Ще запитання: чи розмовляв детектив Ґлісон з місіс Річленд? Якщо так, то чи зробив дедуктивний висновок, що містер Боудітч став мішенню ще до смерті? Чи подумав, що дрібний чоловічок просто придивлявся до можливих об’єктів на районі? А може, вирішив, що чоловічок був звичайний, банальний комівояжер. Звісно, якщо детектив узагалі завдав собі клопоту розпитати.
І запитання на джекпот: якщо містер Ясненько Ха-Ха й досі полює за золотом, то чи повернеться він?
Справа наліво. Зліва направо. Поправити ковдри.
Якоїсь миті я вирішив, що краще буде якнайшвидше прослухати касету містера Боудітча, і після цього нарешті заснув. Снилося, що мене душить дрібний чоловічок з ходою підстрибом, а коли я на ранок прокинувся, простирадло й ковдра обмоталися довкола шиї.
5
У п’ятницю я пішов до школи, просто щоб місіс Сильвіус не забула, який я з себе, але в суботу сказав татові, що піду в номер один і почну прибирати. Він запропонував допомогу.
— Ні, не треба. Залишайся тут, з Радар. Відпочивай, насолоджуйся вихідним.
— Ти впевнений? Там, напевно, багато спогадів для тебе.
— Впевнений.
— Добре, але набери мене, коли засумуєш. Чи рознервуєшся.
— Наберу.
— Шкода, що він не сказав тобі шифр до сейфа. Нам реально доведеться наймати когось, щоб відкрити його, якщо хочемо подивитися, що всередині. Я наступного тижня попитаю на роботі. Хтось та й знає якогось ведмежатника. Такого, що не в тюрмі.
— Серйозно?
— Розслідувачі-страховики мають зв’язки з різношерстою сумнівною публікою, Чарлі. Певно, Ґлісон має рацію, там нічого особливого: старі податкові декларації — якщо Боудітч узагалі їх заповнював, у чому я сумніваюсь, — і якісь запонки, але в сейфі можуть бути речі, які пояснять, хто він взагалі такий.
— Ну так, — сказав я, думаючи про револьвер і диктофон, — логічно. І не давай Радар забагато смаколиків.
— Принеси її ліки.
— Уже приніс, — кивнув я. — У кухні на столі.
— Молодець, синку. Дзвони, якщо знадоблюся. Я прибіжу.
Хороший він, мій тато. Особливо після того, як протверезів. Я вже казав, але повторити не завадить.
6
Крізь жердини штахетника пропустили жовту стрічку «ПОЛІЦЕЙСЬКЕ РОЗСЛІДУВАННЯ». Розслідування (хоч якесь) закінчилося, коли Ґлісон і двоє у формі поїхали, але я вирішив так: доки тато чи я не знайдемо когось полагодити замок на дверях чорного ходу, хай стрічка побуде.
Я завернув за ріг будинку, але перед тим, як зайти всередину, наблизився до сараю і став перед дверима. Звідтіля — анічичирк. Ані дряпання, ані гупання, ані дивного нявкоту. «Нічого й не буде, — подумав я. — Він убив те, що там видавало ці звуки. Два постріли, і бум-бум, світло згасло». Я витяг його зв’язку ключів і думав, чи не перебрати їх, доки один не підійде до замка, та потім поклав ключі в кишеню. Спочатку послухаю запис. А якщо там не буде нічого, крім голосу містера Боудітча, який наспівує «Home on the Range» чи «A Bicycle Built for Two» під кайфом від оксиконтину, пошиюся в дурні. Та я так не думав. «Усе інше, що тобі потрібне, теж знайдеш під ліжком», — сказав він. А диктофон саме там і лежав.
Я відчинив сейф і вийняв його — просто старий чорний касетний програвач, не таке ретро, як телевізор, але й далеко не новий: технології диктофонів відтоді розвивалися семимильними кроками. Я спустився на кухню, поклав диктофон на стіл і натиснув на кнопку відтворення. Нічого. Тільки сичання касети, яка прокручувалася над головками. Я вже почав був думати, що все-таки то був розіграш — щось подібне до того сейфа Аль Капоне, про який згадував Ґлісон, — та потім дотумкав, що містер Боудітч просто не перемотав касету. Дуже ймовірно, бо він записував уже з серцевим нападом. Від цієї думки мені стало трохи не по собі. «Як боляче, — сказав він тоді. — Пече, як чавун у кузні».
