— Так, але я не до вас звертаюся, — Мелісса сказала це з усмішкою.
— Е-е, не впевнений, — відповів я.
— Містере Боудітч, тепер я звертаюся до вас. Ви не проти, якщо Чарлі проведе вам тест-драйв?
Містер Боудітч глянув на Радар, яка всілася якомога ближче до нього.
— Що скажеш, мала? Довіримося цьому хлопцю?
Радар один раз гавкнула.
— Радар каже: «Добре», то і я так скажу. Не впусти мене, юначе. Ця нога гуде на ноті до.
Я підкотив візок ближче до дивана, поставив на гальмо і спитав, чи зможе він стати на здорову ногу. Він наполовину підвівся на руках, дозволяючи мені розблокувати й опустити підставку, яка підтримувала хвору ногу. Крекнув, але зміг піднятися повністю — і став, трохи похитуючись, але вертикально.
— Розверніться так, щоб задом стояти до ліжка, але не намагайтеся сісти, доки я не дозволю, — сказав я, і Мелісса схвально кивнула.
Містер Боудітч так і зробив. Я відкотив візок, щоб не заважав.
— Не зможу так довго простояти без милиць.
На лобі й щоках у нього знову виступили краплини поту.
Я сів навпочіпки й узявся за фіксатор.
— Тепер можете сідати.
Він не сів, а впав. Полегшено зітхнувши. Ліг на спину. Я поклав його хвору ногу на ліжко, і так відбулося перше пересаджування. Спітнів я не так сильно, як містер Боудітч, але все-таки спітнів, здебільшого від нервів. Це було складніше, ніж приймати кидки від пітчера.
— Непогано, — прокоментувала Мелісса. — Коли його підніматимеш, треба буде обійняти. Сплети пальці посеред спини й підіймай. Використовуй його підпахви…
— Для підтримки, — підхопив я. — Це було в брошурі.
— Люблю хлопців, які виконують домашнє завдання. Слідкуй за тим, щоб милиці в нього завжди були напохваті, особливо коли встаєте з ліжка. Як почуваєтеся, містере Боудітч?
— Як десять фунтів лайна в пакеті, розрахованому на дев’ять фунтів. Пігулки ще не пора приймати?
— Ви їх приймали перед тим, як ми виїхали з лікарні. О шостій можете випити ще кілька.
— А вже наче стільки часу минуло. Може, перкоцет, щоб я міг якось перетоптатися?
— У мене нема. — А тоді до мене: — З часом тобі ставатиме все легше, і йому теж, особливо коли нога трохи загоїться і діапазон рухів розшириться. Вийдеш зі мною на хвилинку?
— Розмови в мене за спиною, — гукнув навздогін Боудітч. — Не знаю, про що ви там перешіптуєтесь, але клізми цей юнак ставити не буде.
— Ого, — протягнув Гербі. Він стояв, упершись руками в коліна, і вивчав поглядом телевізор. — Приятелю, це найстаріший зомбоящик, який я тільки бачив. Він ще працює?
7
Сонце надвечір’я світило яскраво і навіть трохи зігрівало — дивовижне відчуття після тривалої зими та холодної весни. Мелісса повела мене до амбулаторного фургона, нахилилася всередину й розблокувала широку консоль у центрі. Витягнувши пластиковий пакет, вона поклала його на сидіння.
— Милиці ззаду. Ось його ліки й два тюбики гелю з арнікою. Усередині є аркуш, на якому розписано точні дози, зрозумів? — Вона вийняла флакончики й показала їх мені, один за одним. — Це антибіотики. Це вітаміни, чотирьох видів. Це рецепт на лінпарзу. Купуй в аптеці «Сі-Ві-Ес» у Сентрі-Віллідж. То проносне. Свічок немає, але підчитай, як їх ставити, якщо знадобиться. Йому це не сподобається.
— Йому взагалі мало що подобається, — сказав я. — Крім Радар.
— І крім тебе, — зауважила вона. — Ти йому подобаєшся, Чарлі. Каже, що тобі можна вірити. Сподіваюся, він це каже не лише тому, що ти нагодився слушної миті й урятував йому життя. Бо є ще оце.
Найбільша пляшечка була наповнена пігулками оксиконтину по двадцять міліграмів. Мелісса подивилася на мене серйозним поглядом.
— Чарлі, це погані ліки. Викликають сильне звикання. А ще вони дуже ефективні від того виду болю, від якого зараз потерпає твій друг і ще може потерпати, від восьми місяців до року. Або й довше, залежно від інших проблем.
