— Нема питань. А наступного разу, коли прийде та жінка, скажіть їй, що ваш план одужання — це я. — Я встав. — Краще піду, дам вам відпочити.
Я попрямував до дверей. Але він покликав мене на ім’я, і я повернувся.
— Ти — найкраще, що зі мною сталося за довгий час. — А потім, наче звертався як до мене, так і до себе: — Я тобі довірюся. Бачу, вибору в мене нема.
Татові я розповів, що він назвав мене найкращим за довгий час, але про довіру промовчав. Інтуїція підказала це втаїти. Тато міцно обійняв мене однією рукою, поцілував у щоку й сказав, що пишається мною.
Хороший був день.
8
У четвер я примусив себе знову постукати в двері сараю. Дуже мені не подобалася та приземкувата споруда. Ніхто не постукав у відповідь. І не пошкрібся. Я намагався себе переконати, що той дивний тріскучий звук був плодом моєї уяви, але якщо так, то й Радар його уявила собі, а я сумніваюся, що в собак така розвинена уява. Авжеж, вона могла відреагувати на мою реакцію. Або, якщо по правді, могла відчути мій страх і майже інстинктивну відразу.
У понеділок я покотив нашу газонокосарку нагору вулицею і взявся доводити до пуття напівприборкане подвір’я. Розраховував, що до вихідних буде воно в мене відносно стильне. На наступному тижні мали бути весняні канікули, і я збирався провести їх майже винятково за адресою вулиця Платанова, будинок 1. Помию вікна, потім візьмуся за штахетник — поставлю його вертикально. Я подумав, що містер Боудітч зрадіє, коли це все побачить.
Я саме косив траву вздовж тієї стіни будинку, яка виходила на Соснову вулицю (Радар сиділа всередині, не бажаючи мати нічого спільного з ревучим «Лон Боєм»), коли в кишені завібрував мобільний. Я вирубив косарку й побачив на екрані напис «ЛІКАРНЯ АРКАДІЯ». Із завмиранням у животі я відповів на виклик, упевнений, що зараз мені повідомлять: стан містера Боудітча погіршився. Або ще гірше: він помер.
Так, дзвінок стосувався його, але нічого поганого не сталося. Жінка назвалася місіс Рейвенсбургер і спитала, чи міг би я прийти завтра о дев’ятій, щоб поговорити про «одужання й післяопераційний догляд». Я відповів, що можу, а вона тоді попросила привести з собою когось із батьків чи опікуна. Я сказав: «Можливо».
— Я бачила твоє фото в газеті. З тією чудовою собакою. Містер Боудітч у боргу перед вами.
Я подумав, що вона має на увазі «Сан», і це було цілком імовірно. Але ми з Радар з’явилися на сторінках й іншого видання. Чи, може, слід казати «всіх видань».
Як завжди по п’ятницях, тато прийшов додому пізно. У нього був примірник «Чикаго Триб’юн», розгорнутий на другій сторінці, де публікували маленьку врізку під заголовком «В інших часописах». Там було зібрано шматочки новин із позитивнішим забарвленням, ніж ті, що на перших шпальтах. Та, в якій фігурували ми з Радар, була під заголовком «ГЕРОЙ-ПЕС, ГЕРОЙ-ПІДЛІТОК». Я не те щоб шокований був, побачивши себе в «Трибі», але здивувався. Цей світ непоганий, усупереч доказам протилежного, і тисячі людей щодня роблять тисячі добрих справ (а то й мільйони). Підліток, який допоміг старенькому, що впав з драбини й зламав ногу, не зробив нічого особливого, але фотографія справляла таке враження. Камера зловила Радар посеред лизання, я обіймав її рукою за шию, а голову закинув назад, сміючись. І насмілюся зауважити, виглядав красунчиком. На цьому місці мені закортіло дізнатися, чи Джина Паскареллі, дівчина моєї мрії, бачила цю фотку.
— Бачив? — тато постукав пальцем по підпису. — АP. «Associated Press». Це фото вже, напевно, розтиражували сьогодні п’ятсот-шістсот газет, від узбережжя до узбережжя. Не кажучи вже про інтернет. Як казав Енді Воргол, зрештою кожен в Америці матиме свої п’ятнадцять хвилин слави. По-моєму, це твоя чверть години. Хочеш поїдемо в «Бінго», відсвяткуємо?
Авжеж, я хотів. І поки наминав яловичі реберця (подвійну порцію), спитав у тата, чи не поїде він зі мною завтра в лікарню, поговорити з місіс Рейвенсбургер. Він відповів:
— Залюбки.
