Коли все скінчилося — двадцять хвилин, які для нього, мабуть, тривали значно довше, — вона запросила мене у вітальню. Раніше я приніс з третього поверху два стільці (але не ті, зі столового гарнітуру, з прямими спинками, які здавалися мені знаряддями тортур). Містер Боудітч сидів на одному з них. Мелісса привезла з собою велику поролонову подушку, і гомілка хворої ноги спочивала на ній. Оскільки подушка була нижче, ніж пуфик, його коліно (досі перебинтоване) було злегка зігнуте.
— Це ж треба! — вигукнула Мелісса. — Вже згинається на п’ять градусів! Я не просто задоволена — я вражена!
— Болить як чортзна-що, — пробурчав містер Боудітч. — Я хочу в ліжко.
Вона радісно розсміялася, так, наче то був найсмішніший жарт, який вона тільки чула.
— Ще п’ять хвилин, потім стаєте на милиці. Чарлі допоможе.
Він витримав ті п’ять хвилин, потім із зусиллям зіп’явся на ногу та обхопив милиці. Вже розвернувся до ліжка, але раптом одна милиця вислизнула. З гуркотом упала на підлогу, аж загавкала Радар. Я вчасно його підхопив і допоміг розвернутися до дивана. На кілька секунд ми були міцно зчеплені: я притримував його рукою, він обхопив мене, і я відчував, як сильно і швидко б’ється його серце. «Люто» — ось яке слово спало мені на думку.
Я довів його до ліжка, але в процесі хвора нога зігнулася більш ніж на п’ять градусів, і він заволав від болю. Радар миттю підскочила на рівні лапи й загавкала, прищуливши вуха.
— Дівчинко, зі мною все добре, — задихано сказав їй містер Боудітч. — Лежати.
Вона вляглася на пузо, але очей з нього не зводила. Мелісса подала йому склянку води.
— У винагороду за добру працю можете сьогодні випити вечірні пігулки о п’ятій. Я повернусь у п’ятницю. Знаю, що боляче, Говарде: зв’язки не хочуть розтягуватись. Але розтягнуться, якщо ви працюватимете далі.
— Боже, — сказав він. А потім бурчливо: — Добре.
— Чарлі, проведи мене.
Я відніс її громіздку спортивну сумку з приладдям до машини. Маленька «хонда сівік» була припаркована перед хвірткою. Коли підіймав багажник і клав сумку всередину, помітив через дорогу місіс Річленд, яка знову затуляла очі дашком, щоб краще роздивитися шоу. Побачивши, що я дивлюся, вона помахала пальцями.
— Він справді одужає? — спитав я.
— Так. Ти бачив, як у нього коліно згинається. Це надзвичайно. Я вже таке бачила, але зазвичай у молодших пацієнтів. — Трохи поміркувавши, вона кивнула. — Одужає. Принаймні на якийсь час.
— А що це означає?
Вона відчинила дверцята з боку водія.
— Старий буркотун він, правда?
— Він не дуже добре вміє спілкуватися з людьми, — сказав я, чудово розуміючи, що вона не відповіла на моє запитання.
Вона знову весело розсміялася. Я замилувався її красою під весняним сонцем.
— Цілком з тобою згодна, друже. Я повернуся в п’ятницю. Інший день, той самий порядок дій.
— А що таке лінпарза? Інші, які він приймає, я знаю, а цю ні. Від чого вона?
Її усмішка зблякла.
— Не можу сказати, Чарлі. Лікарська таємниця. — Вона прослизнула за кермо. — Але подивись в інтернеті. Там є все.
І поїхала.
7
О сьомій годині того вечора тато відчинив хвіртку — яку я не потурбувався зачинити — і покрокував доріжкою до мене, бо я сидів на сходинці ґанку. Після сеансу ФТ я спитав містера Боудітча, чи не бажає він відкласти татів візит. Я майже хотів, щоб він сказав «так», але після недовгих роздумів він похитав головою:
— Нехай приходить. Його душа буде спокійна. Він, мабуть, хоче переконатися, що я не розбещувач неповнолітніх.
На це я нічого не відповів, хоча в тому своєму стані містер Боудітч не зміг би розбещувати й скаута-дошкільня, не те що довготелесе здоровило, яке займається двома видами спорту.
