— Ти ж знаєш, я розумію, — сказала Лія і випила ще чаю. Вона майже спорожнила глек, а він був великий.
— Ми з Берті зробили кілька поганих вчинків. Але той, про який я згадував… там був парк, яким ми зазвичай повертались додому після школи, щоб скоротити шлях. Парк Кавано. І от одного разу ми побачили там каліку, який годував голубів. На ньому були шорти, а на ногах — великі скоби. Ми з Берті вважали, що в нього дурнуватий вигляд. Берті називав його Робо-Чувак.
— Я не знаю, що це зна…
— Пусте. Не має значення. Просто сидів каліка на лавці, насолоджуючись сонечком. Ми з Берті перезирнулись, і Берті сказав: «А давай поцупимо його милиці». Гадаю, це й була ота зараза, про яку ти говорила. Зло. Ми налетіли і схопили їх, а він кричав, щоб ми повернули, та ми цього не зробили. Занесли їх аж на край парку й кинули в качиний ставок. Берті кинув одну, я — другу. І весь час ми сміялись. Ми кинули милиці каліки у воду, і я навіть не уявляю, як він дійшов додому. Вони плеснули, а ми сміялись.
Я налив собі решту чаю. Він заповнив тільки половину склянки, і це було добре, бо рука в мене тремтіла, а з очей текли сльози. Востаннє я плакав у «Глибокій Малейн», згадуючи батька.
— Чарлі, навіщо ти мені це розповідаєш?
Я не знав, коли почав розповідати (раніше думав, що це одна з тих історій, яку я нікому й ніколи не розкажу), але тепер знав.
— Я поцупив твої милиці. І все, що я можу сказати на свій захист, це те, що я мав це зробити.
— Ах, Чарлі, — вона торкнулась мого обличчя. — Ти все одно не знайдеш тут спокою. Ти не з цього світу, ти інакший, і якщо не повернешся найближчим часом, то не зможеш жити ні в цьому, ні в другому. — Вона підвелась. — Я мушу йти. Багато роботи.
Я провів її до дверей. У восьмому класі на уроці англійської ми вивчали хайку, і мені пригадався один. Я дуже ніжно торкнувся її вкритого кіркою рота.
— Коли ти любиш, то шрами такі ж гарні, як і ямочки. Я люблю тебе, Ліє.
Вона так само торкнулась моїх губ.
— Я теж тебе люблю.
Вислизнула за двері і зникла.
5
Наступного дня завітали Еріс і Джая, обидві в комбінезонах і великих солом’яних брилях. Усі, хто працював надворі, носили тепер капелюхи, бо сонце світило щодня, немов надолужувало прогаяні роки, коли небо було постійно вкрите хмарами, а шкіра в усіх — не тільки в тих, хто довгий час провів у мерзенному підземеллі, — була крейдяно-біла.
Це був приємний візит. Жінки щебетали про роботу, а я розповідав їм про своє одужання, яке майже завершилось. Нам не хотілось говорити про «Глибоку Малейн», «Чесний двобій», втечу, нічних солдатів. І, звісно ж, про загиблих у недавньому минулому. Вони сміялись, коли я розповідав, як до мене по-свійському ввалився Стукс. Я не став їм розповідати про опівнічні візити Келліна й Петри — тут не було нічого смішного. Я дізнався, що з Кретчі прибула група гігантів, щоб присягнути на вірність новій королеві.
Джая угледіла мій рюкзак і стала біля нього навколішки, проводячи руками по червоному нейлоновому корпусу й чорних нейлонових ремінцях. Еріс стояла навколішках біля Радар і гладила її, зариваючись пальцями в шерсть.
— О-о-о, — сказала Джая, — який він чудовий, Чарлі. Його зробили там, звідки ти прийшов?
— Так. — Найімовірніше, у В’єтнамі.
— Багато б я віддала, щоб і собі мати такий. — Вона підняла його за ремінці. — А який важкий! Ти його піднімеш?
— Та вже як-небудь, — відповів я, мусивши усміхнутись.
Наплічник і правда був важучий; крім мого одягу й мавпочки Радар, там ще був дверний молоток зі щирого золота. Клаудія і Вуді наполягли, щоб я його взяв.
— А коли ти йдеш? — запитала Еріс.
— Дора каже, якщо завтра я дійду до міських воріт і не знепритомнію, то можу йти наступного дня.
— Так скоро? — запитала Джая. — Дуже шкода! Ти знаєш, у нас влаштовують вечірки, коли денну роботу закінчено.
— Гадаю, тобі доведеться гарненько повеселитися за нас обох, — сказав я.
Тієї ночі Еріс повернулась. Вона була сама, з розпущеним волоссям, замість робочого одягу на ній була красива сукня, і вона не марнувала часу. Слів теж.
— Ти переспиш зі мною, Чарлі?
Я сказав, що буду радий переспати з нею, якщо вона вибачить мою незграбність, бо я досі ще не мав такої насолоди в житті.
