Адвокат тим часом усе говорив. Довелося попросити його перемотати назад.
— Я кажу, авжеж, можна заходити. Зрештою, він тепер твій з усіма потрухами. Принаймні стане твій, коли заповіт буде затверджено.
Юрист поклав заповіт назад у теку, теку — у портфель, клацнув замками й підвівся. Вивудивши з кишені візитівку, простягнув її татові. А тоді, мабуть, згадавши, що тато — не спадкоємець нерухомості, яка коштує шестизначну суму (велику шестизначну суму), вручив ще одну картку мені.
— Телефонуйте, якщо будуть запитання, і я теж буду на зв’язку. Попрошу прискорити процес затвердження, та все одно він може тривати пів року. Вітаю вас, юначе.
Тато і я потисли йому руку й провели поглядами до «лінкольна». Мій батько зазвичай не лається (на відміну від містера Боудітча, який був схильний вставляти «бляха» в «подай сіль»), але поки ми сиділи на тій лавці, занадто приголомшені, щоб вставати, він зробив виняток.
— Охрініти.
— Точно, — кивнув я.
9
Удома тато приніс із холодильника дві коли. Ми цокнулися бляшанками.
— Як ти, Чарлі?
— Не знаю. На голову не налазить.
— Думаєш, він мав щось у банку чи лікарня з нього все витрусила?
— Не знаю.
Але я знав. У «Громадянському» небагато, зо дві тисячі, але нагорі — відро золота, а в сараї, може, ще більше. Разом з тим невідомим, що там ще було.
— Насправді це не має особливого значення, — сказав тато. — Ця нерухомість золота.
— Золота, це точно.
— Якщо все вийде, то про витрати на твою вищу освіту можна не турбуватися. — Він протягло зітхнув, склавши губи трубочкою: хууух. — Таке відчуття, наче з моїх плечей звалився тягар вагою дев’яносто фунтів.
— Це якщо ми будемо продавати, — сказав я.
Він дивно на мене глянув.
— Маєш на увазі, що залишиш його собі? Станеш як Норман Бейтс і житимеш у Психодомі?
— Тату, він більше не схожий на маєток з привидами.
— Я знаю. Знаю. Ти привів його до ладу.
— Там ще є над чим попрацювати. Я сподівався, що до зими його весь пофарбую.
Тато все ще дивився на мене якось дивно — задерши голову. Чоло йому прорізала неглибока зморшка.
— Там цінна земля, Чіпе, а не будинок.
Я хотів посперечатися — мене жахала думка про знесення номера один по вулиці Платановій. Не тому, що в ньому багато секретів, а тому, що в ньому залишалося так багато від містера Боудітча. Але не став цього робити. Це було безглуздо, бо на повне фарбування все одно не вистачить грошей, доки не спливе термін затвердження заповіту, а конвертувати золото в готівку не було можливості. Я допив колу.
— Хочу туди піти забрати одяг. Можна залишити Раді тут, з тобою?
— Авжеж. Мабуть, тут вона відтепер і житиме, правда? Принаймні до…
Він не договорив, просто знизав плечима.
10
Перше, що я помітив, — відчинену хвіртку. Я думав, що зачинив її, але певності не було. Я обійшов будинок, почав підійматися на ґанок і застиг на другій сходинці. Двері кухні були відчинені, а їх я таки зачиняв точно. Ще й замикав. Піднявшись на ґанок, я побачив, що так, замикав: довкола замка, частково вирваного з одвірка, стирчали гострі уламки дерева. Я не подумав про те, що зломщик міг досі бути всередині; вдруге за той день я був занадто приголомшений, щоб міркувати. Пам’ятаю, подумки зрадів, що залишив Радар у нас удома. Занадто стара й тендітна вона була для нових хвилювань.
Розділ десятий
Гармидер. Місіс Річленд. Некроложні грабіжники. Оповідь на касеті. В сараї. Оповідь на касеті, продовження
1
Усі кухонні шафки були відчинені, каструлі й пательні — розкидані по лінолеуму з несамовитою силою. Плиту відтягли від стіни, дверцята духовки були роззявлені. Вміст усіх коробок — «ЦУКОР», «БОРОШНО», «КАВА», «ПЕЧИВО» — повисипали на стіл. Та грошей в одній з них уже не було, і перша зв’язна думка, яка пробилася мені в голову, була: «Цьому виродку вони не дісталися». Я поклав готівку (й золоті гранулки) в сейф ще кілька місяців тому. У вітальні розкладне ліжко — тепер воно знову перетворилося на канапу, бо містер Боудітч більше його не потребував, — було перевернуте, подушки порізані ножем. Те саме з м’яким кріслом містера Боудітча. Скрізь валялася набивка.
