— Залишайся тут.
— Містере Боудітч, що… вам не можна…
— Залишайся тут, щоб тобі! — Він ухопив мене за лікоть і стиснув, сильно, до болю. Дихав швидко й хрипко. — Залишайся з собакою. Я не жартую.
Він вийшов, хряснувши дверима, і боком спустився сходами. Радар притулилася головою мені до ноги й тихенько скімлила. Я неуважно погладив її, бо сам вдивлявся крізь шибку. На півдорозі до сараю містер Боудітч сягнув рукою в ліву кишеню й дістав зв’язку ключів. Вибравши один, пішов далі. Вставив ключ у великий замок і витяг револьвер. Він провернув ключ і відчинив двері, цілячись револьвером трохи під кутом донизу. Я очікував, що зараз хтось чи щось вискочить на нього, але цього не сталося. Та все ж якийсь рух я помітив — щось чорне й тонке метнулося. Потім зникло. Містер Боудітч зайшов у сарай і зачинив за собою двері. Довгий-предовгий час (хоча насправді не більше ніж п’ять секунд) нічого не відбувалося взагалі. А потім пролунали два постріли. Стіни сараю, певно, були дуже товсті, бо ті звуки, що в закритому просторі мали бути оглушливими, до мене дійшли двома глухими невиразними гупаннями, наче хтось вдаряв молотом, який обгорнули фетром.
Запанувала тиша. Вона тривала значно довше, ніж п’ять секунд, — радше п’ять хвилин. Єдине, що мене стримувало, — наказовий тон містера Боудітча та вкрай грізний вираз його обличчя, коли він наказував мені залишатися тут, щоб мені. Та зрештою навіть це перестало мене стримувати. Я був певен, що з ним сталося щось погане. Я відчинив двері кухні, та щойно зробив крок на задній ґанок, двері сараю відчинились і звідти вийшов містер Боудітч. Радар кулею рвонула повз мене (де й ділися ознаки артриту) та перебігла двір до нього, коли він зачиняв двері й ставив на місце замок. Добре, що так, бо більше йому не було за що триматися, коли на нього наскочила Радар.
— Лежати, Радар, лежати!
Несамовито теліпаючи хвостом, вона впала на живіт. Містер Боудітч покрокував назад до ґанку, значно повільніше, ніж ішов до сараю. Він помітно припадав на хвору ногу. Один шрам розкрився, і з нього темно-червоними краплинами сочилася кров. Ці краплі нагадували рубіни, які я бачив у підсобці містера Гайнріха. Один старий капець містер Боудітч загубив.
— Допоможи трохи, Чарлі, — попросив він. — Довбана нога вогнем горить.
Я підхопив його під руку, закинув її собі на шию, взяв його за кістляве зап’ястя і ледь не потягнув нагору сходами, в будинок.
— Ліжко. Треба лягти. Не можу віддихатися.
Я допоміг йому дійти до вітальні — дорогою він загубив і другий капець, бо ноги волочились, — і опустив на розкладний диван.
— Господи Боже, Говарде, що то було? Що ви застре…
— Комора, — сказав він. — Горішня полиця. За пляшками олії «Вессон». Віскі. От стільки. — Він на трішки розвів великий палець та вказівний. Пальці тремтіли. Я раніше думав, що він блідий, але тепер, коли червоні плями помалу зійшли з його обличчя, він скидався на мерця з живими очима.
Я пішов у комору й знайшов пляшку «Джеймісона» там, де він і казав. Навіть такому високому, як я, довелося зіп’ястися навшпиньки, щоб до неї дотягтися. Пляшка була запорошена й майже повна. І в тому моєму накрученому стані — переляку, ледь не паніки — запах, коли я відкоркував ту пляшку, приніс паскудні спогади: ось тато валяється на дивані в напівступорі або схиляється над унітазом і ригає. Віскі пахне не так, як джин… і водночас так. Мені весь алкоголь пахне однаково — смутком і втратою.
Я налив кілька ковтків у склянку для соку. Містер Боудітч вихилив і закашлявся, але принаймні його щоки трохи порожевіли. Він розщебнув кричущу кобуру.
— Зніми з мене цю довбану хрінь.
