Казка

— Я зможу поїсти, якщо ти мене обнімеш.

Я обняв його і попросив вибачення за свої погані слова.

— Та нічого. Мабуть, по заслузі мені.

Ми пішли на кухню і з’їли стільки «Бабусиної запеченої курочки», скільки змогли, тобто небагато. Коли він вишкрібав рештки з тарілок у раковину, то розповів мені, що збирається покинути пиятику, — і на ті вихідні покинув. А ще сказав, що в понеділок почне шукати нову роботу, — але не почав. Він залишився вдома, дивився старі фільми по TCM, а коли я повернувся з бейсбольного тренування й пообіднього плавання, він був уже вгашений.

Побачив, що я на нього дивлюся, і тільки головою похитав:

— Завтра. Завтра. Присягаюся.

— Брехня, не вірю, — сказав я і пішов до себе.

6

То було найгірше літо мого дитинства. «Гірше, ніж після смерті матері?» — запитаєте ви, і я відповім: «Так». Бо крім нього, в мене батьків не було, а ще тому, що все це, здавалося, відбувається в режимі вповільненої зйомки.

З його боку була квола спроба пошукати роботу в страховому бізнесі, але вийшов пшик. Нічого не вдавалося навіть тоді, коли він голився, мився і вдягався як успішний. Мабуть, просочилися чутки.

Рахунки надходили й накопичувалися на столику в передпокої, невідкриті. Принаймні він їх не відкривав. То я розпечатав всі, коли стос уже височів занадто. Я поклав їх перед ним, а він виписав чеки для сплати. Я не знав, чи ті чеки повертатимуться недійсними з позначкою «НЕДОСТАТНЬО КОШТІВ», і знати не хотів. Це було те саме, що стояти на мості й уявляти, що на тебе несе вантажівку, яка втратила керування. Гадати, якими були б твої останні думки за мить до того, як вона розчавить тебе на смерть.

Він влаштувався на неповний робочий день на автомийку «Джиффі» біля розширення магістралі. Там протримався тиждень, а потім чи сам пішов, чи його пішли. Він не розказував, а я не питав.

Я пройшов до зіркової команди Креветкової ліги, але ми після перших двох ігор вилетіли з турніру із системою подвійного вибування. Під час основного сезону я зробив шістнадцять гоумранів, був найкращим бетером «Стар Маркету», але в тих двох матчах сім разів набирав страйки: раз ударив по м’ячу на землі, а раз замахнувся на м’яч так високо над головою, що для контакту знадобився б ліфт. Тренер спитав, що зі мною, а я відповів:

— Нічого, нічого, просто не чіпайте мене.

А ще я робив усяку хрінь — іноді з другом, іноді наодинці. І погано спав. Жахіття, як після маминої смерті, не снилися, я просто не міг заснути, іноді аж до півночі чи першої ночі. Я почав розвертати годинник циферблатом до стіни, щоб не дивитися на цифри.

Я не те щоб ненавидів батька (хоча певен, що з часом зненавидів би), але відчував до нього презирство. «Слабак, слабак», — думав я, лежачи в ліжку й слухаючи його хропіння. І, звісно, не міг не думати про те, що з нами буде далі. Кредит на машину виплатили, і це добре, але за будинок — ні, і суми цих платежів мене жахали. Скільки ще часу мине, перш ніж він перестане витягувати місячний бюджет? Авжеж, цей час настане, бо іпотека в нас була на дев’ять наступних років, а грошей у жодному разі так надовго не вистачить.

«Бездомні, — думав я. — Банк забере будинок, як у “Гронах гніву”, і ми опинимося на вулиці».

Я бачив безпритульних у центрі міста, багато безпритульних, і коли не міг заснути, думками повертався до них. Я багато думав про тих міських мандрівників. У старому одязі, який мішком висів на худорлявих тілах чи розтягувався на огрядних. Кросівки, замотані скотчем. Покривлені окуляри. Довге волосся. Божевільні очі. Перегар. Я уявляв, як ми спимо в своїй машині біля старого залізничного депо чи на паркінгу «Волмарту», серед трейлерів. Уявляв, як батько штовхає поперед себе магазинний візок з усіма нашими мізерними пожитками. У тому візку я завжди бачив свій будильник з тумбочки. Не знаю, чому від цього мене охоплював невимовний жах, але так було.

Скоро мені повертатися до школи, і байдуже, безпритульний я чи ні. Дехто з моєї команди, мабуть, почне мене обзивати Чарлі-Страйком. Хоча це краще, ніж Чарлі Алкашович, але чи довго чекати, коли все це буде разом? Люди на нашій вулиці вже були в курсі, що Джордж Рід більше не ходить на роботу, і майже напевно знали причину. Я себе щодо цього не дурив.

