— А ще тобі треба буде заплатити. Зможеш?
— Авжеж.
Доведеться попросити в тата порожній чек і вписати суму.
— Скажи, хай скасують щотижневу доставку, доки я сам їх не наберу. Веди облік своїх витрат. — Він повільно провів долонею по обличчю, немов хотів розрівняти зморшки — найбезнадійніша справа з усіх можливих. — Чорт забирай, ненавиджу від когось залежати. Нащо я взагалі поліз на ту драбину? Мабуть, пігулок наковтався.
— Ви одужаєте, — запевнив я.
Але, йдучи коридором до ліфтів, я не міг позбутися думки про те, що він сказав, коли ми розмовляли про драбину: «Кляті лікарі з їхніми клятими поганими новинами». Може, він просто мав на увазі те, що клята нога, трясця їй, буде довго гоїтись, а вдома доведеться приймати клятого фізіотерапевта (та ще й кляту нишпорку до всього).
4
Я зателефонував Біллові Гаррімену й повідомив, що він може сфотографувати нас із Радар, якщо ще потрібно. Пояснив, які умови висуває містер Боудітч, і Гаррімен на них пристав.
— Він якийсь самітник? Я нічого про нього не знайшов ані в нашому архіві, ані в «Маяку».
— Навіть не знаю. Ранок суботи вас влаштує?
Його влаштовувало, і ми домовилися на десяту. Я сів на велик і покотив додому, легко тиснучи на педалі й тяжко розмірковуючи. Спочатку про Радар. Повідець висить у коридорі біля парадних дверей, а я в тому великому старому будинку ще так глибоко не проникав. А ще я згадав, що в Радар на нашийнику нема ідентифікаційного жетона. Це могло означати, що в неї немає ветеринарного паспорта, який би засвідчував, що вона не хвора на сказ чи щось таке. Чи ходила Радар коли-небудь до ветеринара? Я підозрював, що ні.
Продукти містерові Боудітчу привозив кур’єр зі служби доставки. Мене це вразило — висококласний спосіб роздобути собі пиво й до пива, а «Тіллер і сини», авжеж, були висококласною крамницею, де скуповувалися далеко не бідні люди з вищих верств суспільства. А це навело мене (як і тата) на роздуми про те, чим же заробляв на життя містер Боудітч до того, як вийти на пенсію. У нього була елегантна манера розмовляти, майже як у викладача універу, але я сумнівався, що вчителі на пенсії можуть собі дозволити покупки в маркеті, який хизувався власним «винним погребом». Старий телевізор. Жодного комп’ютера (я був у цьому впевнений) і мобільного. А також автомобіля. Я знав його друге ім’я, але не знав, скільки йому років.
Удома я зателефонував у «Тіллер» і домовився про доставку на третю годину дня в понеділок. І вже розмірковував, чи не взяти з собою домашку в будинок Боудітча, коли в двері чорного ходу вперше за невідомо скільки часу постукав Енді Чен. У дитинстві ми з Енді та Берті Бердом були нерозлучні, навіть називалися «трьома мушкетерами», але сім’я Берті переїхала в Діаборн (мабуть, для мене на краще), а Енді був головастим і відвідував підготовчі курси, зокрема з фізики, в найближчій філії Університету Іллінойсу. А ще він був спортсменом, показував чудові результати в двох видах спорту, в які я не грав. По-перше, в тенісі. По-друге, в баскетболі, який вів Гаркнесс. І я здогадався, чому прийшов Енді.
— Тренер каже, що ти повинен повернутись і грати в бейсбол, — сказав Енді, перевіривши наш холодильник на предмет смаколиків. Знайдені залишки курки ґунбао його задовольнили. — Каже, підводиш команду.
— Я не планував.
— У нього підгорає, — сказав Енді. — Ти знаєш, як він мене називає? Жовта Загроза. Каже: «Ану, йди туди, Жовта Загрозо, і стережи того великого виродка».
— І ти це терпиш? — із жахом, навпіл змішаним з цікавістю, запитав я.
— Він думає, що це комплімент, і мене це дуже смішить. Крім того, ще два сезони — і я покину Гіллв’ю і гратиму в Гофстрі. Перший дивізіоне, чекай мене. Повний вперед, бейбі. Я перестану бути Жовтою Загрозою. А ти справді врятував тому старому життя? Я в школі таке чув.
— То собака врятувала йому життя. Я лише набрав 911.
— І вона не вчепилася тобі в горлянку?
— Ні. Вона дуже мила. І старенька.