— Привіт, Чарлі.
— Привіт, тату.
Я обійняв його. З собою тато мав шестибляшанкову упаковку коли.
— Як думаєш, йому таке зайде? У дванадцять років я зламав ногу й пив її галонами.
— Заходь, сам спитаєш.
Містер Боудітч сидів на стільці, який я приніс згори. Він попросив дати йому сорочку на ґудзиках і гребінець для волосся. Якби не піжамні штани, що нависали над фіксатором, я б сказав, що вигляд у нього цілком доладний. Я хвилювався, надіючись, що він не буде з татом занадто різкий. Але хвилювання були зайві. Його ліки почали діяти, але річ була не тільки в цьому. Цей чоловік насправді вмів поводитися в товаристві. Його вміння трохи спорохнявіло, але нікуди не ділося. Мабуть, деякі навички — мов катання на велосипеді.
— Містере Рід, — мовив він, — я вже колись давно з вами бачився, але приємно познайомитись офіційно. — Він простягнув велику жилаву руку. — Вибачте, але не можу встати.
Тато поручкався з ним.
— Нічого страшного. І будь ласка, називайте мене Джордж.
— Добре. А мене — Говард, хоча вашого сина довелося довго переконувати. Хочу вам розказати, який він до мене добрий. Бойскаут без усього того гівна, даруйте на слові.
— Нічого, — заспокоїв тато. — Я пишаюся ним. Як ваші справи?
— Видужую… принаймні так запевняє Королева тортур.
— Фізіотерапія?
— Так її називають.
— А хто в нас хороша дівчинка? — тато нахилився до Радар і енергійно її погладив. — Ми з нею знайомі.
— Я чув. Якщо очі не підводять, то, здається, кока-кола.
— Не підводять. Хочете з льодом? Боюся, що вона тепла.
— Кола з льодом — це прекрасно. Були часи, коли нотку пікантності їй додав би ром.
Я трохи напружився, але тато розсміявся:
— Розумію, про що ви.
— Чарлі? Дістанеш із горішньої полиці три високі келихи й наповниш їх льодом?
— Авжеж.
— Може, спершу сполосни. Ними давно не користувалися.
Я не поспішав: помив келихи, наколов льоду зі старомодної таці містера Боудітча, паралельно прислухаючись до розмови. Містер Боудітч висловив татові співчуття з приводу втрати дружини, сказав, що кілька разів розмовляв з нею на Платановій («коли я частіше виходив»), і вона йому здалася дуже приємною жінкою.
— Той клятий міст треба було відразу заасфальтувати, — сказав містер Боудітч. — Її смерті можна було уникнути. Мені дивно, що ви не судилися з містом.
«Він був зайнятий — пиячив», — подумав я. Давні обрáзи майже минулись, але не повністю. Страх і втрата залишають осад.
8
Коли я провів тата стежкою до хвіртки, вже стемніло. Містер Боудітч був у ліжку. Він перебрався туди з моєю (зовсім невеличкою) допомогою, під пильним татовим поглядом.
— Він не такий, як я думав, — сказав тато, коли ми вийшли на тротуар. — Геть не такий. Я очікував побачити буркотуна. Може, навіть злюку.
— Він може таким бути. А з тобою він був типу… не знаю, як це назвати.
Тато знав.
— Він зробив над собою зусилля. Хотів мені сподобатися, бо йому подобаєшся ти. Я бачу, як він дивиться на тебе, синку. Ти важливий для нього. Не підведи його.
— Головне, щоб він сам не впав.
Тато мене обняв, поцілував у щоку й покрокував униз пагорбом. Я дивився, як він вигулькує в кожному колі світла від ліхтаря і знову зникає. Часом я справді відчував на нього образу за його втрачені роки, бо вони були моїми втраченими роками. Та більше я радів, що він повернувся.
— Усе пройшло добре, правда? — спитав містер Боудітч, коли я зайшов.
— Дуже добре.
— Як проведемо вечір, Чарлі?
— Є в мене одна ідейка. Секунду.
Я попередньо завантажив на ноут два випуски «Голосу». Поставив комп’ютер на стіл біля його ліжка, так, щоб ми обидва могли дивитися.