Нагорі було ще гірше. Мені не доведеться відкривати комод, щоб дістати речі, бо вони були розкидані по всій кімнаті, якою я користувався. Мої подушки порізані, матрац теж. У головній спальні царював такий самий хаос, ще й шпалери пошматовані і звисали довжелезними смугами. Двері шафи стояли відчинені, одяг кучугурами валявся на підлозі (кишені штанів повивертали), і було видно сейф. Уздовж шва біля ручки красувалися подряпини, на кодовому замку також, але сам сейф витримав спроби грабіжника зламати його. Для певності я набрав шифр і відчинив. Усе було на місці. Я зачинив його, замкнув на шифр і спустився на перший поверх. І там, сівши на канапу, де спав містер Боудітч, утретє за той рік набрав номер 911. А потім зателефонував батькові.
2
Я зрозумів, що є одна штука, яку мені треба зробити до появи батька і вже точно до приїзду поліції. Тобто якщо я збирався брехати й брехня є життєздатною. Я зробив усе необхідне, потім вийшов надвір чекати. Батько приїхав пагорбом нагору і припаркувався біля бровки. Радар він із собою не брав, і мене це потішило; розгром у будинку засмутив би її більше, ніж вона могла б витримати з огляду на останні зміни в житті.
Тато пройшовся першим поверхом, прискіпливо оглядаючи розгром. Я залишився на кухні — підбирав каструлі й пательні, ховав їх у шафки. Коли тато повернувся, то допоміг мені підтягти плиту назад до стіни.
— Ну нічого ж собі, Чарлі. І що ти думаєш із цього приводу?
Я відповів, що не знаю, але сам подумав, що знаю. Просто не знав хто.
— Тату, почекаєш тут поліцію? Я на хвилинку зганяю на той бік вулиці. Місіс Річленд повернулась, я бачив її машину. Хочу з нею переговорити.
— Тією, що пхає носа?
— Точно.
— А може, хай копи розбираються?
— Якщо вона щось бачила, я скажу їм, хай з нею поговорять.
— Навряд чи, вона була з нами на похороні.
— І все одно хочу з нею поговорити. Може, вона раніше щось бачила.
— Тих, які оцінювали точку?
— Можливо.
Стукати до неї в двері не довелося: вона була на звичному посту біля кінця під’їзної доріжки.
— Привіт, Чарлі. Все нормально? Твій тато дуже квапився. А де собака?
— У мене вдома. Місіс Річленд, хтось вдерся в будинок містера Боудітча, поки ми були на похороні, й погромив там усе.
— Боже мій, серйозно? — Вона приклала до грудей руку.
— Ви кого-небудь раніше бачили? Типу, за останні кілька днів? Когось чужого на цій вулиці?
Вона задумалася.
— Ех, здається, ні. Лише звичних кур’єрів — ну, ти знаєш, «Федерал Експрес», «Ю-Пі-Ес», чоловіка, який приходить порядкувати на газоні Гоутонів… мабуть, недешеве задоволення… листоношу в його фургончику… а чи великі збитки? Щось украли?
— Я поки що не знаю. Може, поліція захоче…
— Побалакати зі мною? Авжеж! Я залюбки! Але якщо це сталося, поки ми були на похороні…
— Так, розумію. Все одно дякую.
Я вже розвернувся, щоб іти.
— А був один дивний чоловічок, продавав передплату на журнали, — сказала вона. — Але це було ще до смерті містера Боудітча.
Я знову повернувся обличчям до неї:
— Справді?
— Так. Ти в цей час був у школі. У нього була торбинка, в такій колись листоноші пошту носили. На ній — наліпка з написом «АМЕРИКАНСЬКА СЛУЖБА ПЕРЕДПЛАТ», здається, так, а всередині примірники — «Тайм», «Ньюсвік», «Воґ» та інші. Я йому сказала, що журнали мені не потрібні, що я все читаю онлайн. Так же набагато зручніше, правда? І екологічніше, весь той папір не потрапляє на звалища.