— Не пам’ятаю, щоб я таке казав.
— Казали-казали. Що це означає?
— Не знаю. То, мабуть, пігулки говорили.
Він збрехав. Я кілька років прожив із п’яницею і брехню вирізняв на слух.
2
Я покрутив педалі назад до будинку номер один на вулиці Платановій, і не буде перебільшенням, якщо скажу, що згоряв від цікавості. Я відімкнув двері чорного ходу, й там мене бурхливо привітала Радар. Вона спромоглася зіп’ястися на задні лапи, щоб я її погладив, і це навело на думку, що свіжіші ліки діють. Я випустив її на задній двір, щоб зробила свої справи. Але весь час подумки надсилав їй сигнали: поквапся, швидше обирай місце.
Коли вона повернулася в дім, я піднявся в спальню містера Боудітча й відчинив його шафу. У нього було багато одягу, здебільшого затишного, домашнього: фланелеві сорочки, штани кольору хакі, — але знайшлося й два костюми. Один був чорний, другий — сірий, і обидва були схожі на ті, що їх Джордж Рафт і Едвард Ґ. Робінсон носили у фільмах типу «Щоранку я помираю»: двобортні й широкі в плечах.
Відсунувши одяг, я виявив сейф «Вочмен», середнього розміру, старомодний, приблизно три фути заввишки. Я присів навпочіпки й коли вже тягнувся до ручки кодового замка, щось холодне тицьнулося мені в спину там, де сорочка вилізла зі штанів. Я ойкнув і, розвернувшись, побачив Радар, яка повільно виляла хвостом. Те холодне було її носом.
— Не роби так, мала, — сказав я. Вона сіла, з усмішкою від вуха до вуха, наче промовляла: що схочу, те й робитиму. Я знову повернувся до сейфа. Першого разу шифр вийшов неправильний, але з другої спроби дверцята відчинилися навстіж.
Перше, що впало в око, — зброя на єдиній полиці сейфа. Пістолет, більший за той, який тато давав мамі, коли їхав з дому на кілька днів… а одного разу — на тиждень, коли компанія влаштувала їм ретрит. Той був 32-го калібру, дамська пукавка, і я думав, що він досі в тата, хоч і не знав напевно. Коли батько особливо тяжко пиячив, я шукав пістолет, але не знайшов. А цей револьвер був більший, мабуть, 45-го калібру. Як і більшість речей містера Боудітча, він мав старомодний вигляд. Я взяв його — обережно — і знайшов, як прокрутити барабан. Він був заряджений, усі шість. Я відправив барабан на місце і повернув револьвер на полицю. Зважаючи на те, що мені розповів містер Боудітч, револьвер має сенс. А сигналізація мала б ще більше сенсу, та він не хотів, щоб до будинку номер один на вулиці Платановій приїздила поліція. Крім того, з роллю сигналізації в молодості прекрасно справлялася Радар — Енді Чен тому свідок.
На дні сейфа стояло те, про що попереджав містер Боудітч: велике сталеве відро, накрите зверху речовим мішком. Я підняв мішок і побачив, що відро майже повне тих кульок ББ, які насправді були не ББ, а щирим золотом.
Відро мало подвійну ручку. Я взявся за неї й підняв. Сидячи навпочіпки, я ледве-ледве спромігся це зробити. Там було фунтів сорок чи навіть п’ятдесят. Я сів на підлогу та обернувся на Радар.
— Господи Ісусе. Та тут же, бляха, цілий статок.
Радар привітно постукала хвостом.
3
Того вечора, нагодувавши її, я піднявся й знову подивився на відро золота, просто щоб переконатися, що воно мені не примарилось. А коли повернувся додому, тато спитав, чи готовий я до повернення містера Боудітча. Я сказав, що готовий, але перед його прибуттям ще треба дещо зробити.
— Дриль можна взяти, ти не передумав? І електричний шуруповерт?
— Авжеж. Я все так само охоче допоміг би тобі, але о дев’ятій маю зустріч. З приводу пожежі в багатоквартирному будинку, я тобі розказував. Виявляється, то міг бути підпал.
— Я впораюся.
— Сподіваюся. Ти в порядку?
— Авжеж. А що?
— Просто ти трохи неуважний. Переймаєшся завтрашнім днем?
— Трохи, — сказав я. І не збрехав же.
