— «Кросленд», — перебив я. Вони ховали маму. — Тут, у Сентрі.
— Добре, дуже добре. Він залишив кошти на такий сумний випадок. Будь ласка, повідомте мені, коли про все буде домовлено. Може, цим можуть заопікуватися ваші батьки. А після цього мені треба буде з вами зустрітися, містере Рід.
— Зі мною? Навіщо?
— При зустрічі розповім. Думаю, розмова в нас вийде приємна.
7
Я зібрав корм, посудину й ліки Радар. У жодному разі я не збирався залишати її в цьому будинку, де вона чекатиме повернення господаря з тої далечіні, куди він відійшов. Я причепив до її нашийника повідець і повів додолу пагорбом. Вона йшла повільно, але рівно і без труднощів вибралася східцями на наш ґанок. Радар уже знала цей будинок і відразу ж підійшла до миски з водою. А потім лягла на свій килимок і заснула.
Невдовзі після полудня повернувся тато. Не знаю, що він побачив на моєму обличчі, але одного погляду йому вистачило, щоб міцно мене обійняти. Я знову розплакався, і цього разу сльози потекли рікою. Він притулив долоню мені до потилиці й гойдав, наче того хлопчика, який втратив матір. І від цього я заплакав ще сильніше.
Коли водоспад припинився, він спитав, чи хочу я їсти. Я кивнув, і він посмажив яєчню-бовтанку з шести яєць, додавши туди по жмені цибулі й солодкого перцю. Ми поїли, і я розповів, що сталось, але багато про що й замовчав — про револьвер, звуки з сараю, відро золота в сейфі. І зв’язку ключів не показав. Я подумав, що невдовзі очищу совість, і він, мабуть, дасть мені чортів за те, що я промовчав, але поки що притримаю в таємниці всі божевільні штуки, доки не прослухаю ту касету.
Але гаманець я татові показав. У відділенні для паперових грошей лежали купюри по п’ять доларів, такого різновиду, що я й не бачив. Тато сказав, що це срібні сертифікати, не така вже й рідкість, але ретро, як телевізор і плита містера Боудітча. Ще там були три посвідчення особи: картка соціального страхування, видана на ім’я Говарда А. Боудітча; заламінована картка, яка засвідчувала, що Говард А. Боудітч був членом Американської асоціації лісорубів; водійське посвідчення.
Я зачудовано вдивлявся у фотографію на картці Асоціації лісорубів. На ній містерові Боудітчу було приблизно тридцять п’ять років, максимум сорок. На голові — копиця палахкотливо-рудого волосся, зачесаного назад із гладенького чола без жодної зморшки охайними хвилями; а такої зухвалої усмішки до вух я в нього не бачив ніколи. Часом він усміхався, раз чи двічі навіть широко, але так безтурботно — ні. Був у картатій фланелевій сорочці, й так, схожий на дроворуба.
«Простий дроворуб, — сказав він мені не так давно. — В казках їх багато».
— Це дуже-дуже добре, — озвався тато.
Я підвів погляд від картки, яку роздивлявся.
— Що?
— Це.
Він передав мені водійське посвідчення, на якому містерові Боудітчу було приблизно шістдесят. Руде волосся все ще було доволі густе, але вже рідішало й програвало битву з сивиною. Згідно з написом під іменем, права були дійсні до 1996 року, але ми знали більше. Тато перевірив в інтернеті. Містер Боудітч мав авто (десь), але чинного водійського посвідчення штату Іллінойс в нього не було, а цей документ… Я здогадався, що в містера Гайнріха могли бути знайомі, які виготовляли фальшиві права.
— Навіщо? — спитав я. — Чому він таке зробив?
— Причин може бути багато, але я думаю, він знав, що свідоцтво про смерть не видадуть без хоч якогось посвідчення особи. — Тато похитав головою, не роздратовано, а захоплено. — Це, Чарлі, була гарантія поховання.
— І що нам із цим робити?
— Користуватись. Я певен, він мав свої секрети, але навряд чи грабував банки в Арканзасі чи влаштовував стрілянину в нешвілльському барі. Він був добрий до тебе й до своєї собаки — мені цього досить. Я вважаю, його слід поховати з його маленькими секретами, якщо адвокат їх не знає. Чи ти так не думаєш?
— Думаю.
Насправді я думав, що секрети в нього були, так, але не маленькі. Якщо не вважати маленьким цілий статок у вигляді золота. І в сараї щось. Щось було, доки він це не застрелив.