9
Ми зустрілися в кабінеті Рейвенсбургер. З нею була молода жінка на ім’я Мелісса Вілкокс — висока й підтягнута, коротенький діловий хвостик білявого волосся. Її призначили фізіотерапевткою містера Боудітча. Розмовляла здебільшого вона, час від часу звіряючись із маленьким записником, щоб нічого не забути. Вона сказала, що після «деяких дискусій» містер Боудітч погодився пускати її додому двічі на тиждень, щоб розробляти йому діапазон руху й поставити його на ноги, спочатку з канадськими милицями (у них є металеві кільця для підтримки рук), а потім з ходунками. Також вона записуватиме його життєві показники, щоб пересвідчитися, що він «добре прогресує», і перевіряти щось під назвою «обробка місць фіксації».
— Що доведеться виконувати тобі, Чарлі.
Я спитав у неї, що це означає, і вона пояснила. Штирі, встромлені в його ногу, необхідно регулярно обробляти засобом для дезінфекції. Сказала: це болюча процедура, але не така болюча, як інфекція, що може призвести до гангрени.
— Я хотіла приходити чотири рази на тиждень, але він відмовився, — сказала Мелісса. — Дуже чітко пояснив, з чим погоджується, а з чим ні.
«Наче я не знаю», — подумав я.
— Чарлі, попервах він не зможе обходитися без допомоги. Каже, що ти йому її надаватимеш.
— За його словами, — вставила місіс Рейвенсбургер, — його план одужання — це ти.
Зверталася вона до мене, але дивилася на тата, ніби запрошувала його заперечити.
Він не заперечив.
Мелісса перегорнула нову сторінку свого записничка, яскраво-фіолетового, з вишкіреним тигром на обкладинці.
— Він каже, що на першому поверсі є туалет?
— Так.
Я не став їй пояснювати, що він дуже тісний, — сама побачить, коли прийде з першим візитом.
Вона кивнула:
— Це дуже важливо, бо він ще довго не зможе підійматися сходами.
— Але ж з часом усе-таки зможе?
— Якщо сумлінно працюватиме, то авжеж. Він літня людина… та навіть стверджує, що точно не знає, скільки йому років… але в добрій фізичній формі. Не курить, каже, що не п’є, не має зайвої ваги.
— Це важливо, — прокоментував тато.
— Ще б пак. Надмірна вага — велика проблема, особливо в літніх. З лікарні його планують виписати в понеділок. Доти треба встановити з обох боків унітаза поручні. Зможете в ці вихідні? Якщо ні, перенесемо виписку на вівторок.
— Зможу.
Я зрозумів, що в найближчому майбутньому на мене чекають нові відео в ютубі.
— Йому знадобиться сечоприймач для ночей і судно для невідкладних випадків. Тебе це не бентежить?
Я відповів, що ні, і то була правда. Блювотиння мені вже не раз доводилося прибирати. А викинути лайно з судна в унітаз — це навіть крок вперед у розвитку.
Мелісса згорнула записник:
— Є ще тисяча інших речей… здебільшого дрібничок. Це допоможе. Дивися.
З задньої кишені штанів вона вийняла брошуру. Та не називалася «Домашній догляд для чайників», але могла й називатися. Я пообіцяв ознайомитись і поклав собі в задню кишеню.
— Я краще розумітиму, що необхідно, коли сама побачу будинок, — сказала Мелісса. — Думала збігати туди сьогодні вдень, але він наполіг, щоб я не заходила, доки він не повернеться.
Так, містер Боудітч міг бути дуже наполегливим. Я про це дізнався майже відразу.
— Чарлі, ти впевнений, що хочеш цим займатися? — спитала місіс Рейвенсбургер. Цього разу вона не глянула спершу на батька, щоб оцінити вираз його обличчя.
— Так.
— Навіть якщо доведеться залишатися біля нього перші три-чотири ночі? — уточнила Мелісса. — Я намагалась обговорити можливість лягти в реабілітаційну палату — в одній гарній клініці, «Ріверв’ю», є вільні місця, — але він і чути не хотів. Сказав, що просто бажає додому.
— Я зможу з ним ночувати. — Хоча думка про те, що доведеться спати в кімнаті нагорі, якої я ще досі навіть не бачив, була дивною. — Без проблем. У школі зараз канікули.
Місіс Рейвенсбургер звернулася до тата: