— Я думаю, ще чверть фунта лишилося, nein? — спитав він, зазирнувши всередину. — Продаєш мені, і я даю тобі три тисячі доларів, готівкою. Боудітчу знати не потрібно. Будемо вважати, що це чайові.
«Будемо вважати, що це привід мене шантажувати», — подумав я. Та все одно подякував і застебнув мішок.
— У вас є для мене чек, так?
— Так. — Чек лежав у кишені його старечої кофти, складений. Від чиказького банку «PNC», філія на Бельмонт-авеню, на ім’я Говарда Боудітча й суму сімдесят чотири тисячі доларів. Навпроти підпису Вільгельма Гайнріха стояла приписка: «Особисті послуги». На мій погляд, усе було окей. Я поклав чек у гаманець, а гаманець — у ліву передню кишеню.
— Він упертий старигань, який відмовляється йти в ногу з часом, — сказав Гайнріх. — У минулому, коли ми мали справу з набагато меншими сумами, я давав йому готівку. Двічі — чеки. Я йому казав: «Невже ви не чули про грошовий переказ?» А він, знаєш, що відповів?
Я похитав головою, хоча здогадувався.
— Сказав: «Ні, не чув і чути не хочу». А тепер, уперше за весь час, він присилає zwischen gehen — емісара — бо з ним стався нещасний випадок. Я думав, у нього на цілому білому світі немає людини, якій він міг би довірити таке завдання. Але ось він ти. Хлопчик на велосипеді.
— І я вже йду, — сказав я і рушив до дверей, які вели в порожню крамницю, де він згодом може наповнити вітрини (а може й не наповнити). Я майже очікував, що двері будуть замкнені, але вони відчинилися. Потрапивши в приміщення, де видно було денне світло, я відразу став почуватися краще. Та попри це, сморід старої пилюки був неприємний. Як у склепі.
— Він хоч знає, що таке комп’ютер? — запитав Гайнріх, виходячи за мною і зачиняючи за собою двері в підсобку. — Ставлю на те, що не знає.
Я не мав наміру втягуватися в дискусію про те, що знає й чого не знає містер Боудітч, просто сказав, що радий знайомству. Хоча це була неправда. Мені відлягло на душі, коли побачив, що ніхто не вкрав мій велик: вранці, виходячи з дому, я надто переймався іншими речами, тому забув велосипедний замок.
Гайнріх узяв мене за лікоть. Я повернувся — і таки побачив внутрішнього Джона Сільвера. Для повноти картини йому бракувало тільки папуги на плечі. Сільвер казав, що його папуга бачив стільки ж зла, скільки й сам диявол. Я підозрював, що Вільгельм Гайнріх теж бачив свою частку зла… але не забувайте, що мені було сімнадцять і я по пояс загруз у справах, яких не розумів. Інакше кажучи, перелякався я на смертяку.
— Скільки в нього золота? — тихим гортанним голосом спитав Гайнріх. Те, що він час від часу вставляв німецькі слівця, мені здалося манірністю. Але тієї миті він реально говорив як німець. І не хороший німець. — Скажи, скільки в нього є і де він його бере. Я щедро тебе винагороджу.
— Я вже піду, — сказав я. І пішов.
Чи стежив за мною Крістофер Поллі, коли я сідав на велосипед і від’їжджав із рештою золотих гранул у наплічнику? Я не міг цього знати, бо саме тоді озирнувся через плече на бліде пухке обличчя Гайнріха, що нависло над табличкою «ЗАЧИНЕНО» на запилюжених дверях крамниці. Може, то в мене уява розгулялася — мабуть, так і було, — але мені здалося, що я досі бачив на його обличчі жадобу. Ба більше, я її розумів. Бо згадав, як сам занурив руки у відро й просіював гранули золота крізь пальці. Не просто жадоба — жага золота.
Як у романі про піратів.
6
Близько четвертої години того дня біля хідника зупинився фургон з написом «АМБУЛАТОРІЯ АРКАДІЇ». Я чекав на тротуарі з Радар, на яку почепив повідець. Хвіртка — тепер без іржі, добре змащена — стояла відчинена. З фургона виліз санітар і відчинив задні дверцята. Там, за спиною в містера Боудітча, стояла Мелісса Вілкокс. Старий сидів в інвалідному візку, нога, охоплена фіксатором, витягнута вперед. Мелісса розблокувала візок, покотила його вперед і краєм долоні натиснула на кнопку. Коли платформа з візком почала опускатися, разом з нею пішла вниз і моя душа. Я продумав телефон, сечоприймач, навіть дзвінок для виклику. Чек від Гайнріха лежав у мене в кишені. Усе добре, але пандуса для візка не було ніде: ані перед парадним входом, ані перед чорним. Я почувався дурнем, але принаймні недовго. Мене відволікла Радар. Побачивши містера Боудітча, вона кинулася до нього. Тієї миті в її стегнах не залишилось ані сліду від артриту. Я міцно вхопив повідець, саме вчасно, щоб її лапи не розчавило платформою, але віддача пішла рукою аж до плеча.
Дзяв! Дзяв! Дзяв!
То був не розкотистий гавкіт великого пса, який так налякав колись Енді, а крики, такі жалібні й людські, що в мене стислося серце. «Ти повернувся! — промовляли ті дзявки. — Слава Богу, а я думала, ти пішов назавжди!»
Містер Боудітч простяг до неї руки, й вона підстрибнула, спершись лапами на його витягнуту ногу. Він здригнувся, а потім розсміявся і взяв її за голову.
— Так, маленька, — проспівав він. Я власним вухам не вірив, що він може видавати такі звуки, але старий буркотун і справді наспівував. В очах у нього блищали сльози. Радар тихо попискувала від щастя й розмахувала величеньким хвостом.
— Так, дівчинко, я теж за тобою скучив. Але злізь, бо ти мене вб’єш.
Радар опустилася на чотири лапи й пішла поряд з візком, коли Мелісса покотила його доріжкою, натикаючись на нерівності та об’їжджаючи їх.
— Пандуса немає, — сказав я. — Вибачте, вибачте, я можу побудувати, пошукаю, як це робиться, в інеті, там усе можна знайти, — я белькотів, ніяк не міг замовкнути. — Думаю, все інше більш-менш готове…
— Наймемо когось, щоб поставив пандус, не метушися, — перебив містер Боудітч. — Ти не мусиш сам усе робити. В особистого секретаря є одна перевага — можна делегувати завдання. Та й поспіху тут немає. Як ти знаєш, я майже не виходжу з дому. Ти вже владнав справу?
— Так. Сьогодні вранці.
— Добре.
Мелісса сказала:
— Ви вдвох зможете занести візок нагору сходами, такі міцні та дужі хлопці. Що скажеш, Гербі?
— Нема питань, — озвався санітар. — Правда, друже?
Я підтвердив і взявся за візок з одного боку. Радар видерлася до середини сходів, призупинилася, коли задні лапи підвели, та потім знайшла в собі сили подолати решту шляху. Вона зорила на нас згори вниз, постукуючи хвостом.
— І хтось повинен полагодити доріжку, якщо він по ній буде їздити, — сказала Мелісса. — Вона гірша за ґрунтову дорогу, на якій я росла колись у Теннессі.
— Готовий, братан? — спитав Гербі.
Ми підняли візок на ґанок. Я перебрав ключі містера Боудітча й нарешті знайшов той, що відмикає парадні двері.
— Слухай, — сказав санітар. — А то не твою фотку я бачив у газеті?
Я зітхнув:
— Мабуть. Нашу з Радар. Там, біля хвіртки.
— Ні, ні, ще торік. Ти забив виграшний тачдаун у Кубку індички. За п’ять секунд до кінця гри. — Він здійняв руку над головою, ніби тримав невидимий м’яч, як я на тому фото.
Важко сказати, чому мене ощасливило те, що він запам’ятав це фото, а не новіше, але так і сталося.
У вітальні я чекав — як ніколи знервований, — поки Мелісса інспектувала розкладну канапу.
— Добре, — кивнула вона. — Це добре. Може, трохи занизько, але обійдемося тим, що маємо. Потрібен валик чи щось таке, щоб підкласти йому під ногу. А хто застеляв ліжко?
— Я.
І її здивований погляд теж мене ощасливив.
— Ти прочитав брошуру, яку я тобі дала?
— Так. Купив антибактеріальну рідину для обробки штирів…
Вона похитала головою:
— Простий фізрозчин, більш нічого не треба. Тепла солона вода. Ти готовий його пересаджувати?
— Агов? — озвався містер Боудітч. — Може, ви й мене приймете до розмови? Я тут.