Сім’єю ми ніколи не відвідували церкву і взагалі були не релігійні в загальноприйнятому розумінні. Одного разу я спитав маму, чому ми не ходимо до церкви — тому що вона не вірить у Бога? Вона відповіла, що вірить, але їй не потрібен священник (чи пастор, чи рабин), щоб указував, як правильно в Нього вірити. Сказала, що для цього їй всього-на-всього треба розплющити очі й роззирнутися навколо. А тато казав, що його виховували як баптиста, але він перестав ходити до церкви, коли цю церкву стала більше цікавити політика, а не Нагірна проповідь.

Але одного вечора, приблизно за тиждень до початку занять у школі, мені спало на думку помолитися. Потреба була дуже сильна, майже нездоланна. Я опустився навколішки біля ліжка, склав руки, міцно заплющив очі й помолився про те, щоб батько перестав пити.

— Якщо Ти зробиш це для мене, ким би Ти не був, я зроблю щось для Тебе, — сказав я. — Даю обіцянку і готовий померти, якщо її не виконаю. Просто покажи, що Тобі потрібно, і я зроблю. Присягаюся.

Я ліг у ліжко і тієї ночі проспав не прокидаючись аж до ранку.

7

Перед звільненням батько працював в «Оверленд Нешнл Іншуренс». Це велика страхова компанія. Ви могли бачити їхню рекламу, ту, в якій розмовляють верблюди Білл і Джилл. Дуже смішна. Тато казав:

— Усі страхові компанії використовують хихотунчики в рекламі, щоб привертати погляди, та коли застрахований подає заяву на відшкодування, стає не до сміху. Це мій вихід. Я регулятор страхових претензій, тобто — але ніхто цього вголос не говорить — я маю знизити договірну суму. Іноді так і роблю, але ось секрет: коли я починаю роботу, то завжди стаю на бік позивача. Якщо, звісно, не знаходжу причин цього не робити.

Головний офіс «Оверленду» на Середньому Заході розташований на околицях Чикаго, у провулку, який тато називав Страховим. Коли він їздив на роботу, від Сентрі туди було всього сорок п’ять хвилин за кермом, ну, в щільному потоці машин — година. З того офісу працювали щонайменше сто регуляторів претензій, і одного дня у вересні 2008 року до нього навідався агент, із яким він раніше працював. Його звали Ліндсі Франклін. Тато називав його Лінді. Це було після обіду, ближче до вечора, і я сидів за кухонним столом, робив уроки.

Той день закарбувався в пам’яті мерзенно-гівняним початком. У будинку й досі злегка смерділо димом, хоч я й попшикав скрізь «Ґлейдом». Тато вирішив приготувати на сніданок омлет. Бог його знає, чому він прокинувся о шостій ранку й чому вирішив, що мені потрібен омлет, але він побрів з кухні до туалету або ввімкнути телевізор і забув, що стоїть на плиті. Важкий був бодун, не сумніваюся. Я прокинувся під завивання детектора пожежної сигналізації, побіг на кухню в трусах і побачив величезну хмару диму. На пательні лежало щось подібне до обвугленого поліна.

Я згріб усе в подрібнювач сміття і приготував собі пластівці. На татові все ще був фартух, і це виглядало дуже тупо. Він спробував попросити вибачення, і я промимрив щось у відповідь, аби він заткнувся. Пам’ятаю, що протягом тих тижнів і місяців він постійно намагався перепрошувати і мене це до сказу бісило.

Але також то був незабутньо класний день, один з найкращих, — завдяки тому, що сталося ввечері. Ви, певно, звикли до чогось крутішого, але я все одно розповім, бо ніколи не переставав любити свого тата, навіть коли він мені не подобався, і цей епізод історії мене ощасливлює.

Лінді Франклін працював в «Оверленді». А ще був алкоголіком у зав’язці. Він не належав до тих агентів, які особливо тісно спілкувалися з батьком, мабуть, тому що Лінді ніколи не заходив з іншими до «Таверни Даффі» після роботи. Але він знав, що тато втратив роботу, і вирішив якось цьому зарадити. Принаймні спробувати. З його боку то був «візит дванадцятого кроку», як я дізнався згодом. У нього було заплановано кілька зустрічей із позивачами в нашому містечку, і коли він з усім упорався, то спонтанно вирішив заїхати до нас. Потім казав, що ледь не передумав, бо не було підтримки (алкоголіки, які одужують, зазвичай роблять «візит дванадцятого кроку» з партнером, типу як мормони), але потім махнув рукою і пошукав у телефоні нашу адресу. Мені не подобається думати про те, що з нами могло статися, якби він вирішив не їхати. І вже напевно я ніколи не опинився б у сараї містера Боудітча.