— Казочки, — мовив я. І аж підскочив від звуку власного голосу, такий був накручений… чи наляканий.
Повір мені, Чарлі. Я покладаюся на тебе.
Я встав, почуваючись так, ніби вийшов зі свого тіла. Не знаю, як це краще описати. Піднявся на другий поверх, відчинив сейф і вийняв револьвер містера Боудітча. Той усе ще був у кобурі, а кобура все ще кріпилася до пояса з кончо. Я начепив його на себе і зав’язав стяжки над коліном. У внутрішнього мене враження від цього були якісь безглузді, наче я хлопчик, що грається в ковбоя. Але зовнішній я з радістю відчував вагу револьвера і знання, що він повністю заряджений.
Ліхтарик був хороший, довгий, з шістьма батарейками. Я клацнув ним раз, щоб перевірити, чи працює, а потім вийшов надвір і перетнув газон на задньому подвір’ї, йдучи до сараю. «Треба буде знову постригти», — подумав. Серце билося сильно і швидко. День був не особливо теплий, але я відчував, як по щоках і шиї струменіє піт.
Я витяг з кишені зв’язку ключів — і впустив на землю. Нахилився підняти — і вдарився головою об двері сараю. Піднявши зв’язку, я перебрав ключі. В одного була кругла голівка й напис «Студебекер», вигравіюваний курсивом. Ключі, якими відмикалися двері парадного й чорного ходів, я знав. Ще один був маленький, може, від якоїсь скриньки чи навіть банківської чарунки. А ще був єльський ключ від великого срібного навісного замка «Єль» на дверях сараю. Я встромив його в замок, а потім погупав у двері кулаком.
— Гей! — закричав я… але тихо. Бракувало мені ще, щоб місіс Річленд почула: «Гей, якщо ти там, відійди від дверей! Я озброєний!»
Відповіддю була тиша, але я все одно стояв з ліхтариком у руці, паралізований страхом. Чого? Невідомості, а це найстрашніше на світі.
«Срав або пропав, Чарлі», — почув я уявний голос містера Боудітча.
Я змусив себе повернути ключ. Дужка замка підскочила. Я зняв його, повернув засув і повісив на нього замок. Вітерець скуйовдив мені волосся. Я відчинив двері. Заверещали петлі. Всередині панувала чорнота. Світло від зовнішнього світу неначе проникало туди й падало замертво. На касеті він сказав, що світло є, хоча до сараю жодні електричні дроти підведено не було. Я посвітив ліхтариком праворуч від дверей і побачив перемикач. Клацнув ним угору, і ввімкнулися дві лампочки на батарейках, по одній високо обабіч одвірка. Як те аварійне світло, коли в школі чи кінотеатрі зникає електрика. Вони тихо дзижчали.
Підлога була дощана, дерев’яна. У далекому лівому куті три мостини були складені в ряд, а їхні кінці притискали шлакоблоки. Я сяйнув ліхтариком праворуч — і побачив таке жахливе й несподіване, аж на мить не зрозумів, що це. Схотілося розвернутись і втекти, але я не міг рухатися. Якась частка мого єства думала (якщо в моєму єстві якась частка могла думати в ті перші секунди), що це макабричний жарт, потвора з фільму жахів, зроблена з латексу і дротів. Я бачив світляну монетку там, де куля прошила стіну, пройшовши крізь почвару, на яку я дивився.
То була якась комаха, але завбільшки з дорослого кота. Дохла, численні лапи стирчали догори, зігнуті посередині, як коліна, порослі жорсткими волосками. Чорне око дивилося невидющо. Одна з куль містера Боудітча влучила чудовиську в живіт, і бліді незрозумілі кишки химерним пудингом вивалилися з роздертого черева. Від тих нутрощів здіймався ледь помітний туман, і коли новий подмух вітру прослизнув повз мене (досі прирослого до землі в дверях, з рукою, яку неначе приварило до перемикача), від голови потвори й тих місць, які не вкривали броньовані пластини на спині, заструменіла така сама імла. Раптом витріщене око запало всередину, залишилася порожня очниця, що неначе зиркнула просто на мене. Я тихо скрикнув, бо вирішив, що воно зараз оживе. Але ні. Воно було остаточно мертве. Розкладалося, а свіже повітря прискорило процес.
Я змусив себе зробити крок усередину, з ліхтариком у лівій руці, націленим на труп комахи. Револьвер тримав у правій. Навіть не пам’ятаю, як його вийняв.
Коли сходиш пошуфтиш, як казали колись британці.