— Яких проблем?
Вона похитала головою.
— Не маю права казати. Просто дотримуйся графіка дозування і будь глухий до його вимог, якщо проситиме більше. Власне, він зможе отримувати більше перед нашими сеансами терапії, і це знання суттєво — а може, й найбільше — підігріватиме його мотивацію продовжувати терапію, навіть якщо буде боляче. А буде боляче. Ти повинен тримати їх там, де він не зможе дістати. Знаєш якесь таке місце?
— Так. — Я подумав про сейф. — Туди він не потрапить, принаймні доти, доки не зможе підійматися сходами.
— Отже, три тижні, якщо не ухилятиметься від терапії. А може, й місяць. Щойно він зможе вибиратися нагору, доведеться тобі шукати інший сховок. І переймайся не лише через нього. Для залежних ці пігулки — на вагу золота.
Я розсміявся. Не зміг стриматися.
— Що? Що смішного?
— Нічого. Я триматиму їх у безпечному місці й не дозволю йому випросити більше.
Вона уважно подивилася на мене:
— А сам ти, Чарлі? Бо я не маю права давати їх неповнолітньому; лікар, який їх призначив, думає, що їх видаватиме дорослий доглядач. Мені може влетіти. Ти не спокусишся на те, щоб спробувати одну-дві й трішечки кайфонути?
Я згадав батька, його стан від випивки і те, як я колись боявся, що ми будемо ночувати під мостом, а всі наші пожитки вмістяться у крадений візок із супермаркету.
Забравши в неї великий флакон оксі, я кинув його в пакет до решти ліків. А потім узяв її за руку й подивився в очі.
— Таку фігню я навряд чи встругну, — сказав я.
8
Інструктаж тривав ще якийсь час — і я його затягнув, бо необхідність залишатися з ним наодинці мене нервувала. А раптом щось станеться і той дурний телефон з 1970-х років вирішить не працювати?
«Тоді набереш 911 зі свого телефона зразка двадцять першого століття, — подумав я. — Як тоді, коли знайшов його на сходах». Але що, як у нього буде інфаркт? Про серцево-легеневу реанімацію я знав лише те, що видивився в телесеріалах, а якщо його моторчик зупиниться, я не матиму часу лізти в ютуб і шукати відео на цю тему. Я вже бачив, що в майбутньому на мене чекають додаткові домашні завдання.
Я провів їхній фургон поглядом і пішов у будинок. Містер Боудітч лежав, прикривши очі рукою. Радар сторожила біля ліжка. Ми залишилися втрьох.
— Ви в порядку? — спитав я.
Він опустив руку й повернув голову, щоб подивитися на мене. Вираз обличчя в нього був нещасний.
— Я в глибокій ямі, Чарлі. І не знаю, чи зможу з неї вибратися.
— Виберетеся, — заявив я, сподіваючись, що мій голос звучить упевненіше, ніж я почувався в цьому плані. — Хочете поїсти?
— Я хочу таблеток від болю.
— Мені не можна…
Він здійняв руку:
— Я знаю, що не можна, і я не опускатимусь і не ображатиму тебе, випрошуючи їх. Ніколи. Принаймні сподіваюся. — Він знову і знову гладив Радар по голові. Вона сиділа геть нерухомо, тільки повільно виляла хвостом і не зводила з хазяїна очей. — Дай мені той чек і ручку.
Я виконав його прохання, подавши ще й книжку в палітурці, щоб було на чому писати. Друкованими літерами він вивів «ЛИШЕ ДЛЯ ДЕПОЗИТУ», а потім нашкрябав свій підпис.
— Зможеш завтра сходити в банк?
— Авжеж. «Перший громадянський», так?
— Так. Коли гроші будуть на рахунку, я випишу чек для оплати мого перебування в лікарні. — Він віддав мені чек, а я поклав його назад у гаманець. Містер Боудітч заплющив очі, знову розплющив і втупився поглядом у стелю. Його рука не полишала голови Радар. — Я так втомився. А біль ніколи не бере відпустки. Навіть довбаної перерви на каву не робить.
— Їсти?
— Не хочу, але мені сказали, що треба. Може, трохи «С плюс С» — сардин із солоними крекерами.
Як на мене, то було жахіття, але я приніс їх йому — і склянку води з льодом. Він одразу жадібно вихлебтав половину. А перш ніж узятися за сардини (без голів, блискучі від жиру — фу), спитав, чи я не передумав лишатися на ніч.