоді, як моя країна і мій народ поволі вмирали навколо мене. І весь цей час я знала.
Вона плакала. Я потягнувся до неї. Вона похитала головою і відвернулась, наче не хотіла, щоб я побачив її сльози.
Я сказав:
— Якраз коли ти прийшла, я думав про свій поганий вчинок. Ганебний вчинок. Можна я тобі розповім?
— Якщо хочеш. — Вона все ще не дивилась на мене.
— У мене був друг Берті Берд. Хороший друг, але не хороший друг, якщо ти розумієш, що я маю на увазі. Я пережив важкі часи після смерті матері. Батько також, але я не дуже переймався його важкими часами, бо був просто дитиною. Я знав тільки те, що він був мені потрібен, а його не було поруч. Мені здається, ти маєш мене зрозуміти.