8
Говарда Адріана Боудітча провели в останню путь через два дні, в четвер, 26 вересня 2013 року. Поминальна служба відбулася в ритуальному домі «Кросленд», а поховали його на цвинтарі Сентрі, там же, де знайшла вічний спокій моя мама. На татове прохання преподобна Еліс Паркер провела нерелігійну службу (по мамі також правила вона). Преподобна Еліс говорила коротко, але все одно в мене було багато часу на роздуми. Трохи про золото, але більше про сарай. Він щось там застрелив, і збурення його вбило. Не одразу, але я був певен, що причина в цьому.
На поховальній церемонії та на цвинтарі були присутні Джордж Рід, Чарльз Рід, Мелісса Вілкокс, місіс Альтея Річленд, адвокат Леон Бреддок і Радар, яка проспала всю церемонію і подала голос тільки раз, біля могили: завила, коли труну опускали в землю. Я певен, це звучить сентиментально і неймовірно водночас. Можу сказати лише одне — так і було.
Мелісса обняла мене й поцілувала в щоку. Сказала телефонувати їй, якщо захочу поговорити, і я пообіцяв, що так і зроблю.
На паркінг я повертався з татом і юристом. Радар повільно дибала поруч. «Лінкольн» Бреддока був припаркований біля нашого скромного «шеві капріс». У затінку дуба, листя якого вже золотилося, стояла лавка.
— Посидимо трохи? — запропонував адвокат. — Я маю вам розповісти дещо важливе.
— Стривайте, — сказав я. — Йдіть, не зупиняйтеся.
Я дивився на місіс Річленд, яка озирнулася так само, як завжди на Платановій — наставивши долоню дашком над очима, щоб затулити очі. Побачивши, що ми йдемо до машин — чи принаймні схоже на те, — вона сіла у свою і поїхала.
— Тепер можна й на лавку, — сказав я.
— Я так розумію, та леді з допитливих, — завважив Бреддок. — Вона його знала?
— Ні, але містер Боудітч сказав, що вона любить скрізь пхати носа, і мав рацію.
Ми сіли на лавку. Містер Бреддок поклав портфель на коліна й розстебнув його.
— Я казав, що в нас буде приємна розмова, і думаю, ти зі мною погодишся, коли почуєш, що я маю сказати.
Він вийняв теку, а з теки — стосик паперів із золотою скріпкою. На верхньому стояли слова «ОСТАННЯ ВОЛЯ ТА ЗАПОВІТ».
Тато засміявся:
— Боже, невже він щось відписав Чарлі?
— Не зовсім так, — виправив його Бреддок. — Він усе відписав Чарлі.
Я бовкнув перше-ліпше, хоч і не дуже ввічливе:
— Всратися й не жити!
Усміхнувшись, Бреддок похитав головою:
— Це, як у нас, юристів, кажуть, nullum cacas statum — ситуація без лайна. Він залишив тобі будинок і землю, на якій той стоїть. Непоганий клапоть, вартість якого вимірюється щонайменше шестизначною сумою. Великою шестизначною сумою, враховуючи ціни на нерухомість у Сентріз-Ресті. Усе, що є в будинку, також твоє, плюс машина, яка нині зберігається в містечку Карпентервілл. І авжеж, собака. — Нахилившись, він погладив Радар. Вона на мить підвела погляд і знову поклала голову на лапи.
— Невже це правда? — не вірив тато.
— Юристи не брешуть, — запевнив Бреддок, та потім уточнив: — Принаймні в таких справах.
— І немає родичів, які можуть оскаржити?
— Дізнаємося, коли заповіт буде затверджено, але він казав, що немає.
— А мені… мені все ще можна заходити всередину? — спитав я. — У мене там залишилися речі. Здебільшого одяг, але ще й… ем…
Я не міг згадати, що ще в мене було у номері один. Міг думати тільки про те, що містер Боудітч зробив одного дня на початку того місяця, поки я був у школі. Можливо, він змінив моє життя, поки я писав контрольну з історії або кидав м’яча в кільце у спортзалі. Тієї миті я думав не про золото, сарай, револьвер чи касету. Просто намагався осягнути те, що тепер я володію (чи невдовзі володітиму) верхівкою пагорба вулиці Платанової. А чому? Тільки тому, що одного прохолодного квітневого дня почув, як Радар виє на задньому дворі будинку, який дітлахи називали Психодомом.