— Тоді, коли я її бачив, вона не була старенька. Тоді вона жадала крові. А всередині моторошно? Опудала тварин? Годинник, який стежить за тобою котячими очима? У підвалі бензопила? Діти кажуть, він може бути маніяком.
— Він не маніяк, а в будинку не моторошно. — То була правда. Моторошно в сараї. Те химерне дріботіння було моторошним. І Радар: вона теж знала, що той звук моторошний.
— Ну добре, — сказав Енді. — Повідомлення я тобі передав. А є ще щось заточити? Печиво?
— Нє-а. — Печиво було вдома в містера Боудітча. Шоколадно-зефірне й пеканове пісочне, напевно, з крамниці «Тіллер і сини».
— Окей. Бувай, чувачелло.
— Бувай, Жовта Загрозо.
Перезирнувшись, ми розсміялись. І на хвилину-дві здалося, що нам знов одинадцять.
5
У суботу я сфоткався з Радар. Довгий повідець справді знайшовся в передпокої — висів біля зимової куртки, під якою стояла пара старомодних калош. Я хотів був перевірити кишені куртки, просто подивитися, що там, але сказав собі, що це нишпорення. До повідця кріпився запасний нашийник, але без жетона: собака містера Боудітча не відсвічувала, ха-ха, на радарах міської влади. Ми рушили стежкою до хвіртки й почекали на появу Білла Гаррімена. Він прибув пунктуально, за кермом пошарпаного старого «мустанга». Вигляд у нього був такий, наче він лише рік тому отримав університетський диплом.
Коли він припаркувався й вийшов з автівки, Радар кілька разів для порядку загарчала. Я сказав, що він свій, і вона затихла, тільки вистромила носа крізь іржаву хвіртку, щоб понюхати холошу його штанів. І знову загарчала, коли він простягнув руку понад хвірткою, вітаючись зі мною.
— Захисниця, — зауважив він.
— Напевно.
Я очікував, що в нього буде велика камера (мабуть, бачив таке у фільмі на каналі «Тернер Класик» про войовничих газетних репортерів), але він нас сфоткав на свій телефон. Після двох-трьох знімків спитав, чи може вона сісти.
— Якщо сяде, опустися біля неї на коліно. Гарний вийде знімок. Просто хлопець і його собака.
— Вона не моя, — заперечив я, а сам подумав, що насправді моя. Принаймні тимчасово. Я дав Радар команду «сидіти», хоча не знав, чи вона виконає. Але вона виконала, миттєво, наче тільки цієї команди й чекала. Я став на коліно біля неї. І помітив, що місіс Річленд вийшла зі свого будинку й дивиться, затіняючи очі долонями.
— Обійми її, — попросив Гаррімен.
Я виконав прохання, і Радар лизнула мене в щоку. Це мене насмішило. І саме цю фотографію надрукували в наступному випуску «Сан». І не лише там, як виявилося.
— А як там у будинку? — спитав Гаррімен, показуючи пальцем.
Я знизав плечима.
— Як у будь-якому іншому будинку. Нормально. — Хоча я й не знав, бо бачив тільки коридор Старого Читва, кухню, вітальню і передпокій.
— Тобто нічого незвичного? Бо на вигляд — страшненький будинок з примарами.
Я розтулив був рота, хотів сказати, що телевізор там — з докабельних часів, не кажучи вже про стрімінг, але вчасно стулив. Мені спало на думку, що Гаррімен перейшов від фотографування до інтерв’ю. Принаймні намагався. Він новачок, ще незграбний.
— Нє, просто будинок. Я вже піду.
— Ти піклуватимешся про собаку, доки містер Боудітч не випишеться з лікарні?
Цього разу я простягнув руку. Радар не загарчала, але подивилась уважно: ану ж як щось дивне буде?
— Сподіваюся, фотографії нормальні. Ходімо, Радар.
Я пішов до будинку. А коли озирнувся, Гаррімен переходив дорогу, щоб побалакати з місіс Річленд. З цим я нічого вдіяти не міг, тому пішов на задній двір, а Радар крокувала за мною назирці. Я помітив, що, трохи походивши, вона розім’ялася.
Я поклав драбину під задній ґанок. Ще там знайшлася лопата для згрібання снігу й великий старий секатор, так само іржавий, як засув на хвіртці, і користуватися ним, певно, так само важко. Радар зорила на мене з середини східців, і це було так мило, що я не втримався і зробив ще фото. Я дурів від неї. Сам це розумів і не проти був визнати.