— Це треба буде відремонтувати.
— Знаю, але це був єдиний спосіб вибратися, бо Енді замкнув двері.
«Цілунок сонця» не знадобився, бо в нас були два ліхтарики. Радар ми залишили вдома. По виході з тунелю вона побігла б прямо в хатинку черевичниці, а я не хотів зустрічатися з Дорою. Не хотів бачити нікого з часу, який там провів. Я просто хотів переконати тата в реальності іншого світу й піти назад. Але було також дещо дивне і, мабуть, егоїстичне: я не хотів чути, як батько розмовляє емпісаріанською мовою. Це моє.
Ми спускалися гвинтовими сходами, я попереду. Тато все повторював, що не може повірити в це, просто не може. Я щиро сподівався, що не штовхаю батька до психічного розладу; але, враховуючи високі ставки, відчував, що не маю вибору.
Я й досі це відчуваю.
У тунелі я попросив його світити ліхтариком у підлогу.
— Бо тут кажани. Здоровенні. Не хочу, щоб вони літали навколо нас. А ще ми зараз підійдемо до місця, де ти можеш відчути запаморочення, майже позатілесний досвід. Це точка перетину.
— Хто це зробив? — тихо запитав він. — Господи, Чарлі, хто це створив?
— З таким же успіхом ти можеш запитати, хто створив світ.
Наш та інші світи. Я впевнений, що існують інші світи, можливо, їх стільки ж, скільки зірок на небі. Ми їх відчуваємо. Вони прориваються до нас із усіх старих казок.
Ми підійшли до точки перетину, і він би впав, але я був готовий і обхопив його за талію.
— Мабуть, краще повернутись, — сказав він. — Щось мене нудить.
— Ще трохи. Он попереду світло, бачиш?
Ми підійшли до виноградних лоз. Я відсунув їх, і ми вийшли в Емпіс. Над нами було безхмарне блакитне небо, а під пагорбом виднілася хатинка Дори. На перехрещених мотузках більше не висіли черевики, але біля Королівського Шляху пасся кінь. Відстань була завелика, щоб сказати точно, але я був абсолютно впевнений, що знаю того коня. Королеві більше не потрібна була Фалада, щоб говорити через неї, а велике місто — не місце для коняки.
Батько роззирався з широко розплющеними очима й відвислою щелепою. Цвіркуни — не червоні — стрибали в траві.
— Боже мій, які великі!
— Це ти ще не бачив кролів, — сказав я. — Сідай, тату.
«Поки не впав», — додав я подумки.
Ми сіли. Я дав йому трохи часу на перепочинок. Він запитав, як це може бути небо під землею. Я сказав, що не знаю. Він запитав, чому тут так багато метеликів і всі монархи. Я знову сказав, що не знаю.
Він показав на хатинку Дори:
— А хто там живе?
— Це будинок Дори. Я не знаю її прізвища.
— Вона вдома? Ми можемо її побачити?
— Я привів тебе сюди не для того, щоб поручкатися «здрастуйте-прощайте», тату. Я привів тебе, щоб ти знав, що цей світ реальний, і більше ми сюди ніколи не прийдемо. Ніхто з нашого світу не повинен знати про цей. Це була б катастрофа.
— Судячи з того, що ми зробили з багатьма корінними народами, не кажучи вже про клімат, мушу з тобою погодитись.
Він почав розуміти, це було добре. Я боявся заперечення або істерики.
— Що ти думаєш робити, Чарлі?
— Те, що містер Боудітч мав зробити багато років тому.
Чому ж він цього не зробив? Я гадаю, через сонячний годинник. «Зараза, яка живе в серці кожної людини», — сказала Лія.
— Що ж, тату. Ходімо назад.
Він підвівся, але зупинився, щоб ще раз подивитися, коли я відсунув лози.
— Це прекрасно, еге ж?
— Зараз. І таким воно й залишиться.
Ми захистимо Емпіс від нашого світу, а також захистимо наш світ — принаймні спробуємо — від Емпісу. Бо під Емпісом ховається світ темряви, де живе і править Гогмагог. Може, він уже не втече звідти тепер, коли Белла й Арабелла злилися в руйнівному поцілунку; але коли йдеться про таких непомисленних створінь, краще бути обережним. Принаймні наскільки можна.
Тієї весни ми з татом залатали діру, яку я пробив у стіні сараю. Влітку я працював у будівельній фірмі Крамера — переважно в офісі, через свою руку, але також провів чимало часу в касці, вивчаючи все про бетон. Повно інформації є на старому доброму ютубі, але коли на тебе чекає важлива робота, немає кращого за практичний досвід.