Навздогад це означало: коли я пороздивляюся. Мені не подобалася думка про те, щоб відійти від дверей, але я себе змусив. Це зробив зовнішній я, бо це означало піти пошуфтити. Я внутрішній просто щось белькотів там від жаху, приголомшеності й недовіри. Я зробив кілька кроків у бік дощок, накритих блоками. Дорогою нога на щось наступила, і, посвітивши ліхтариком, я скрикнув від огиди. Комашина лапа — чи то пак те, що від неї залишилося. Про це свідчили волосини на ній і колінний згин. Я не сильно наступив, та й узутий був у кеди, але вона розламалася навпіл. Я подумав, що це шмат тієї комахи, яку я чув раніше. Вона тут здохла, і це все, що лишилося.
«Чарлі, з’їж ніжку! — пролунав в уяві батьків голос. Тато простягав мені смажену курячу гомілку. — Найкращі в усьому краї!»
У мене почався блювотний рефлекс. Я затулив рота долонею і так тримав, доки поклики до блювоти не минули. Якби дохле жучисько смерділо, я б не втримався, але запаху наче не було, може, тому що цей етап розкладення вже був у минулому.
Дошки й бетонні блоки накривали діру в підлозі діаметром приблизно п’ять футів. Спершу я подумав, що це криниця, з тих часів, коли в місті ще не було водогону, та коли посвітив ліхтариком між двома дошками, побачив короткі кам’яні сходи, які спіраллю спускалися в шахту. Глибоко в пітьмі лунало дріботіння й тиха тріскотнява. Тінь руху, від якої я застиг. Інші комахи… і не дохлі. Вони сахнулися від мого світла, і зненацька до мене дійшло, хто то такі. Таргани. Велетенські, економ-розмір, але вони робили те, що завжди роблять таргани, коли вмикається світло: в паніці розбігалися.
Містер Боудітч накрив діру, яка вела бозна-куди (чи до чого), але чи то він погано впорався з роботою — що не було йому притаманно, — чи то комахи примудрилися відсунути дошки за тривалий період. Наприклад, із 1920-го? Тато б розреготався, але тато ніколи не бачив дохлого таргана завбільшки з кота.
Опустившись на коліно, я посвітив ліхтариком між дошками. Якщо там і були інші великі таргани, вони повтікали. Залишилися тільки сходинки, що спіраллю вели донизу. У мене з’явилась думка. Спершу вона здалася дивною, а потім перестала такою бути. Переді мною було Джекове бобове дерево у версії містера Боудітча. Воно вело вниз, а не вгору, але на тому кінці чекало золото.
У цьому я був упевнений.
9
Я поволі позадкував, вимкнув світло на батарейках і ще раз, востаннє, посвітив ліхтариком на страховисько, що лежало біля стіни. Його рештки парували тепер сильніше, і запах був відчутний — пахло кислою перцевою м’ятою. Свіже повітря реально взялося за ці рештки.
Я зачинив двері, вставив дужку замка в отвір, заклацнув його й пішов у будинок. Там сховав ліхтарик назад у буфет, а револьвер — у сейф. Кинув погляд на відро золота, але не відчув непереборного бажання занурити в нього руки. Тільки не сьогодні. А що, як я сягну руками дна й намацаю там шматок волохатої комашиної лапи?
Я добрався до сходів, але там коліна підігнулися, і я мусив ухопитися за балясину перил, щоб не навернутися вниз. Сів на горішньому майданчику, і мене всього трясло. Через хвилину-дві я опанував себе і спустився, тримаючись за перила, що нагадало мені містера Боудітча. Біля кухонного стола я важко опустився на стілець і подивився на диктофон. Глибоко в душі хотілося вийняти касету, повисмикувати з неї довгі пасма коричневої стрічки й викинути в смітник. Але я не став. Не зміг.
Повір мені, Чарлі. Я покладаюся на тебе
Я натиснув на відтворення, і на мить здалося, що містер Боудітч зі мною в кімнаті, бачить, який я перестрашений — приголомшений, — і хоче мене заспокоїти. Відволікти від думок про те, як око гігантської комахи запало всередину, залишивши порожню очницю, яка на мене зирила. І це подіяло, принаймні ненадовго.
10
Це просто таргани, вони нешкідливі. Яскраве світло їх розганяє. Якщо ти не втік із криками від того, якого я пристрелив (а це зовсім не схоже на хлопця, з яким я заприязнився), то зазирнув у шпарину між дошками й побачив колодязь та сходинки, які ведуть униз. Іноді кілька тарганів вилазять нагору, але тільки коли погода теплішає. Не знаю як, бо наше повітря для них смертельне. Вони починають розкладатися вже тоді, коли потрапляють у пастку під дошками, але все одно в них б’ються. Якесь інстинктивне бажання смерті? Хто знає. В останні кілька років я занедбав бар’єр над колодязем, в останні роки я багато чого занедбав… тому парочка пролізла нагору. Це сталося багато років тому. Той, якого ти чув навесні, сам здох, нічого не лишилося, крім лапи й вусика. А другий… ну, ти знаєш. Але жодної небезпеки вони не становлять. Вони не кусаються.