— Чудово, — заявила вона й почала розстібати сукню. — Тоді тобі стане в пригоді те, чого я тебе навчу.
Ну а далі… якщо це був трах вдячності, то я не хотів цього знати. Але якщо це був трах милосердя, то скажу лише: ура милосердю.
6
Перед тим як я пішов з Емпісу, в мене було ще двоє відвідувачів. Завітала Клаудія, підтримуючи Вуді під лікоть у рукаві чорного пальта з альпаки. Шрами на очах Вуді послабшали і розійшлися, але далі виднілися лише більма.
— МИ ПРИЙШЛИ ПОБАЖАТИ ТОБІ ВСЬОГО НАЙКРАЩОГО І ПОДЯКУВАТИ! — загриміла Клаудія. Вона промовляла біля лівого вуха Вуді, й він аж відсахнувся, поморщившись. — МИ НІКОЛИ НЕ ЗМОЖЕМО ВІДДЯЧИТИ ТОБІ ДОСТАТНЬОЮ МІРОЮ, ШАРЛІ. БІЛЯ БАСЕЙНУ ЕЛЬЗИ СТОЯТИМЕ ТВОЯ СТАТУЯ… Я БАЧИЛА МАЛЮНКИ, І ВОНИ ДУЖЕ…
— Ельза мертва зі списом у животі! — Я не усвідомлював, що сердитий на них, доки не почув власний голос. — Багато людей загинули. Тисячі, десятки тисяч, наскільки знаю. А ви обоє сиділи склавши руки. Я розумію Лію. Вона була засліплена любов’ю. Не могла змусити себе повірити, що це її брат влаштував усе оце… оце лайно. Але ж ви повірили, ви знали — і все одно сиділи склавши руки.
Вони нічого не сказали. Клаудія не дивилась на мене, а Вуді й не міг дивитись.
— Ви члени королівської сім’ї, єдині, хто залишився, крім Лії. Єдині, які принаймні щось важили. Люди пішли б за вами.
— Ні, — сказав Вуді. — Помиляєшся, Чарлі. Тільки Лія могла їх згуртувати. Твоя поява змусила її робити те, що повинна робити королева. Вести.
— Ви ніколи не приходили до неї? Щоб розповісти, в чому полягає її обов’язок, незалежно від того, якого болю може завдати його виконання? Ви старші, мабуть, мудріші, але ніколи не давали їй порад?
Знову мовчанка. Вони були цілими людьми, не несли на собі прокляття сірості, але страждали від своїх фізичних вад. Я міг зрозуміти, як це їх послабило й налякало. Але все одно сердився.
— Ви були їй потрібні!
Клаудія нахилилася вперед і взяла мої руки у свої. Я мало не вирвав їх, але стримався. Тихим голосом, якого сама, мабуть, не чула, вона промовила:
— Ні, Шарлі, їй був потрібен саме ти. Ти був обіцяним принцом, і тепер обіцянку виконано. Те, що ти кажеш, правда: ми були слабкі, ми втратили мужність. Але, будь ласка, не залишай нас у гніві. Будь ласка.
Хіба можна взяти й перестати гніватися з власної волі? Не думаю. Але й піти таким чином я теж не хотів.
— Гаразд, — я говорив голосно, щоб вона чула. — Але тільки тому, що я загубив твій триколісний велосипед.
Вона відкинулася назад з усмішкою. Радар тицьнулась носом у черевик Вуді. Він нахилився погладити її.
— Ми ніколи не зможемо віддячити тобі за твою мужність, Чарлі, але якщо у нас є щось таке, чого б тобі хотілось, то воно твоє.
Ну, в мене був дверний молоток, який важив фунтів чотири, і якщо ціна на золото хоча б така, як коли я пішов із Сентрі, то він має коштувати десь 84 тисячі доларів. Якщо додати відро золотих гранул, то я непогано забезпечений. Можу жити на широку ногу, як то кажуть. Але була одна річ, яку я міг попросити.
— Можна мені кувалду?
Це не зовсім те, що я сказав, але ідею вони зрозуміли.
7
Ніколи не забуду тієї жахливої тварюки з крилами, яка намагалась вилізти з Темного Колодязя. Це поганий спогад. Гарним спогадом на противагу йому був мій від’їзд із Лілімара наступного дня. Ні, мало сказати гарним. Це був чудовий спогад, з тих, які дістаєш із пам’яті, коли ні в кого немає для тебе доброго слова і життя здається прісним, як шматок черствого хліба. Він був чудовий не тому, що я від’їжджав (хоча я був би безсоромним брехуном, якби не сказав, з яким нетерпінням чекав на зустріч із татом); він був чудовий, бо мене проводжали, немов… Я збирався сказати немов короля, але точніше буде — немов принца, який від’їжджав і знову перетворювався на хлопчину з передмістя в Іллінойсі.