Я натиснув на перемотування. Касета довго крутилася назад. А коли зрештою клацнула й зупинилась, я знову натиснув на відтворення. Кілька секунд тиші, а потім — гучний клац, після якого пролунало хрипке дихання, яке я так добре знав. Містер Боудітч заговорив.
Я вже казав: я впевнений, що зможу розповісти його історію, але також не сумніваюся, що в неї ніхто не повірить. Саме тут і починається ваша недовіра.
7
Твій батько перевіряв мене, Чарлі? Авжеж, перевіряв. На його місці я б себе перевірив. А з його роботою ресурси для цього є, не сумніваюся. Якщо так, то він мав дізнатися, що такий собі Адріан Боудітч — можливо, мій батько, мав подумати він, а скоріше дід — купив землю, на якій стоїть цей будинок, у тисяча дев’ятсот двадцятому році. То не був ані батько, ані дід. То був я. Я, Адріан Говард Боудітч, народився тисяча вісімсот дев’яносто четвертого року. Тобто зараз мені приблизно сто двадцять років. Будинок добудували в тисяча дев’ятсот двадцять другому. А може, то був двадцять третій, я вже не пам’ятаю. І сарай, авжеж, не забуваймо про сарай. Він з’явився ще до будинку, я спорудив його власноруч.
Той Говард Боудітч, якого ти знаєш, любить триматись осібно, він сам і його собака… не забуваймо про Радар. Але Адріан Боудітч, мій гаданий батько, був бродяга ще той. Будинок номер один на вулиці Платановій тут, у Сентріз-Ресті, був його домівкою, але вдома він бував так само часто, як і був відсутній. З кожним поверненням я помічав, як змінюється містечко. То була наче вервечка моментальних знімків. Мене це зачаровувало, але й трохи позбавляло мужності. Здавалося, що так багато всього в Америці розвивалося в хибному напрямку — і досі розвивається. Але, мабуть, це тут ні до чого.
Востаннє Адріаном Боудітчем я повернувся шістдесят дев’ятого року. У тисяча дев’ятсот сімдесят другому, маючи сімдесят вісім років, я найняв доглядача, Джона Мак-Кіна — чудового літнього дядька, надійного, ти знайдеш його в міському архіві, якщо поцікавишся, — і подався в свою останню подорож, начебто до Єгипту. Але поїхав я не туди, Чарлі. Через три роки, тисяча дев’ятсот сімдесят п’ятого, я повернувся наче як мій син, Говард Боудітч, приблизно сорока років. Говард буцімто прожив більшу частину життя до того часу за кордоном з матір’ю, яка жила окремо від чоловіка. Мені завжди подобалася ця деталь. Життя нарізно — це чомусь реалістичніше, ніж розлучення чи смерть. А ще це прекрасний світ, сповнений смаків. Після того як Адріан Боудітч буцімто помер у Єгипті, я оселився в сімейному маєтку й вирішив тут залишитися. Сумнівів щодо власності не було; я заповів будинок із землею самому собі. Прекрасно, правда?
Перш ніж я розповім тобі цю історію до кінця, зупини касету й піди в сарай. Можеш його відчинити, в тебе мої ключі. Принаймні я на це сподіваюся. Там немає нічого такого, що може завдати тобі шкоди: дошки знову на місці, на них зверху — блоки. Господи, які ж вони були важезні! Але візьми мій револьвер, якщо хочеш. І ліхтарик прихопи, він на кухні в буфеті. У сараї є світло, але ліхтарик тобі все одно знадобиться. Ти зрозумієш чому. Роздивись там усе, що можна. Того першого, якого ти чув, вже практично, а може, й повністю немає. Але рештки того, що я застрелив, будуть на місці. Принаймні більша їх частина. Коли сходиш пошуфтиш, як казали колись британці, повертайся і дослухай. А тепер іди. Повір мені, Чарлі. Я покладаюся на тебе.
8
Зупинивши запис, я кілька хвилин просто сидів. Він був божевільний, напевно, хоча божевільним ніколи не здавався. Ясність розуму він зберіг до кінця, коли зателефонував мені й повідомив, що в нього інфаркт. У тому сараї справді щось є — чи то пак раніше було — це незаперечний факт. Я його чув, Радар чула, а містер Боудітч пішов туди й це щось пристрелив. Але сто двадцять років? Практично ніхто не доживає до такого віку, ну може, один на мільйон, і вже точно ніхто не повертається, вдаючи свого сорокарічного сина. Таке лише у вигаданих історіях трапляється.