За два тижні до того, як я мав їхати на перший семестр у Нью-Йоркському університеті, ми з татом поклали сталеві листи на колодязь. За тиждень до мого від’їзду залили бетоном їх і підлогу сараю. Поки бетон ще був вологий, я заохотив Радар зробити в ньому відбитки лап.
Хочу вам зізнатись: я запечатував колодязь сталлю й сімома дюймами бетону з болем у серці. Унизу був світ, повний магії і людей, яких я любив. Особливо одну людину. Поки бетон повільно плинув з бетономішалки, яку я позичив на фірмі для цієї роботи, я все згадував, як Лія стояла на сходах, оголивши меч і розставивши ноги в бойовій стійці. І про те, як вона розрізала свій запечатаний рот, щоб вигукнути братове ім’я.
Та ні, я щойно вам збрехав. Моє серце не просто боліло — воно кричало ні, ні й ні. Воно питало, як я міг забути про диво й відвернутись від магії. Питало, невже я справді хочу заткнути лійку, крізь яку падають зірки.
Я зробив це, бо мусив. Тато це розумів.
3
Ви питаєте, чи бачу я сни? Аякже. Інколи — про тварюку, яка вилізла з колодязя, і тоді я прокидаюсь, затискаючи рот руками, щоб заглушити крик. Але з роками ці жахіття приходять у мої сни дедалі рідше. Тепер частіше сниться поле, вкрите маками. Сниться «червона надія».
Ми зробили правильно, я знаю. Єдино можливим чином. Тато й досі наглядає за будинком на вулиці Платановій, 1. Я часто приїжджаю додому і теж не спускаю з нього ока. І врешті я повернусь у Сентрі назавжди. Можливо, одружусь, і якщо в мене будуть діти, будинок на пагорбі дістанеться їм. А поки вони будуть маленькі й зустрічатимуться в житті лише з дивами, читатиму їм старі казки, що починаються словами: «Колись давно-давно…»
25 листопада 2020 р. — 7 лютого 2022 р.
Слова вдячності.
Я не думаю, що зміг би написати цю книгу без допомоги Робін Ферт, моєї наукової помічниці. Про Емпіс (і Чарлі Ріда) вона знає більше, ніж я. Тому дякую їй, а також дякую моїй дружині Теббі, яка дарує мені час на цю шалену роботу й на мої божевільні фантазії. Дякую Чаку Веррілу та Ліз Даргансофф, моїм агентам. Дякую також Ґабріелю Родріґесу та Ніколя Делорту, які прикрасили мою історію чудовими ілюстраціями і зробили її схожою на класичні таємничі та пригодницькі романи минулих часів, від «Острова скарбів» до «Дракули». Їхній дивовижний хист видно на початку кожного розділу. А ще хочу подякувати тобі, Постійний Читачу, за те, що вклав свій час і фантазію в мою казку. Сподіваюся, тобі сподобалась подорож до іншого світу.
І ще: мені приходили сповіщення від Google Alert, і за останній рік я бачив багато некрологів людей, померлих від COVID, яким подобались мої книги. Надто багато. Я оплакую смерть кожного й кожної і висловлюю співчуття друзям та родичам.
Стівен Кінг — неймовірно популярний американський письменник, який може похизуватися тим, що майже кожен його твір стає літературною сенсацією та стовідсотковим бестселером. За п'ятдесят років творчої діяльності Кінга світ побачило безліч романів, наклади яких давно перетнули межу в третину мільярда примірників. Він володар численних престижних літературних нагород і має чималу армію шанувальників, яка незмінно поповнюється.
Сімнадцятирічний Чарлі Рід, який дитиною втратив матір, однак навчився давати собі раду, ще й доглядати батька- алкоголіка, порятував відлюдькуватого сусіда Говарда Боудітча та найнявся до нього на роботу. Там хлопець знайшов собі вірного друга — собаку Радар. І це була б звичайнісінька історія, якби не загадковий сарай біля будинку містера Боудітча, зсередини якого час від часу долинають дивні звуки... У який світ потрапить Чарлі через виявлений у сараї портал і проти якого зла йому доведеться боротися? Ідея цієї «казки», як і будь-якої іншої, напрочуд проста й очевидна: будь добрим і відважним, герою, любов здатна подолати все, навіть у найтемніші часи...