Я хотів збрехати, але сенсу не було. Він би зрозумів.
— Так.
Він усе ще дивився на мене тим проникливим поглядом — ліве око примружене, кущувата права брова піднята. Але з усмішкою.
— Занурюєш руки у відро й пропускаєш гранули між пальців?
— Так. — Тепер мої щоки аж пашіли рум’янцем. Я зробив це не лише того першого разу. Відтоді — ще кілька разів.
— Зачарування золотом — це щось відмінне від його грошової вартості. Ти ж розумієш, так?
— Так.
— Скажімо, просто заради підтримання розмови, що Гайнріх вибовкав зайвого комусь не тому, перебравши напоїв в огидному генделику на тій самій вулиці, де його крамниця. Я ладен поставити цей будинок і землю, на якій він стоїть, що старий кульгавий Віллі не п’є забагато, а може, і взагалі не п’є, але припустімо так. І припустімо, що людина, з якою він поговорив, можливо, наодинці, а може, зі спільниками, одного вечора дочекається, поки ти підеш, а потім вдереться в мій будинок і вимагатиме золота. Револьвер нагорі. Моя собака, що колись вселяла жах… — він погладив Радар, яка дрімала поруч, — тепер старіша за мене. Що я робитиму в такій ситуації?
— Мабуть… віддасте їм золото?
— Саме так. Щастя й здоров’я не побажаю, але віддам.
І тоді я спитав:
— А звідки воно у вас, Говарде?
— Може, з часом я тобі й розкажу. Ще не вирішив. Бо золото не просто зачаровує. Воно небезпечне. І те місце, звідки воно походить, небезпечне. Здається, я бачив у холодильнику ягняче каре. А капустяний салат є? У «Тіллері» готують найкращий капустяний салат. Ти повинен скуштувати.
Інакше кажучи, розмову закінчено.
4
Якось увечері наприкінці липня Радар не змогла вибратися нагору задніми сходами, коли ми повернулися з прогулянки Сосновою вулицею. Спробувала двічі, а потім просто всілася біля нижньої сходинки, хекаючи й дивлячись на мене.
— Візьми її на руки й занеси, — сказав містер Боудітч.
Він саме вийшов і спирався на одну милицю. Другу практично вже відправили на пенсію. Я подивився на нього, щоб упевнитися. І він кивнув:
— Пора.
Коли я підняв її, вона дзявкнула й вишкірила зуби. Я ковзнув донизу рукою, що притримувала її задні лапи, намагаючись не зачіпати болюче місце, й заніс її нагору. Це було легко. Радар схудла, її морда тепер була майже повністю сива, а очі часто сльозилися. Я обережно опустив її на кухні, й спочатку задні ноги її не тримали. Але вона зібралася з силами — я бачив, як важко їй це дається, — і покульгала до свого килимка біля дверей комори, дуже повільно, і радше впала на нього, ніж лягла, з утомленим звуком «вуфф».
— Їй треба до ветеринара.
Містер Боудітч похитав головою:
— Вона злякається. Не хочу безцільно її піддавати такому.
— Але…
Він заговорив лагідно, що злякало мене, бо на нього це було зовсім не схоже:
— Жоден ветеринар їй не допоможе. Радар наближається до кінця. Зараз їй необхідно відпочивати, а мені — подумати.
— Про що, Господи Боже?
— Про те, як краще вчинити. Тобі зараз треба додому. Повечеряй. Сьогодні не повертайся. Побачимося вранці.
— А що з вашою вечерею?
— Я поїм сардин і крекерів. Іди. — І він повторив: — Мені необхідно подумати.
Я пішов додому, але майже не їв. Апетиту не було.
5
Після того Радар перестала доїдати сніданок і вечерю, і хоча я піднімав її на руках нагору сходами — вниз вона ще зійти могла сама, — іноді могла наробити в будинку. Я розумів, що містер Боудітч правий: жоден ветеринар їй не допоможе… крім хіба що наприкінці, бо було очевидно, що їй болить. Вона багато спала, а часом дзявкала і клацала зубами в бік задніх лап, наче хотіла позбутися того, що її там кусало і завдавало болю. Тепер у мене було двоє пацієнтів: один одужував, а другій ставало гірше.
