— Сьогодні й весь тиждень, — підтвердив я.
— Добре. Я раніше ніколи не мав нічого проти самотності, але тепер усе інакше. Ти знаєш, чого мене навчило падіння з драбини? Чи радше перенавчило?
Я похитав головою.
— Боятися. Я старий і зламаний. — Він промовив це без жалощів до себе, сухим тоном, наче констатував факт. — Я думаю, тобі слід піти додому ненадовго, запевнити батька, що все поки гаразд. Може, повечеряєш. А тоді повертайся, нагодуй Радар і даси мені ті довбані пігулки. Сказали, що в мене розвинеться залежність, і не так уже й багато часу минуло, перш ніж виявилося, що це правда.
— Схоже на план. — Я трохи помовчав. — Містере Боудітч… Говарде… Я б хотів привести тата сюди, познайомити з вами. Я розумію, ви не дуже товариський, навіть без перелому, але…
— Гаразд. Він хоче пересвідчитися, це розумно. Але не сьогодні, Чарлі, і не завтра. Наприклад, у середу. До середи мені, може, трохи полегшає.
— Добре, — кивнув я. — І ще одне. — Записавши на відривному листочку свій номер мобільного, я поклав його на столик біля ліжка — столик, що невдовзі вкриється мазями, марлевими тампонами й пігулками (але не оксі). — Дзвінок — для тих випадків, коли я нагорі…
— Дуже по-вікторіанському.
— Але тоді, коли мене в будинку немає, а я вам потрібен, набирайте номер мого мобільного. Байдуже, в школі я чи ні. Я поясню місіс Сильвіус у кабінеті директора, яка в мене ситуація.
— Добре. Іди. Заспокой батька. Але не затримуйся допізна, бо я спробую встати й самостійно знайти ті таблетки.
Він заплющив очі.
— Погана ідея, — сказав я.
Не розплющуючи очей, він прокоментував:
— Усесвіт ними повниться.
9
Понеділок для тата — день, коли він надолужує згаяне. Часто повертається додому о пів на сьому чи навіть о сьомій, тому я не очікував його там знайти. І його там не було. Він стояв за хвірткою містера Боудітча, чекав на мене.
— Я раніше пішов з роботи, — сказав він. — Переживав за тебе.
— Не треба було…
Він обійняв мене за плечі.
— То подай на мене до суду. Я бачив, як ти виходив і розмовляв з молодою жінкою, коли був на середині пагорба. Я помахав, але ти мене не помітив. У тебе був такий вираз, наче вся твоя увага зосереджена на тому, що вона тобі розповідає.
— І відтоді ти там чекав?
— Думав постукати в двері, але, мабуть, у цій ситуації я мов той вампір. Не можу зайти, доки не запросять.
— У середу, — сказав я. — Ми з ним про це вже поговорили.
— Чудово. Ввечері.
— Може, десь о сьомій. Він приймає ліки від болю о шостій.
Ми рушили додолу пагорбом. Тато все ще обіймав мене за плечі. А я був не проти. Я розказав йому, що не хочу надовго залишати містера Боудітча, тому на вечерю не залишуся. Сказав, що візьму деякі речі — на думку спала зубна щітка — і знайду щось пожувати в його коморі (тільки не сардини).
— Не доведеться, — сказав тато. — Я привіз бутери від Джерсі Майка. Візьмеш із собою.
— Супер!
— Як він?
— Йому дуже боляче. Сподіваюся, пігулки допоможуть заснути. А опівночі він отримає ще декілька.
— Оксі?
— Так.
— Тримай їх у надійному місці. Щоб він не знав, де вони.
Цю пораду я вже чув, але тато принаймні не спитав, чи не буде в мене спокуси самому спробувати одненьку.
Удома я спакував у рюкзак трохи одягу на кілька днів та портативну точку доступу «Найтгок». Телефон у мене був хороший, але «Найтгок» роздавав офігенський вайфай. Докинув зубну щітку і бритву, якою почав користуватися за два роки до того. Деякі хлопці в школі того року відпускали щетину — модно було, — але мені подобається мати чисто виголені щоки. Збирався я швидко, бо знав, що завтра зможу прийти й узяти необхідне, якщо раптом забуду. А ще я думав про містера Боудітча, який залишився сам у великому будинку під дірявим дахом, у товаристві своєї старенької собаньки.
