Мені подобався аромат «Трьох вітрил», тютюну, який він купував у крамничці в центрі міста, але частенько нюхати не було чого, бо тютюн постійно закінчувався. Можливо, то була частина маминого хитрого плану, але спитати в неї я так і не встиг. Зрештою люлька опинилася в тримачі на камінній полиці. І простояла там аж до маминої смерті. А потім знову зійшла з полиці. За всі роки його пияцтва я ніколи не бачив його з цигаркою, але з люлькою він ніколи не розставався вночі, коли дивився старі фільми, хоча розкурював її рідко і навіть не наповнював. Загубник і мундштук він практично згриз, тому те й те довелося замінити. Коли тато почав відвідувати зустрічі АА, то брав люльку з собою. Курити там не дозволяли, тому він жував мундштук, інколи (це мені Лінді Франклін розказував) перевернувши чашу догори дном.
Приблизно на його другу річницю люлька повернулася на свою камінну підставку. Одного разу я спитав його про неї, і він відповів так:
— Я вже два роки не п’ю. Гадаю, час мені вже перестати чухати зуби.
Та все ж час від часу люлька залишала своє місце на полиці. Перед важливими нарадами в чиказькому офісі, якщо він повинен був виступати з презентацією. Завжди на роковини маминої смерті. От і тепер він її дістав. З тютюном, а це означало, що розмова буде дуже серйозна.
Радар вибралася на ґанок по-старечому, зупиняючись, щоб проінспектувати кожну сходинку. А коли зрештою піднялася, тато почухав її за вухами:
— Хто в нас хороша дівчинка?
Радар підгавкнула і вмостилася біля татового крісла-гойдалки. У друге сів я.
— Ти почав давати їй ліки?
— Ще ні. Підмішаю пігулки від хробака й артриту у вечерю.
— А набір для встановлення поручнів не взяв.
— То на завтра. Сьогодні ввечері почитаю інструкцію. — Разом з брошурою про домашній догляд для чайників. — Якщо можна, я позичу твій дриль. Я знайшов чийсь ящик з інструментами — ініціали на ньому А. Б., може, то був його батько чи дід. Але там усе іржаве. Дах протікає.
— Авжеж, користуйся. — Тато потягнувся до люльки. Вже набитої. У нагрудній кишені в нього лежали сірники з кухні, й він чиркнув одним об ніготь великого пальця. У дитинстві це вміння викликало в мене захват, та й тепер зачаровувало. — Ти знаєш, я б охоче пішов з тобою і допоміг.
— Ні, не треба. Туалет там крихітний, ми будемо плутатися один в одного під ногами.
— Але ж насправді річ не в тому, так, Чіпе?
Як давно він мене так не називав? П’ять років? Він підніс запалений сірник — незмінно згорілий наполовину — до люльки й почав прицмокувати, розкурюючи. А ще чекаючи моєї відповіді, звісно, але я її не мав. Радар підняла голову, понюхала пахучий тютюновий дим і знову вмостила мордочку на дошках ґанку. Вигляд у неї був цілком задоволений.
Він потрусив сірником, щоб загасити.
— Там є щось таке, чого я не повинен бачити?
Це нагадало мені Енді — той спитав, чи є там опудала тварин і моторошний годинник, який стежить за тобою котячими очима. І я всміхнувся.
— Ні, це просто будинок, трохи занедбаний, з дірявим дахом. Зрештою з цим доведеться щось робити.
Тато кивнув і попахкав люлькою.
— Я говорив з Лінді про цю… цю ситуацію.
Мене це не здивувало. Лінді був його поручителем, і тато повинен був обговорювати з ним питання, які його турбували.
— Він каже, що в тебе, можливо, піклувальний склад розуму. Ще з тих часів, коли я пиячив. Бачить Бог, були часи, коли ти доглядав мене, хоч і був малий. Прибирав, мив посуд, готував собі сніданок, а іноді — й вечерю. — Він трохи помовчав. — Мені важко згадувати ті часи й ще важче про них розмовляти.
— Річ не в тому.
— А в чому тоді?
Я все ще не хотів йому розповідати, що уклав угоду з Богом і мав виконати свою частину зобов’язань. Але дещо інше я йому розказати міг. Таке, що він зрозуміє, і на щастя, то була правда.
— Пам’ятаєш, що на зустрічах АА говорять про настрій вдячності?
