— Може, їй просто треба відпочити, — сказав містер Боудітч, але в голосі лунали нотки сумніву. — Дай їй подвійну дозу тих нових таблеток.
— Ви впевнені? — спитав я.
Він пригнічено посміхнувся:
— А може стати гірше?
Тієї ночі я справді ночував у своєму ліжку, а в понеділок Радар ніби трохи полегшало. Але містер Боудітч розплачувався за суботу — знову ходив у туалет і назад на милицях. Я хотів прогуляти школу й залишитися з ним, але він заборонив. Того вечора він був наче жвавіший. Сказав, що повертається в норму. А я йому повірив.
От дурний.
4
У вівторок вранці, о десятій, у мене був урок поглибленої хімії. Ми розділилися на групи по четверо, начепили гумові фартухи й рукавиці — визначали точку кипіння ацетону. У кабінеті було тихо, тільки мурмотіли голоси, тому звук мого мобільного, коли він задзвонив у задній кишені, був дуже гучний. Містер Екерлі несхвально глянув на мене:
— Діти, скільки разів я казав вмикати беззвучний…
Вийнявши смартфон з кишені, я побачив напис «БОУДІТЧ». Миттю скинув рукавиці й відповів на дзвінок, коли вже виходив з кабінету, попри всі протести Екерлі. Голос містера Боудітча лунав напружено, але спокійно:
— Чарлі, здається, в мене інфаркт. Та навіть не здається — я не сумніваюся.
— Ви дзвонили у…
— Я подзвонив тобі, тому мовчи і слухай. Є адвокат. Леон Бреддок, в Елґіні. Є гаманець. Під ліжком. Усе інше, що тобі потрібне, теж знайдеш під ліжком. Ти зрозумів? Під ліжком. Подбай про Радар, а коли про все довідаєшся, вирішуй… — він зойкнув. — Бляха, як боляче! Пече, як чавун у кузні! Коли про все довідаєшся, вирішуй, що ти хочеш із нею робити.
От і все. Він від’єднався.
Двері кабінету хімії відчинилися саме тоді, коли я набирав 911. Вийшов містер Екерлі й спитав, що я собі думаю. Я відмахнувся. Операторка 911 спитала, що сталося. Містер Екерлі стояв з роззявленим ротом, я пояснив їй ситуацію і назвав адресу. Розв’язавши фартух, кинув його на підлогу. І побіг до дверей.
5
Ще ніколи в житті я так швидко не їздив на велосипеді. Я стояв на педалях і розтинав вулиці, навіть не дивлячись навколо. Прогудів клаксон, заверещали шини, і хтось загорлав: «Куди преш, гівнюк тупий?»
Я їхав швидко, але «швидка допомога» мене випередила. Коли я різко завертав за ріг Соснової та Платанової, опустивши одну ногу й тягнучи її по асфальту, щоб не занесло, «швидка» вже від’їжджала з увімкненими блимавками та сиреною. Я побіг до чорного ходу. Не встиг я відчинити двері кухні, як Радар кулею вилетіла в собачі дверцята й наскочила на мене. Я впав на коліна, щоб вона не стрибала й не навантажувала собі задні стегна. Вона скавчала, дзявкотіла, лизала мені обличчя. Навіть не намагайтеся мене переконувати, ніби вона не зрозуміла: сталося щось погане.
Ми зайшли всередину. На кухонному столі розлилася чашка кави, а стілець, на якому він завжди сидів (дивно, як ми обираємо собі місця й тримаємося їх), був перекинутий. На ввімкненій плиті стояла старомодна кавоварка, занадто гаряча. Пахло горілим. Пахло хімічним дослідом, могли б сказати ви. Я вимкнув плиту й за допомогою кухонної рукавички переставив кавоварку на холодний пальник. Весь цей час Радар не відходила від мене: тулилася до ноги, терлася головою об коліно.
На підлозі біля входу до вітальні лежав календар. Уявити, що тут сталося, було неважко. Містер Боудітч пив каву за кухонним столом, кавоварка грілася на плиті, щоб друга чашка була гаряченька. Раптом у груди йому вгатило молотом. Він розливає каву. Стаціонарний телефон у вітальні. Він підводиться, йде туди, перекинувши стілець, хитається і зриває зі стіни календар, коли за неї хапається.
Ретрофон лежав на ліжку. Ще там була обгортка з написом «Папаверин» — укол, який йому зробили перед транспортуванням, мабуть. Я сів на зіжмакану постіль на розкладному дивані, погладжуючи Радар і чухаючи їй за вухами, бо це завжди її заспокоювало.