Вам, може, цікаво, чи було в мене бажання розповісти батькові про те, що я знайшов. Не було. Містер Боудітч узяв з мене клятву секретності — це по-перше. Він стверджував, що це золото не крадене «у звичному розумінні» — це по-друге. Я спитав, що це означає, але він сказав тільки, що ніхто в цілому світі його не шукає. Доки не дізнаюся більше, я готовий був вірити йому на слово.
І ще одне. За всі сімнадцять років життя зі мною не ставалося нічого цікавішого за цю пригоду. Поки що. І я хотів її пережити.
4
У понеділок уранці, ще й на світ не зазоріло, я покотив на велосипеді до будинку містера Боудітча годувати Радар. І під її пильним наглядом встановив поручні. У крихітній вбиральні ледве вміщався сам унітаз, а поручні зроблять спуск у позицію розвантаження ще скутішим, але я подумав, що це добре. Господар дому може побурчати, це я передбачав, але впасти йому тут буде важко. Він навіть зможе триматися за поручні, коли відливатиме, і на мою думку, то була перевага. Я спробував їх висмикнути зі стіни, але вони трималися надійно.
— Що скажеш, Радар? Може бути?
Радар постукала хвостом.
— Зваж золото на моїх вагах у ванній, — проінструктував містер Боудітч, коли ми говорили. — Результат буде неточним, але ваги на кухні страшенно тугодумні, знаю з досвіду. Для зважування та перенесення використай речовий мішок. Відваж трохи більше. Гайнріх потім сам переважить, на точніших вагах. Цифр-о-вих.
Він розбив це слово на склади, так, щоб звучало по-дурному й претензійно водночас.
— А як ви до нього добираєтеся, коли потрібне грошове вливання?
До Стентонвілла було сім миль.
— Беру «Убер». Гайнріх оплачує.
Спершу я не зрозумів, а потім дійшло.
— Чого шкіришся, Чарлі?
— Нічого… Ви цей обмін здійснюєте вночі?
Він кивнув:
— Зазвичай близько десятої, коли більшість людей з району лягають спати. Особливо місіс Річленд через дорогу. Ця любить пхати свого носа до чужого проса.
— Ви вже казали.
— Не завадить і повторити.
У мене склалося таке саме враження.
— Думаю, що не лише зі мною Гайнріх веде справи вночі, але він погодився зачинити завтра крамницю, щоб ти прийшов уранці, між дев’ятою тридцять і десятою. Я ще ніколи не міняв у нього на таку суму. Певен, усе буде гаразд, він зі мною завжди грав тільки чесно, але в сейфі є револьвер, і якщо захочеш його взяти, задля захисту, це буде нормально.
Я не мав жодного наміру його брати. Знаю, що деяким людям зброя дає відчуття могутності, але я до таких не належу. В мені від самого доторку до того револьвера мурашки по шкірі бігли. Якби ви мені сказали, що невдовзі я його носитиму, я б назвав вас божевільним.
Знайшовши в коморі черпак, я піднявся сходами. Шифр, записаний на руці, я вже змив — після того, як запаролив його в нотатці на телефоні, але звірятися з записом потреби не було. Сейф відчинився з першої ж спроби. Я зняв з відра речовий мішок і просто замилувався всім тим золотом. Неспроможний опиратися імпульсу, занурив у нього руки по зап’ястки й дозволив золотим гранулам текти крізь пальці. І повторив. І втретє занурив. Було в цьому щось гіпнотичне. Я струснув головою, наче відганяючи ману, і взявся набирати золото.
Коли я вперше зважив мішок, ваги показали трохи більше трьох фунтів. Я додав ще й довів до п’яти. Коли стрілка показала сім, я вирішив, що досить. Якщо цифр-о-ві ваги містера Гайнріха покажуть більше за погоджені шість фунтів, зайве я заберу. Мені ще до приїзду містера Боудітча треба дещо поробити в будинку. Нагадав собі купити дзвоник, щоб він міг дзвонити вночі, коли чогось потребуватиме. У «Домашньому догляді для чайників» радили інтерком чи радіоняню, але я подумав, що містерові Боудітчу зайде щось більш олдскульне.
Я спитав у нього, скільки коштує шість фунтів золота, одночасно бажаючи і не бажаючи знати, яку суму везтиму на спині, коли долатиму на вéлику сім миль — здебільшого сільською місцевістю — до Стентонвілла. Він відповів, що минулого разу, коли цікавився в компанії «Ґолд Прайс Ґруп» з Техасу, за фунт правили приблизно 15 000 доларів.