Він кивнув.
— Вдячний алкоголік не напивається. Так кажуть.
— А я вдячний, що ти більше не п’єш. Може, я нечасто тобі це кажу, але вдячний. Тому можна сказати, що я хочу віддячити іншому, і на тому закрити тему, добре?
Тато вийняв люльку з рота й провів рукою по очах.
— Гаразд. Але я хочу все-таки з ним якось познайомитися. Відчуваю, що це мій обов’язок. Ти це розумієш?
Я сказав, що розумію. І додав:
— Може, коли він трохи оговтається після нещасного випадку?
Він кивнув:
— Влаштовує. Люблю тебе, синку.
— І я тебе люблю.
— Головне, щоб ти розумів, що багато на себе береш. Ти це розумієш, так?
Я розумів — і усвідомлював, що не знаю, наскільки багато. Але думав, що це добре. Якби я знав достеменно, мені могло забракнути духу.
— А це те, про що теж говорять у твоїй програмі. Проживати день за днем.
Він кивнув:
— Добре, але весняні канікули скоро скінчаться. Ти повинен встигати з навчанням, хоч би скільки часу тобі треба було проводити в тому будинку. Я наполягаю на цьому.
— Добре.
Він подивився на люльку.
— Згасла. Як завжди. — Він поклав її на поруччя, нахилився й почухав густу шерсть на загривку Радар. Вона підняла голову, та відразу ж опустила. — Яка хороша собака, чорт забирай.
— Вона така.
— Що, закохався в неї?
— Ну… так. Мабуть.
— Нашийник у неї є, а от жетона немає. А це означає, що містер Боудітч не сплатив собачий податок. Підозрюю, що він ніколи не водив її до ветеринара. — Я теж мав таку підозру. — Не вакцинована від сказу. Серед іншого. — Трохи помовчавши, він сказав: — Маю питання і хочу, щоб ти над ним подумав. Дуже серйозно. Ми не влетимо на бабки? Продукти, собачі ліки, поручні?
— Про сечоприймач не забудь, — докинув я.
— Влетимо? Скажи прямо, як думаєш.
— Він сказав, щоб я записував, а він потім відшкодує. — У щонайкращому разі то була половина відповіді. Я це розумів, і тато, мабуть, теж. А хоча… «мабуть» викреслюємо.
— Не те щоб ми через нього розорилися. Доларів двісті, от і все. Але лікарня… ти знаєш, скільки коштує тижневе перебування в «Аркадії»? Плюс операція, звісно, і весь післяопераційний догляд?
Я не знав, але тато як страховий регулятор знав.
— Вісімдесят тисяч. Щонайменше.
— На такі гроші ми не влетимо, правда ж?
— Ні, це все на ньому. Не знаю, яке в нього страхування і чи є воно взагалі. Я спитав у Лінді, але в «Оверленді» нічого нема. Може, «Медікер». А поза тим, хто може знати? — Він посовався в кріслі. — Я трохи його перевірив. Сподіваюся, тебе це не розізлить.
Не розізлило — але й не здивувало, бо тато заробляв на життя тим, що перевіряв людей. І чи було мені цікаво? Авжеж.
— І що накопав?
— Майже нічого, а в наші дні та в цю епоху, я б сказав, це практично неможливо.
— Ну, в нього немає ані комп’ютера, ані навіть мобільного. Тобто фейсбук та інші соцмережі відпадають. — Я підозрював, що містер Боудітч поглузував би з фейсбуку, навіть якби мав комп’ютер. Фейсбук нишпорний.
— Ти сказав, що на ящику з інструментами, який ти знайшов, були ініціали. А. Б., так?
— Так.
— Сходиться. Ділянка на верхівці пагорба займає півтора акра, а це здоровенний клапоть. Її придбав такий собі Адріан Боудітч 1920 року.
— Його дід?
— Мабуть, але враховуючи його вік, міг бути й батько. — Тато зняв люльку з поруччя ґанку, раз чи двічі прикусив мундштук, а потім поклав її на місце. — А взагалі, скільки йому років? Цікаво, він справді цього не знає?
— Думаю, таке можливо.
— Колись давно, ще до того, як він став більш-менш відлюдьком, мені здавалося, що йому приблизно п’ятдесят. Я вітався з ним помахом руки, а він час від часу теж підіймав руку на знак привітання.