Я потягнув за кобуру, й пояс ковзнув, сповзаючи з нього. Містер Боудітч вилаявся собі під носа («блядь»), бо ж пояс, напевно, шкрябнув йому поперек.
— Що мені з цим робити?
— Поклади під ліжко.
— Де ви взяли цей пояс? Я його ще не бачив.
— Де взяв, там уже нема. Просто поклади, але спершу перезаряди.
На поясі між кончо були петлі патронташа. Я прокрутив барабан великого револьвера, заповнив дві порожні камери, вклав револьвер у кобуру й засунув під ліжко. Таке враження було, що я сплю наяву.
— Що то було? Що там було?
— Я тобі розповім, — сказав він, — але не сьогодні. Нічого такого, про що слід турбуватися. На, візьми. — Він простягнув мені зв’язку ключів. — Поклади он там на полицю. Дай мені дві оксі, а потім я посплю.
Я дав йому пігулки. Мені не подобалося, що він закидається сильною наркотою після сильного віскі, але ж алкоголю там було лише на кілька ковтків.
— Не ходи туди, — сказав він. — Може, з часом і підеш, але поки що навіть не думай.
— Це звідти все золото?
— Усе складно, як кажуть у післяполуденних мильних операх. Мені не можна про це говорити, Чарлі, і ти нікому не розповідай. Нікому. Наслідки будуть такі… я навіть уявляти не беруся. Дай слово.
— Даю слово.
— Добре. А тепер іди, дай старому поспати.
2
Радар зазвичай охоче йшла на прогулянку зі мною додолу схилом, але тієї суботи вона не хотіла залишати містера Боудітча. Я пішов додому сам-один і приготував собі пікантний сендвіч із шинкою — перекус чемпіонів. Тато лишив записку, що йде на зустріч АА о дев’ятій ранку, а потім у боулінг з Лінді та ще кількома тверезими друзями. А я й радий був. Обіцянку, яку дав містерові Боудітчу («Наслідки будуть такі… я навіть уявляти не беруся», — сказав він), я виконав би в будь-якому разі, але тато все одно міг щось роздивитися на моєму обличчі. Тепер, коли покинув пити, він був у сто разів чутливіший до такого. Зазвичай це було добре. Але не того дня.
Коли я повернувся в будинок номер один, містер Боудітч усе ще міцно спав. Вигляд у нього був уже трохи кращий, але дихання виривалося з хрипами. Так він дихав, коли я знайшов його на східцях ґанку зі зламаною ногою. Мені це не сподобалося.
До вечора хрипи минули. Я приготував попкорн, струшуючи його по-старому — на пательні. Ми їли його й дивилися на моєму ноуті вестерн «Хад». Обрав кіно містер Боудітч. Я про цей фільм не чув, але він виявився непоганим. Мені навіть не завадило те, що він чорно-білий. В одному місці містер Боудітч попросив зупинити, коли камера наблизилася до Пола Ньюмана.
— Чарлі, чи він не найвродливіший чоловік в історії? Як ти гадаєш?
Можливо, так і є, відповів я.
З суботи на неділю я заночував у будинку. В неділю містерові Боудітчу наче полегшало ще більше, тому я поїхав з татом рибалити на Південноелґінське водосховище. Не зловили ми нічогісінько, але приємно було проводити з татом час під м’яким вересневим сонцем.
— Чарлі, щось ти незвично тихий, — сказав тато дорогою назад. — Про щось думаєш?
— Про стару собаку, от і все.
То була брехня, хоч і не повністю.
— Приводь її сьогодні до нас, — запропонував тато, і я намагався, але Радар не хотіла залишати містера Боудітча.
— Іди сьогодні переночуй у своєму ліжку, — сказав містер Боудітч. — Ми зі старенькою не пропадемо.
— У вас хрипкий голос. Сподіваюся, ви не захворіли.
— Ні. Просто говорив майже цілий день.
— До кого?
— З ким, — виправив він. — З самим собою. Йди, Чарлі.
— Добре, але телефонуйте в разі чого.
— Так, так.
— Пообіцяйте. Вчора я дав вам слово, а сьогодні ви мені дайте.
— Господи. Обіцяю. А зараз ноги в руки — і вперед.
3
У неділю Радар не змогла вибратися нагору сходами після ранкового туалету і з’їла тільки половину корму. А ввечері не їла взагалі.