Я їхав на передку візка, запряженого парою білих мулів. Дора в червоній хустинці і в своїх чудових парусинових черевиках тримала поводи. Радар сиділа позаду нас, насторочивши вуха й повільно помахуючи хвостом. Обабіч Шляху Ґаллієнів вишикувались сірі люди. Коли ми наближались, вони ставали на коліна, притуляючи долоні до лобів, а потім, коли ми проїжджали повз них, підводились і вітали нас. Мої вцілілі товариші з «Глибокої Малейн» ішли поруч із нами. Еріс везла дока Фріда в позолоченому інвалідному візку. В якийсь момент вона підвела погляд і підморгнула мені. Я підморгнув у відповідь. У височині над нами линула хмара метеликів-монархів, така велика й густа, що затуляла небо. Кілька сиділо в мене на плечах, повільно ворушачи крильцями, а один сів на голову Радар.
Біля відчинених воріт, у сукні такої ж глибокої блакиті, як і трійця шпилів тепер, з короною Ґаллієнів на голові стояла Лія. Її ноги були розставлені так само, як тоді, коли вона стояла на кам’яних сходах над Темним Колодязем, оголивши меч. Рішуче.
Дора зупинила мулів. Натовп, що йшов за нами, затих. У руках Лія тримала гірлянду багряних маків — єдиних квітів, які продовжували рости в роки сірості, і я не здивувався (думаю, ви теж не здивуєтесь), дізнавшись, що народ Емпісу називав ті квіти «червона надія».
Лія заговорила так голосно, щоб її почули всі люди, які затопили вулицю позаду нас:
— Це принц Чарлі, який повертається додому! Він понесе з собою наші сердечні подяки і мою вічну вдячність! Окрили його своєю любов’ю, народе Емпісу! Це мій наказ!
Натовп вибухнув схвальними вигуками. Я схилив голову, щоб прийняти гірлянду… і приховати сльози. Бо, як відомо, принци в казках не плачуть. Королева Лія поцілувала мене, і хоч її рот був суцільною раною, це був найпрекрасніший поцілунок у моєму житті, принаймні відтоді, як померла мама.
Я досі його відчуваю.
Розділ тридцять другий
Ось ваш щасливий кінець
1
Останню ніч в Емпісі я провів там, де й першу, — в хатинці Дори неподалік колодязя між світами. Ми поїли тушкованого м’яса, а потім вийшли надвір помилуватися величезною золотою весільною обручкою в небі, яка колись була Беллою і Арабеллою. Вона була дуже гарна, як іноді бувають гарними поламані речі. Я знову замислився, де ж є цей світ, і вирішив, що це не має значення; достатньо того, що він є.
Я знову спав біля каміна Дори, поклавши голову на подушку з аплікацією метелика на ній. І спалось мені чудово без нічних візитерів і без жахіть з Елденом і Гогмагогом. Була вже середина ранку, коли я нарешті прокинувся. Дора ревно працювала на швейній машинці, яку їй привіз містер Боудітч. Ліворуч громадилась купа порваних черевиків, а праворуч вона складала відремонтовані. Мені стало цікаво, як довго ще триватиме цей її промисел.
Ми востаннє поснідали разом: бекон, товсті скибки домашнього хліба й омлет із гусячих яєць. Попоївши, я востаннє надів ремінь містера Боудітча з кобурою. Потім опустився на одне коліно й приклав долоню до чола.
— Нє, нє, Чарлі, встань.
Її голос усе ще був здавлений і глухуватий, але щодня ліпшав. Навіть щогодини. Я підвівся. Вона простягла до мене руки. Я не просто обійняв її, а підняв і обкрутив навколо себе, і вона засміялась. Потім стала навколішки й погодувала мою собаку двома шматочками бекону з фартуха.
— Раї, — сказала вона. — Я люблю тебе, Раї.
Вона пройшла зі мною пів дороги вгору на пагорб, яка вела до виноградних лоз, що затуляли вхід до тунелю. Ті лози вже зеленіли. Важкий рюкзак відтягував мені плечі, ще важчою була кувалда, яку я ніс у правій руці, але відчувати сонячні промені на обличчі було приємно.