— З ним усе буде добре, мала. От побачиш, він одужає.
Але на випадок, якщо ні, я зазирнув під ліжко. Там, за словами містера Боудітча, все, що мені потрібно. Побачив револьвер у кобурі на поясі, інкрустованому кончо. Ще там були зв’язка ключів і гаманець, якого я не знав. І старомодний касетний диктофон, який я знав, але тоді він примостився на пластиковому ящику з-під молока серед мотлоху на третьому поверсі. Зазирнувши у віконце диктофона, я побачив усередині касету «Radio Shack». Він або щось слухав, або записував. Я готовий був поставити гроші на те, що таки записував.
Ключі я поклав в одну кишеню, гаманець — в іншу. Я б сховав його в рюкзак, але той залишився в школі. Інші речі я заніс нагору і поклав у сейф. Перш ніж зачинити дверцята й прокрутити шифр, я опустився на коліно і занурив руки по зап’ястя в золоті гранули. Пропускаючи їх крізь пальці, я думав, що з ними буде, якщо містер Боудітч помре.
Радар скавчала й гавкала біля підніжжя сходів. Я спустився, сів на диван і зателефонував татові. Розповів, що сталося. Тато спитав, як він.
— Не знаю. Я його не бачив. Зараз поїду в лікарню.
Посеред клятого мосту задзвонив мій телефон. Я заїхав на паркінг «Зіп-Марту» й натиснув кнопку відповіді. Мелісса Вілкокс. Вона плакала.
— Чарлі, він помер дорогою до лікарні. Його намагалися реанімувати, все перепробували, але інфаркт був занадто сильний. Так прикро. Дуже співчуваю.
Я сказав, що мені теж прикро. Подивився на вітрину «Зіп-Марту». Вивіска на ній була незмінна: гора смаженої курятини на тарелі й напис «НАЙКРАЩІ В УСЬОМУ КРАЇ». Полилися сльози, затуманили слова. Мене помітила місіс Зіппі й вийшла надвір.
— Все гаразд, Чоллі?
— Ні, — відповів я. — Зовсім ні.
Сенсу їхати в лікарню не було. Я попедалював по мосту назад, а потім пішки повів велосипед нагору пагорбом вулиці Платанової. Був занадто вимотаний, щоб їхати, особливо на той крутий підйом. Біля нашого будинку зупинився, але той будинок порожній і залишатиметься таким до татового повернення. А в іншому будинку — собака, якій я потрібен. Я подумав, що тепер це вже моя собака.
6
Повернувшись до будинку містера Боудітча, я трохи попестив Радар. Гладив і плакав, частково від шоку, а частково ще й тому, що до мене потроху доходило: на тому місці, де раніше був друг, утворилася діра. Погладжування її заспокоювало, та й мене, мабуть, теж, бо я почав міркувати. Передзвонив Меліссі й спитав, чи робитимуть розтин. Вона відповіла, що ні, бо він помер не на самоті й причина ясна.
— Коронер випише свідоцтво про смерть, але йому потрібен якийсь документ, що засвідчує особу. У тебе часом нема його гаманця?
Ну, якийсь гаманець у мене був. Не той, який носив у кишені штанів містер Боудітч (коричневий, а той, який я знайшов під ліжком, був чорний), але цього я Меліссі не сказав. Просто відповів, що гаманець є. Вона сказала, мовляв, можна не поспішати, ми всі знаємо, хто він.
Але я в цьому засумнівався.
Поґуґливши номер Леона Бреддока, я зателефонував йому. Розмова вийшла коротка. Бреддок сказав, що всі справи містера Боудітча впорядковані, бо він не сподівався на довге життя.
— Сказав, що не купуватиме зелених бананів. Мені це здалося чарівним.
Рак, подумав я. Ось чому він упорядкував свої справи, ось на яку смерть чекав, а не на інфаркт.
— А він приїжджав до вас в офіс? — запитав я.
— Так. На початку цього місяця.
Інакше кажучи, коли я був у школі. А мені про це не сказав.
— Мабуть, «Убер» взяв.
— Що, вибачте?
— Нічого. Мелісса — його лікарка — каже, що комусь, здається, коронеру, потрібен документ, який засвідчує особу, щоб виписати свідоцтво про смерть.
— Так, так, звичайна формальність. Якщо занесете його в реєстратуру лікарні, там зроблять ксерокопію. Посвідчення водія, якщо воно в нього було; навіть протерміноване годиться, думаю. Щось із фотографією. Без поспіху, бо тіло в ритуальну службу віддадуть і так. Мабуть, ви ще не знаєте, до якої ритуальної служби…