Коли я вже був готовий іти, тато ще раз мене обійняв, а потім узяв обома руками за плечі.
— Це ж треба. Ти взяв на себе серйозний обов’язок. Я пишаюся тобою, Чарлі. Жаль, що мама тебе не бачить. Вона б теж пишалася.
— Мені страшнувато.
Він кивнув.
— Якби ти не боявся, мене б це стурбувало. Просто не забувай: у разі чого можеш набрати мене.
— Так і зроблю.
— Ти знаєш, я так чекав твого вступу в коледж. Але тепер уже не так сильно чекаю. У домі без тебе буде порожньо.
— Тату, я недалеко, за чверть милі вгору вулицею.
Але до горла підкотив клубок.
— Я знаю. Знаю. Виходь з дому, Чіпе. Виконуй свою роботу. — Він проковтнув слину. В горлі у нього щось клацнуло. — Як слід виконуй.
Розділ сьомий
Перша ніч. Тепер ти знаєш Джека. Простий лісоруб. Терапія. Візит мого батька. Лінпарза. Містер Боудітч дає обіцянку
1
Я спитав містера Боудітча, чи можна примоститися в його кріслі, і він дозволив. Я запропонував йому половину свого сендвіча, і мені трохи полегшало, коли він відмовився, — у Джерсі Майка вони найсмачніші.
— Може, спробую випити чашку супу після години пігулок. Курячого з локшиною. Побачим.
Я спитав, чи не хоче він подивитися новини. Він похитав головою:
— Вмикай, якщо хочеш, але я рідко їх дивлюся. Імена міняються, а дурниці залишаються ті самі.
— Я в шоці від того, як він працює. А трубки не перегорають?
— Звісно. Так само, як середні батарейки в ліхтарику виснажуються. Чи дев’ятивольтові в транзисторному радіоприймачі. — Я не знав, що таке транзисторний радіоприймач, але вголос не сказав. — Тоді вставляєш нові.
— А де ви берете трубки?
— Купую в компанії «Ретро-Фіт» у Нью-Джерсі, але вони рік у рік дорожчають, бо запаси зменшуються.
— Ну, я думаю, ви можете собі дозволити.
Він зітхнув:
— Ти про золото. Тобі цікаво, авжеж, будь-кому було б цікаво. Ти комусь розказував? Батькові? Чи, може, вчительці, якій довіряєш?
— Я вмію зберігати таємниці. Я ж казав.
— Гаразд, не сердься. Я повинен був спитати. І ми про це поговоримо. Але не сьогодні. Сьогодні я не відчуваю в собі здатності говорити про будь-що.
— Це може зачекати. Але от трубки для телевізора… як ви їх купуєте, якщо у вас немає інтернету?
Він закотив очі:
— А ти думав, поштова скринька там для краси? Щоб віночок на Різдво вішати?
Він мав на увазі звичайну пошту. Для мене було відкриттям, що люди досі використовують її для різних справ. Я хотів його спитати, чому він просто не купить новий телевізор, але потім подумав, що й так знаю відповідь. Йому подобалися старі речі.
Поки стрілки годинника у вітальні повзли до шостої, я зрозумів, що хочу дати йому пігулки майже так само сильно, як він — їх випити. Нарешті настав час. Я пішов нагору, дістав дві й простягнув йому зі склянкою води. Він ледь не вихопив їх з моєї руки. У кімнаті було прохолодно, але в нього на лобі виступили бісерини поту.
— Я насиплю Радар корму, — сказав я.
— А потім виведи у двір. Вона швидко робить свої справи, але ви трохи побудьте надворі. Подай мені сечоприймач, Чарлі. Я не хочу, щоб ти бачив, як я користуюся тою довбаною штукенцією. І в моєму віці це не швидко робиться.
2
На той час, коли я повернувся і спорожнив сечоприймач, пігулки вже подіяли. Він попросив курячого супу — єврейський пеніцилін, так він його назвав. Випив бульйон, а локшину виїв ложкою. Коли я вимив миску й повернувся, він уже спав. Мене це не здивувало. У нього був страшенно важкий день. Я піднявся в його кімнату, знайшов книжку «Наречена була в чорному» і поринув у читання, виринувши на поверхню тільки тоді, коли він прокинувся о восьмій.
— Може, ввімкнеш телевізор і пошукаєш те співоче шоу? — попросив він. — Ми з Радар іноді любимо його дивитися.