Дора востаннє обняла мене, востаннє погладила Радар. В її очах стояли сльози, але вона усміхалась. Тепер вона могла усміхатись. Решту шляху я пройшов сам і побачив, що на нас чекає ще один друг, червоний на тлі зеленого винограду. Радар негайно припала до землі. Снаб спритно скочив їй на спину й подивився на мене, посмикуючи вусиками.
Я присів біля них, скинув рюкзак і розстебнув клапан.
— Як справи, пане Снабе? Нога вже загоїлась?
Радар гавкнула один раз.
— Добре, це добре. Але далі краще не йди, гаразд? Повітря мого світу може тобі зашкодити.
Зверху на дверному молотку, загорнуте у футболку з написом «Hillview High», лежало те, що Дора назвала сі-уох-со-ся, що, як я зрозумів, означало «цілунок сонця». У неї все ще були проблеми з приголосними, але мені здавалось, що з часом це минеться. «Цілунок сонця» являв собою недогарок свічки у склянці. Я знову надів рюкзак, нахилив склянку й засвітив свічку сірником.
— Ходімо, Раді. Вже час.
Вона підвелась. Снаб зіскочив. Він зупинився, ще раз глянув на нас серйозними чорними очима і стрибнув у траву. Я ще якийсь час його бачив, бо він рухався в спокійному повітрі, а маки ні. Потім він зник.
Я кинув останній погляд униз на будиночок Дори, який у сонячному світлі здавався ще кращим і затишнішим. Радар теж озирнулась. Дора махала нам з-під рядів розвішаних черевиків. Я помахав у відповідь. Потім узявся за кувалду й відсунув убік звислі виноградні лози, за якими виднілась темрява.
— Хочеш додому, дівчинко?
Моя собака зробила перший крок уперед.
2
Ми дійшли до кордону між світами, я відчув знайому дезорієнтацію, яку пам’ятав з попередніх подорожей. Я трохи заточився, і «цілунок сонця» згас, хоч протягів і не було. Я сказав Радар зачекати, дістав ще один сірник з кобури на поясі з кончо містера Боудітча, чиркнув об грубий камінь і знову засвітив свічку. Гігантські кажани забили крилами й запищали над головою, потім заспокоїлись. Ми рушили далі.
Коли ми підійшли до колодязя з гвинтовими вузькими сходами, я затулив свічку й глянув угору, сподіваючись, що не побачу, як звідти пробивається світло. Світло означало б, що хтось зрушив дошки й пачки журналів, які я використав для маскування. Це було б погано. Мені здалося, ніби я бачу слабеньке світло, але то було нормально. Зрештою, маскування не було ідеальним.
Радар піднялась на чотири-п’ять сходинок і озирнулась подивитися, чи я йду.
— Нє, нє, собачко, я перший. Я не хочу, щоб ти була переді мною, коли ми доберемось до вершини.
Вона послухалась, але дуже неохоче. Нюх у собак разів у сорок гостріший за людський. Можливо, вона чула запах свого старого світу нагорі, і він її манив. Якщо так, то цей підйом добряче їй набрид, бо мені раз у раз доводилось зупинятися, щоб перепочити. Я почувався краще, але ще не зовсім одужав. Фрід порадив мені берегтися, тож я намагався виконувати вказівку лікаря.
Коли ми дістались верху, я з полегшенням побачив, що остання пачка журналів, яку я встановлював, попередньо поклавши собі на голову, як носильник купу випраної білизни, була на місці. Я стояв під нею десь хвилину, а то й дві чи три. Цього разу не для відпочинку. Я дуже хотів повернутися додому, але тепер мені було страшно. А ще відчував легку ностальгію за тим, що залишив позаду. У тому світі були палац, прекрасна принцеса і безглузді, зате героїчні вчинки. Може, десь — мабуть, біля Набережної — ще живуть русалки, співаючи одна одній. Там, у долішньому світі, я був принцом. А в горішньому я мав писати заяви для вступу в коледж і виносити сміття.
Радар тицьнулась мордою мені під коліна й двічі різко гавкнула. Хто сказав, що собаки не вміють розмовляти?
— Гаразд, гаразд.
Я підважив головою пачку, піднявся на сходинку вище й відсунув журнали вбік. Потім розштовхав у різні боки інші пачки, змушений працювати повільно, бо ліва рука ще не була в нормі (зараз уже краще, але так, як раніше, в ті часи, коли я грав у футбол і бейсбол, не буде ніколи — дякую, Петро, падлюко).