П’ятого серпня, в понеділок, я отримав мейл від тренера Монтґомері з графіком футбольних тренувань. Перш ніж відповісти, я з поваги до батька розповів йому, що вирішив не грати у фінальний рік. Тато, хоч і був помітно розчарований (я й сам був розчарований), відповів, що розуміє. За день до того він приходив до містера Боудітча грати в «Джин» і бачив, у якому стані Радар.
— Там і досі багато роботи, — сказав я. — Хочу якось упорядкувати безлад на третьому поверсі, а коли зрозумію, що Говарду вже можна спускатися в підвал, там є пазл, який треба закінчити. Я думаю, він геть про нього забув. О, а ще треба навчити його користуватися ноутбуком, щоб він міг шаритися в інеті, а не тільки дивитися фільми, а ще…
— Годі, Чіпе. Це через собаку. Правильно?
Я подумав про те, як заношу її нагору сходинками, який присоромлений у неї вигляд, коли наробить у будинку, і просто не зміг відповісти.
— У мене в дитинстві був кокер-спанієль, — сказав тато. — Пенні, так її звали. Дуже важко дивитися, як старіє хороший пес. А коли вони наближаються до кінця… — він похитав головою. — Від цього серце розривається.
Саме так. Так воно й було.
Не тато збісився, почувши, що я покину футбол у випускний рік, а містер Боудітч. І збісився він, як ведмідь.
— Ти здурів?! — ледь не закричав він. Зморшкуваті щоки спалахнули рум’янцем. — Тобто остаточно, безповоротно звихнувся?! Ти будеш зіркою в тій команді! Ти зможеш грати на рівні коледжу, може, навіть зі стипендією!
— Ви ніколи в житті не бачили, як я граю.
— Я читав спортивний розділ у «Сан», хоч він там і гівняний. Торік ти виграв Кубок індички, йопересете!
— Ми в тій грі забили чотири тачдауни. Мій був лиш останній.
Він стишив голос:
— Я б ходив на твої матчі.
Це приголомшило мене до втрати дару мови. Почути таке від добровільного затвірника, яким він був ще до нещасного випадку… неймовірна пропозиція.
— Ви зможете піти, — зрештою сказав я. — А я піду з вами. Купите хотдоґи, а я візьму колу.
— Ні. Ні. Я твій шеф, чорт забирай, я плачу тобі зарплату, і я забороняю. Через мене ти не змарнуєш свій останній футбольний сезон у старшій школі.
Темперамент у мене є, хоч я з ним його ніколи не проявляв. Але того дня проявив. Думаю, можна сказати, що я гаркнув:
— Ви тут ні при чому, взагалі ні при чому! А вона?! — я показав на Радар, яка підняла голову й озвалася стривоженим скавчанням. — Будете носити її нагору і вниз сходинками, щоб вона могла попісяти й покакати? Та ви самі ледве ходите!
Він вражено подивився на мене.
— Я… нехай це робить у будинку… я підстелю газети…
— Їй буде дуже неприємно, ви ж знаєте. Може, вона й собака, але своя гідність у неї є. І якщо це її останнє літо, остання осінь… — Я відчув, як підступають сльози, і подумати, що це безглуздя, може тільки той, у кого ніколи не було собаки, яку любив. — Я не хочу бути на полі й битися об сране тренувальне опудало, коли вона відійде! До школи я ходитиму, це обов’язково, але решту часу хочу проводити з нею. І якщо вас таке не влаштовує, то звільніть мене.
Він мовчав, згорнувши руки. А коли знову подивився на мене, його губи були так міцно стулені, що перетворилися на невидиму лінію, і на мить я подумав, що він справді мене звільнить. Та він сказав:
— Думаєш, ветеринар зможе прийти додому й не звертати уваги на те, що моя собака не зареєстрована? Якщо я йому добре заплачу?
Я видихнув.
— Може, я спробую дізнатися?
6
Я знайшов не ветеринара, а помічницю ветеринара, одиноку маму з трьома дітьми. Її знав Енді Чен, він нас і познайомив. Вона прийшла, оглянула Радар і дала містерові Боудітчу пігулки — за її словами, експериментальні, але кращі, ніж капрофен. Сильніші.
— Я хочу, щоб ви чітко розуміли, — сказала вона. — Вони покращать якість її життя, але, ймовірно, скоротять його тривалість. — Вона трохи помовчала. — Напевно скоротять. Коли вона помре, не звертайтеся до мене й не кажіть, що я вас не попереджала.